Тільки на відміну від генератора він працював цілком безшумно і біля нього добре пахло. За інструкцією я мав повернути два великих білих рубильники на пульті, щоб погасло золоте сяйво у залі, щоб стало темно, холодно і нерухомо, — коротше кажучи, інструкція вимагала, щоб я знеструмив дане виробничне приміщення. Але я навіть не вагався, позадкував у коридор і замкнув за собою двері. Знеструмлювати щось у лабораторіях Федора Симеоновича здавалося мені просто блюзнірством.
Я повільно пішов коридором, розглядаючи кумедні малюнки на дверях лабораторій, і на розі зустрів домовика Тихона, який малював і щоночі змінював ці картини. Ми потисли один одному руки. Тихін був славний сіренький домовик із Рязанської області, засланий Вієм у Соловець за якусь провину: із кимось він там не так привітався чи відмовився їсти гадюку варену… Федір Симеонович прийняв його, вмив, вилікував від застарілого алкоголізму, і він так і прижився тут, на першому поверсі. Малював він пречудово, у стилі Бідструпа, і славився серед місцевих домовиків розсудливістю й тверезою поведінкою.
Я хотів уже було піднятись на другий поверх, але згадав про віварій і подався в підвал. Наглядач віварію, літній реабілітований вовкулака Альфред, пив чай. Побачивши мене, він спробував заховати чайник під стіл, розбив склянку, зашарівся і потупився. Мені стало його шкода.
— З наступаючим, — сказав я, удавши, що нічого не помітив.
Він прокашлявся, прикрив рота долонею і сипло відповів:
— Вельми вдячний. І вас теж.
— Усе гаразд? — запитав я, оглядаючи ряди кліток і стійл.
— Бріарей палець зламав, — сказав Альфред.
— Як так?
— Та вже так. На вісімнадцятій правій руці. В носі длубався, повернувся незграбно — вони ж неповороткі, гекатонхейри, — і зламав.
— То ветеринара треба, — сказав я.
— Обійдеться! Що йому, вперше, чи що…
— Ні, так не можна, — сказав я. — Ходімо подивимось.
Ми пройшли углиб віварію повз Коника Горбоконика, що дрімав мордою в торбі з вівсом, повз вольєр із гарпіями, які провели нас каламутними зі сну очима, повз клітку з Лернейською гідрою, похмурою і неговіркою о цій порі року… Г екатонхейри, сторукі й п'ятдесятиголові братиблизнюки, первістки Неба та Землі, розміщувалися у широченькій бетонованій печері за товстим залізним пруттям. Гієс і Котт спали, згорнувшись у величезні потворні вузли, з яких стирчали сині бриті голови із заплющеними очима та волохаті розслаблені руки. Бріарей марудився. Він сидів навпочіпки, притиснувшись до ґрат, і, виставивши у прохід руку з хворим пальцем, притримував її сімома іншими руками. Рештою дев'яноста двома руками він тримався за пруття і підпирав голови. Деякі з голів спали.
— Що? — сказав я жалісливо. — Болить?
Несплячі голови залопотіли по-еллінськи і розбудили одну голову, яка знала російську мову.
— Страшенно як болить, — сказала вона.
Решта притихли і, роззявивши роти, вирячились на мене.
Я оглянув палець. Палець був брудний і розпухлий, і він зовсім не був зламаний. Він був просто вивихнутий. У нас у спортзалі такі травми виліковували без усякого лікаря. Я вчепився в палець і рвонув його на себе що було сили. Бріарей ревнув усіма п'ятдесятьма горлянками і повалився навзнак.
— Ну-ну-ну, — сказав я, витираючи руки носовичком. — Все вже, все…
Бріарей, хлюпаючи носами, почав розглядати палець. Задні голови жадібно тягнули тттиї і нетерпляче покусували за вуха передні, щоб ті не заважали. Альфред осміхався.
— Кров би йому пустити корисно, — сказав він із давно забутим виразом, потім зітхнув і додав: — Та тільки яка в нього кров — назва лише. Одне слово — нежить.
Бріарей підвівся. Усі п'ятдесят голів блаженно усміхались. Я помахав йому рукою і пішов назад. Біля Кощея Безсмертного я затримався. Цей негідник мешкав у комфортабельній окремій клітці з килимами, кондиціюванням і книжковими поличками. На стінах клітки були розвішані портрети Чингізхана, Гіммлера, Катерини Медічі, одного із Борджіа і чи то Голдуотера, чи то Маккарті. Сам Кощей у халаті з відливом стояв, схрестивши ноги, перед величезним пюпітром і читав офсетну копію "Молота відьом". При цьому він робив довгими пальцями неприємні рухи: чи то щось загвинчував, чи щось уштиркував, чи то здирав. Утримувався він у безконечному попередньому ув'язненні, доки велося безконечне слідство у справі про безконечні його злочини. В інституті його дуже цінували, оскільки принагідно його використовували для деяких унікальних експериментів і як перекладача для спілкування зі Змієм Гориничем. (Сам З. Горинич був замкнутий у старій котельні, звідки долинало його металічне хропіння і поревування спросоння.) Я стояв і розмірковував про те, що якщо де-небудь у безконечно віддаленій від нас точці часу Кощея і приговорять, то судді, хто б вони не були, опиняться у дуже дивному становищі: смертну кару до безсмертного злочинця застосувати неможливо, а довічне ув'язнення, якщо врахувати попереднє, він уже відбув…
Несподівано мене схопили за штанину, і пропитий голос промовив:
— А ну, вуркагани, з ким на трьох?
Мені вдалося вирватися. Трійко вовкулаків у сусідньому вольєрі жадібно дивились на мене, притиснувши сизі морди до металічної сітки, через яку було пропущено струм у двісті вольт.
— Руку віддавив, здоровило очкасте! — сказав один.
— А ти не лапай, — сказав я. — Осики захотів?
Підбіг Альфред, ляскаючи батогом, і вовкулаки утікли в темний кут, де одразу ж узялися брудно лаятись і виляскувати саморобними картами.
Я сказав Альфредові:
— Ну добре. Здається, усе гаразд. Піду далі.
— Щасливо, — запопадливо відповів Альфред.
Підіймаючись сходами, я чув, як він гримить чайником і булькає.
Я зазирнув до машинного залу і подивився, як працює енергогенератор. Інститут був незалежний від міських джерел енергії. Замість цього, після уточнення принципу детермінізму, вирішено було використати добре відоме Колесо Фортуни як джерело дармової механічної енергії. Над цементною підлогою залу вивищувалася лише невеличка ділянка блискучого відполірованого обода велетенського колеса, вісь обертання якого лежала десь у безкінечності, від чого обід нагадував звичайну стрічку конвеєра, що виходила з однієї стіни і заходила у другу. Якийсь час було модно захищати дисертації про уточнення радіуса кривизни Колеса Фортуни, але оскільки всі ці дисертації давали результат з украй невисокою точністю, до десяти мегапарсеків, Учена рада інституту ухвалила рішення припинити розглядання дисертаційних робіт на цю тему аж доти, коли створення трансгалактичних засобів сполучення дозволить сподіватися на істотне підвищення точності.
Кілька чортів із обслуговуючого персоналу гралися біля Колеса — вистрибували на обід, проїжджали до стіни, зістрибували і мчали назад. Я рішуче закликав їх до порядку. "Ви це припиніть, — сказав я, — це вам не балаган". Вони позадкували за кожухи трансформаторів і почали обстрілювати мене звідти жованим папером. Я вирішив не зв'язуватися з молокососами, пройшовся уздовж пультів і, переконавшись, що все гаразд, піднявся на другий поверх.
Тут було тихо, темно і порожньо. Біля низеньких напіввідчинених дверей дрімав, спираючись на довгу кремнієву рушницю, старезний солдат у мундирі Преображенського полку і в трикутному капелюсі. Тут знаходився відділ Оборонної Магії, серед співробітників якого давно вже не було жодної живої душі. Усі наші дідусі, за винятком, можливо, Федора Симеоновича, свого часу віддали данину захоплення цим розділом магії. Бен Бецалель успішно використовував Ґолема для двірцевих переворотів: глиняна потвора, байдужа до хабарів і невразлива до отрути, охороняла лабораторію, а заразом й імператорську скарбницю. Джузеппе Бальзамо створив перший в історії ескадрон літаків на мітлах, який відзначився на полях баталій Столітньої війни. Але ескадрон досить швидко розпався: частина відьом повиходили заміж, а решта ув'язалися за рейтарськими полками маркітантками. Цар Соломон відловив і зачарував дюжину дюжин іфритів і створив із них окремий винищувальнопротислоновий вогнеметний батальйон. Молодий Крістобаль Хунта привів у дружину Карла Великого китайського, натасканого на маврів дракона, та дізнавшись, що імператор збирається воювати не з маврами, а з одноплемінними басками, розлютився і дезертирував. За всю багатовікову історію воєн різні маги пропонували застосовувати в бою вампірів (для нічної розвідки боєм), василісків (для ураження супротивників жахом до повного скам'яніння), килими-літаки (для скидання нечистот на ворожі міста), мечікладенці різних достоїнств (для компенсації нечисленності) і багато іншого. Однак уже після першої світової війни, після Довгої Берти, танків, іприту і хлору оборонна магія почала занепадати. Із відділу почали масово тікати співробітники. Найдовше затримався там такий собі Пітирим Шварц, колишній чернець і винахідник підпірки для мушкета, який самовіддано працював над проектом джин-бомбардувань. Суть проекту полягала у скиданні на міста супротивника пляшок із джинами, витриманими в ув'язненні не менше трьох тисяч років. Добре відомо, що джини у вільному стані здатні тільки або руйнувати міста, або будувати палаци. Добре витриманий джин (розмірковував Пітирим Шварц), звільнившись із пляшки, не будуватиме палаців, і супротивникові буде непереливки. Певного перепоною для здійснення цього задуму була недостатня кількість пляшок із джинами, але Шварц розраховував поповнити запаси глибоким траленням Червоного і Середземного морів. Кажуть, що, дізнавшись про водневу бомбу та бактеріологічну війну, старий Пітирим утратив душевну рівновагу, роздав наявних у нього джинів по відділах і пітттов досліджувати сенс життя до Крістобаля Хунти. Більше його ніхто ніколи не бачив.
Коли я зупинився на порозі, солдат подивився на мене одним оком і прохрипів: "Не можна, проходь далі…" — та знову задрімав. Я оглянув порожню засмічену кімнату з уламками химерних моделей і шматками безграмотних креслень, поворушив носком черевика папку зі змазаним грифом "Цілком таємно. Перед прочитанням спалити" і пішов геть. Знеструмлювати тут було нічого, а щодо самозаймання, то все, що могло самозайнятися, самозайнялося тут багато років тому.
На цьому ж поверсі знаходилося книгосховище.