— У мене свої методи.
Він потрусив подолом мантії та піднявся на метр над підлогою.
— Люстра, — сказав я, — обережніше.
Мерлін подивився на люстру і ні сіло ні впало почав:
— О ви, просякнуті духом західного матеріалізму, низького меркантилізму та утилітаризму, чия спіритуальна ницість не здатна піднестися над мороком і хаосом дріб'язкових похмурих клопотів… Не можу не згадати, дорогі сери, як минулого року ми з сером головою райради товаришем Переяславльським…
Ойра-Ойра відверто позіхнув, мені теж стало тоскно. Мерлін був би, ймовірно, ще гірший за Вибігаллу, якби не був таким архаїчним та самовпевненим. Через чиюсь неуважність йому вдалось просунутися в завідувачі відділу Передбачень і Пророцтв, бо в усіх анкетах він писав про свою непримиренну боротьбу проти імперіалізму янкі ще в ранньому Середньовіччі, додаючи до анкет нотаріально завірені машинописні копії відповідних сторінок із Марка Твена. Надалі ж, у зв'язку зі змінами внутрішньої обстановки та потеплінням міжнародного клімату, він був знову переведений на своє місце завідувача бюро погоди і тепер, як і тисячу років тому, займався передбаченнями атмосферних явищ — і за допомогою магічних засобів, і на основі поведінки тарантулів, посиленні ревматичного болю та прагненні соловецьких свиней залягти в грязюку чи вийти з неї. Втім, основним постачальником його прогнозів було найвульгарніше радіоперехоплення, здійснюване детекторним приймачем, за чутками, викраденим ще у двадцяті роки з соловецької виставки юних техніків. У інституті його тримали з поваги до років. Він був у великій дружбі з Наїною Київною Горинич і разом із нею займався колекціонуванням та розповсюдженням чуток про появу в лісах велетенської волохатої жінки і про захоплення однієї студентки сніговим чоловіком з Ельбрусу. Говорили також, що час від часу він бере участь у нічних чуваннях на республіканській Лисій Горі з Ха Ем Вієм, Хомою Брутом та іншими хуліганами.
Ми з Романом мовчали і чекали, коли він щезне. Але він, упакувавшись у мантію, зручно розташувався під люстрою і затягнув довгу, усім давно вже осточортілу оповідь про те, як він, Мерлін, і голова соловецької райради товариш Переяславльський здійснювали інспекторський вояж по району. Вся ця історія була чистісінькою брехнею, бездарним і кон'юнктурним перелицюванням Марка Твена. Про себе він говорив у третій особі, а Переяславльського інколи, збиваючись, називав королем Артуром.
— Отже, голова райради і Мерлін вирушили у дорогу і приїхали до пасічника, Героя Праці сера Відлюденка, котрий був добрим рицарем і знатним медозбором. І сер Відлюденко доповів про свої трудові успіхи і полікував сера Артура від радикуліту бджолиною отрутою. І сер голова райради прожив там три дні, і радикуліт його затих, і вони рушили у дорогу, і у дорозі сер Ар… голова райради сказав: "Я не маю меча". — "Не біда, — сказав йому Мерлін, — я добуду тобі меч". І вони доїхали до великого озера, і бачить Артур: з озера піднялась рука, мозолиста і своя, і в тій руці серп і молот. І сказав Мерлін: "Ось той меч, про який я казав тобі…".
У цю мить пролунав телефонний дзвінок, і я радісно схопив слухавку.
— Алло, — сказав я. — Алло, вас слухають.
У слухавці щось бурмотіли, і гугняво тягнув Мерлін: "І біля Лежньова вони зустріли сера Пеллінора, одначе Мерлін зробив так, що Пеллінор не помітив голову райради…".
— Сер громадянин Мерлін, — сказав я. — Чи не можна трохи тихіше? Я нічого не чую.
Мерлін замовк із виглядом людини, ладної продовжити будь-якої миті.
— Алло, — знову сказав я у слухавку.
— Хто біля апарата?
— А вам кого треба? — сказав я за старою звичкою.
— Ви мені це припиніть. Ви не в балагані, Привал ов.
— Винуватий, Модесте Матвійовичу. Черговий Привал ов слухає.
— Ось так. Доповідайте.
— Що доповідати?
— Слухайте, Привал ов. Ви знову поводитесь, як я не знаю хто. З ким ви там розмовляли? Чому на посту сторонні? Чому, порушуючи трудове законодавство, в інституті після закінчення робочого дня перебувають люди?
— Це Мерлін, — сказав я.
— Женіть його втришиї!
— Із задоволенням, — сказав я. (Мерлін, безсумнівно підслуховуючи, вкрився плямами, сказав: "Гр-рубіян!" — і розтанув у повітрі.)
— Із задоволенням чи без задоволення — це мене не обходить. А ось тут надійшов сигнал, що довірені вам ключі ви звалюєте купою на столі, замість того, щоб замикати їх у ящик.
Вибігалло доніс, подумав я.
— Ви чому мовчите?
— Буде виконано.
— У такому от аксепті, — сказав Модест Матвійович. — Пильність повинна бути на висоті. Зрозуміло?
— Зрозуміло.
Модест Матвійович сказав: "У мене все", — і дав відбій.
— Ну гаразд, — сказав Ойра-Ойра, застібаючи зелене пальто. — Піду відкривати консерви і відкупорювати пляшки. Бувай здоровий, Сашко, я ще забіжу пізніше.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Я йшов, спускаючись у темні коридори і потім знову підіймаючись угору. Я був один; я кричав, мені не відповідали; я був один у цьому величезному, заплутаному, як лабіринт, будинку.
Гі де Мопассан
Скинувши ключі в кишеню піджака, я вирушив у перший обхід. Парадними сходами, якими з моєї пам'яті користувалися лише один раз, коли інститут відвідала королівська особа з Африки, я спустився до неозорого вестибюля, прикрашеного багатовіковими нашаруваннями архітектурних надмірностей, і зазирнув у віконечко швейцарської. Таму фосфоресціюючому тумані стовбичили два макродемона Максвелла. Демони грали в найбільш стохастичну гру — орлянку. Вони займались цим увесь вільний час, величезні, мляві, невимовно безглузді, найбільше схожі на колонії вірусу поліомієліту під електронним мікроскопом, одягнуті в поношені лівреї. Як і належиться демонам Максвелла, усе своє життя вони займались відкриванням і закриванням дверей. Це були досвідчені, добре видресирувані екземпляри, але один із них, той, що відповідав за вихід, досяг уже пенсійного віку, що дорівнює віку Галактики, і час від часу дитинів і починав барахлити. Тоді хтось із відділу Технічного Обслуговування надягав скафандр, залазив у швейцарську, наповнену стиснутим аргоном, і повертав старого до тями.
Дотримуючись інструкцій, я заговорив обох, тобто перекрив канали інформації та замкнув на себе ввідно-вивідні пристрої. Демони не відреагували, їм було не до того. Один вигравав, а другий, відповідно, програвав, і це їх турбувало, бо порушувало статистичну рівновагу. Я закрив віконечко щитом і обійшов вестибюль. У вестибюлі було волого, похмуро і лунко. Будівля інституту була взагалі доволі давня, але будувати її почали, вочевидь, із вестибюля. У запліснявілих кутках білясто мерехтіли кістки прикутих кістяків, десь розмірено капала вода, в нішах між колонами у неприродних позах стирчали статуї в заіржавілих латах, праворуч від входу біля стіни громадилися уламки давніх ідолів, нагорі цієї купи стирчали гіпсові ноги в чоботах. Із почорнілих портретів під стелею суворо позирали поважні старці, у їхніх обличчях проглядалися знайомі риси Федора Симеоновича, товариша Жіана Жіакомо та інших майстрів. Увесь цей архаїчний мотлох потрібно було давним-давно викинути, прорубати у стінах вікна і поставити трубки денного світла, але все було заприбутковано, заінвентаризовано і особисто Модестом Матвійовичем до розбазарювання заборонено.
На капітелях колон і в лабіринтах велетенської люстри, що звисала з почорнілої стелі, шурхотіли нетопирі та летючі собаки. З ними Модест Матвійович боровся. Він поливав їх скипидаром і креозотом, опилював дустом, сприскував гексахлораном, вони гинули тисячами, але відроджувалися десятками тисяч. У них відбувалися мутації, вони співали і розмовляли штампами, нащадки найдавніших родів харчувалися тепер винятково піретрумом, змішаним із хлорофосом, а інститутський кіномеханік Сашко Дрозд присягався, що на власні очі бачив тут якось нетопиря, як дві краплі води схожого на завкадрами.
У глибокій ніші, з якої тягло крижаним смородом, хтось застогнав і загримів ланцюгами. "Ви це припиніть, — суворо сказав я. — Що ще за містика! Як не соромно!.." В ніші затихли. Я хазяйновито поправив збитий килим і піднявся сходами.
Як відомо, ззовні інститут виглядав двоповерховим. Насправді ж він мав не менше дванадцяти поверхів. Вище дванадцятого я просто ніколи не підіймався, бо ліфт постійно ремонтували, а літати я ще не вмів. Фасад із десятком вікон, як і більшість фасадів, теж був обманом зору. Праворуч і ліворуч від вестибюля інститут простягався щонайменше на кілометр, і поза тим усі вікна виходили на ту ж кривулясту вулицю і на той самий лабаз. Це вражало мене надзвичайно. Попервах я чіплявся до Ойри-Ойри, щоб він мені пояснив, як це поєднується з класичними чи хоча б релятивістськими уявленнями про властивості простору. З пояснень я нічого не зрозумів, але поступово звик і перестав дивуватися. Я цілком переконаний, що через десять-п'ятнадцять років пересічний школяр краще тямитиме в загальній теорії відносності, ніж сучасний фахівець. Для цього зовсім не потрібно розуміти, як відбувається викривлення простору-часу, потрібно тільки, щоб таке уявлення з дитинства увійшло в побут і стало звичним.
Весь перший поверх займав відділ Лінійного Щастя. Тут панувало владарювання Федора Симеоновича, тут пахло яблуками та хвойними лісами, тут працювали найгарніші дівчата і найкращі хлопці. Тут не було похмурих бузувірів, знавців і адептів чорної магії, тут ніхто не висмикував, шиплячи та кривлячись від болю, з себе волосся, ніхто не бурмотів заклинань, схожих на непристойні скоромовки, не варив живих жаб і ворон опівночі, у повний місяць, на Івана Купала, у нещасливі числа. Тут працювали на оптимізм. Тут робили усе можливе в рамках білої, субмолекулярної та інфранейронної магії, щоб підвищити тонус кожної окремої людини та цілих людських колективів. Тут конденсували і розповсюджували по всьому світу веселий, безтурботний сміх; розробляли, випробовували та втілювали моделі поведінки та стосунків, що зміцнювали дружбу та руйнували розбрат; переганяли та сублімували екстракти горепотамовувачів, які не містили жодної молекули алкоголю та інших наркотиків. Зараз тут готували до польових випробувань портативний універсальний злобоподрібнювач і розробляли нові марки найрідкісніших сплавів розуму та доброти.
Я відімкнув двері центрального залу і, стоячи на порозі, помилувався, як працює велетенський дистилятор Дитячого Сміху, схожий чимось на генератор Ван де Граафа.