Але скляні очі його викотилися і пильно, не відриваючись, стежили за Редріком.
— Вічну молодість — хрен я отримав, — бурмотів він. — Грошей — хрен. А от здоров'я — так. І діти в мене гарні. І живий. Ти такого уві сні не бачив, де я був. І все одно — живий. — Він облизав губи. — Я її тільки про це і прошу. Жити, мовляв, дай. І здоров'я.
І щоби діти.
— Та заткайся ти, — сказав нарешті Редрік. — Чого ти як баба? Якщо зможу — витягну. Діну мені твою шкода — бо ж на панель піде дівка...
— Діна... — прохрипів Барбридж. — Дитинка моя. Красуня. Вони ж у мене пещені, Рудий. Відмови не знали. Пропадуть. Артур. Арчі мій. Ти ж його знаєш, Рудий. Де ти ще таких бачив?
— Сказано тобі: зможу — витягну.
— Ні, — вперто сказав Барбридж. — Ти мене у будь-якому випадку витягнеш. Золота Куля. Хочеш — скажу де?
— Ну, скажи.
Барбридж застогнав і заворушився.
— Ноги мої... — прокректав він. — Помацай, як там.
Редрік простягнув руку і, обмацуючи, провів по його нозі долонею від коліна і нижче.
— Кістки... — хрипів Барбридж. — Кістки є ще?
— Є, є, — збрехав Редрік. — Не метушись.
Насправді промацувалася тільки колінна чашечка. Нижче, до самої стопи, нога була наче гумова палиця, її можна було вузлом зав'язати.
— Брешеш, — сказав Барбридж. — Навіщо брешеш? Що я — не знаю, не бачив ніколи?
— Коліна цілі, — сказав Редрік.
— Брешеш, напевно, — сказав Барбридж тоскно. — Ну, добре. Ти тільки мене витягни. Я тобі все. Золоту Кулю. Карту намалюю. Всі пастки покажу. Все розповім...
Він говорив і обіцяв ще щось, але Редрік уже не слухав його. Він дивився в бік шосе. Прожектори більше не металися по кущах, вони завмерли, схрестившись на тому самому мармуровому обеліску, і в яскравому голубому тумані Редрік чітко побачив згорблену постать, що брела між хрестами. Постать ця рухалась мовби наосліп, просто на прожектори. Редрік побачив, як вона налетіла на величезний хрест, відсахнулася, знову вдарилася об хрест і тільки тоді обминула його і рушила далі, витягнувши вперед довгі руки з розчепіреними пальцями. Потім вона раптом щезла, наче запалася під землю, і через кілька секунд з'явилася знову, правіше і далі, крокуючи з якоюсь безглуздою, нелюдською заповзятістю, наче накручений механізм.
І раптом прожектори згасли. Заскреготіло зчеплення, дико ревнув двигун, крізь кущі мигнули червоні та сині сигнальні вогні, і патрульна машина, зірвавшись із місця, шалено набираючи швидкість, помчала до міста і щезла за стіною. Редрік конвульсивно ковтнув і розпустив "блискавку" на комбінезоні.
— Ніби поїхали... — гарячково забурмотів Барбридж. — Рудий, давай... Давай скоренько! — Він завовтузився, занишпорив довкіл себе руками, схопив мішок із хабарем і спробував підвестися. — Ну давай, чого сидиш!
Редрік продовжував дивитися у бік шосе. Тепер там запала темінь і годі було щось розгледіти, але десь там був ЦЕЙ — крокував, ніби механічна лялька, шпортаючись, падаючи, натикаючись на хрести, плутаючись у чагарнику.
— Добре, — сказав Редрік уголос. — Ходімо.
Він підняв Барбриджа. Старий наче кліщами обхопив його лівою рукою за шию, і Редрік, не в змозі випростатися, навкарачки поволік його через дірку в загорожі, хапаючись руками за мокру траву.
— Давай, давай... — хрипів Барбридж. — Не переживай, хабар я тримаю, не випущу... Давай!
Стежка була знайома, але мокра трава слизькалася, гілки горобини шмагали по обличчю, огрядний старий був неймовірно важкий, наче мертвяк, та ще мішок з хабарем, подзенькуючи та постукуючи, весь час чіплявся за щось, і ще страшно було натрапити на ЦЬОГО, який, можливо, ще блукав тут у пітьмі.
Коли вони вибралися на шосе, було ще зовсім темно, але відчувалося, що незабаром світатиме. У лісочку по той бік шосе сонно і невпевнено загомоніли птахи, а над чорними будинками далекої околиці, над поодинокими жовтими ліхтарями нічний морок уже засинів, і подуло відтіля пронизливим вологим вітерцем. Редрік поклав Барбриджа на узбіччя, огледівся і, наче великий чорний павук, перебіг через дорогу. Він швидко знайшов "лендровер", скинув з капота і кузова маскувальні гілки, сів за кермо і обережно, не вмикаючи фар, виїхав на асфальт. Барбридж сидів, однією рукою тримаючись за мішок з хабарем, а другою обмацуючи ноги.
— Швидко! — прохрипів він. — Швидко давай! Коліна, цілі ще в мене коліна... Коліна би врятувати!
Редрік підняв його і, скрегочучи зубами від напруження, перекинув через борт. Барбридж зі стукотом гупнув на заднє сидіння і застогнав. Мішка він так і не випустив. Редрік підібрав із землі і кинув на нього зверху просвинцьований плащ. Барбридж примудрився притягти з собою і плащ.
Редрік узяв ліхтарик і пройшовся взад-вперед узбіччям, видивляючись сліди. Слідів, загалом, не було. Викочуючись на шосе, "лендровер" прим'яв високу густу траву, але ця трава повинна була піднятися через кілька годин. Довкола місця, де стояв патрульний автомобіль, валялася величезна кількість недопалків. Редрік згадав, що давно хоче курити, витяг сигарету і закурив, хоча найбільше йому зараз хотілося стрибнути в машину і гнати, гнати, гнати якнайшвидше звідси. Але гнати було поки що не можна. Все треба було робити повільно і розважливо.
— Чого ж ти? — плаксивим голосом сказав з машини Барбридж. — Воду не вилив, снасті всі сухі... Чого стоїш? Ховай хабар!
— Заткайся! — сказав Редрік. — Не заважай! — Він затягнувся. — На південну околицю звернемо, — сказав він.
— Як на околицю? Та ти що? Коліна ж мені вгробиш, паскуднику! Коліна!
Редрік затягнувся востаннє і запхав недопалок у сірникову коробку.
— Не кіпішуй, Стерв'ятнику, — сказав він. — Просто через місто не можна. Три застави, бодай на одній та зупинять.
— Ну то й що?
— Подивляться на твої ратиці — і кінець.
— А що ратиці? Рибу глушили, ноги мені перебило, та й по розмові!
— А якщо хто-небудь помацає?
— Помацає... Я так зарепетую, що надалі забуде, як мацати.
Проте Редрік усе вже вирішив. Він підняв водійське сидіння, підсвічуючи собі ліхтариком, відкрив потаємну кришку і сказав:
— Давай сюди хабар.
Бензобак під сидінням був фальшивий. Редрік узяв мішок і заштовхав його всередину, чуючи, як у мішку дзенькає та перекочується.
— Мені ризикувати не можна, — пробурмотів він. — Не маю права.
Він поставив на місце кришку, присипав сміттям, накидав зверху ганчірок і опустив сидіння. Барбридж кректав, стогнав, жалібно вимагав поквапитися, знову взявся обіцяти Золоту Кулю, а сам усе вовтузився на своєму сидінні, стривожено вдивляючись у рідіючу пітьму. Редрік не звертав на нього уваги. Він розпоров налитий водою пластиковий міхур з рибою, воду вилив на риболовні снасті, вкладені на дні кузова, а тріпотливу рибу пересипав у брезентовий мішок. Пластиковий міхур він склав і запхав у кишеню комбінезона. Тепер усе було гаразд: рибалки поверталися з не дуже вдалої ловлі. Він сів за кермо і рушив машину.
До самого повороту він їхав, не вмикаючи фар. Ліворуч, відгороджуючи Зону, тяглася потужна триметрова стіна, а праворуч були кущі, ріденькі гайки, інколи траплялися занедбані котеджі з забитими вікнами й облупленими стінами. Редрік добре бачив у темряві, та й темрява не була вже такою щільною, і, крім того, він знав, що зараз трапиться, тому, коли попереду замаячила розмірено крокуючи, згорблена постать, він навіть не вповільнив ходу. Він лише пригнувся ще нижче до керма. ЦЕЙ крокував просто посеред шосе — як і всі вони, він ішов до міста. Редрік обігнав його, притиснувши машину до узбіччя, й, обігнавши, сильніше натиснув на акселератор.
— Матір Божа! — пробурмотів позаду Барбридж. — Рудий, ти бачив?
— Так, — сказав Редрік.
— Господи!.. Цього нам ще бракувало!.. — бурмотів Барбридж і раптом взявся голосно читати молитву.
— Стули писок! — прикрикнув на нього Редрік.
Поворот мав бути десь тут. Редрік уповільнив хід, вдивляючись у лінію перехняблених будиночків і парканів, що тяглися праворуч. Стара трансформаторна будка... стовп із підпоркою... підгнилий місток через кювет... Редрік повернув кермо. Машину підкинуло на вибоїні.
— Ти куди?! — дико загорлав Барбридж. — Ноги мені вгробиш, сволото!
Редрік на секунду повернувся і навідліг ударив старого по обличчю, відчувши затиллям долоні колючу щоку. Барбридж поперхнувся і замовк. Машину підкидало, колеса безперестанку пробуксовували у свіжій після нічного дощу багнюці. Редрік увімкнув фари. Біле стрибаюче світло вихопило зарослі травою старі колії, величезні калюжі, гнилі, покривлені огорожі з боків. Барбридж плакав, схлипуючи і шмаркаючись. Він більше нічого не обіцяв, він скаржився і погрожував, але дуже тихо і нерозбірливо, тож Редрік чув тільки окремі слова. Щось про ноги, про коліна, про красунчика Арчі... Потім він затих.
Селище тяглось уздовж західної околиці міста. Колись тут були дачі, городи, фруктові сади, літні резиденції міського начальства та заводської адміністрації. Зелені веселі місця, маленькі озера з чистими піщаними берегами, прозорі березові гаї, ставки, у яких розводили коропів. Заводський сморід і заводські ядучі дими сюди ніколи не доходили, як, утім, і міська каналізація. Тепер усе тут було покинуте і занедбане, і за весь час їм трапився всього один жилий будинок — жовто світилося завішане фіранкою віконце, висіла на мотузках промокла від дощу білизна, і величезний пес, заходячись від люті, вилетів збоку і якийсь час гнався за машиною у вихорі грудок грязюки, що летіла з-під коліс.
Редрік обережно переїхав ще через один старий перехняблений місток і, коли попереду замаячів поворот на Західне шосе, зупинив машину і заглушив двигун. Потім він виліз на дорогу, не озирнувшись на Барбриджа, і пішов уперед, мерзлякувато запхавши руки у вогкі кишені комбінезона. Вже зовсім розвиднілося. Все навкруги було мокре, тихе, сонне. Він дійшов до шосе і обережно визирнув з-за кущів. Поліцейська застава добре проглядалася звідси: маленький будиночок на колесах, три освітлених віконця, димок з вузької високої труби; патрульна машина стояла на узбіччі, в ній нікого не було.
Якийсь час Редрік стояв і дивився. На заставі не було ніякого руху: мабуть, патрульні померзли і вимоталися за ніч і тепер грілися в будиночку — дрімали із сигареткою, прилиплою до нижньої губи.
— Жаби, — тихо сказав Редрік.
Він намацав у кишені кастет, просунув пальці в овальні отвори, затиснув у кулаці холодний метал і, все так само мерзлякувато горблячись, не виймаючи рук із кишень, пішов назад.