— Не буду я з тобою більше спілкуватись.
Вітько відтягнув пальцем комір светра і з цікавістю подивився на мене.
— А що ж ти будеш? — запитав він.
— Та вже знайду що, — сказав я, дещо розгубившись.
Вітько раптом пожвавішав.
— Зачекай-но, — сказав він. — Ти що, в перший раз чергуєш?
— Так.
— Ага, — сказав Вітько. — І що ти робитимеш?
— Згідно інструкції, — відповів я. — Заговорю демонів і ляжу спати. На предмет самозаймання. А ти куди підеш?
— Та збирається там одна компанія, — невизначено сказав Вітько. — У Вірочки… А це в тебе що? — Він узяв у мене список. — А, мертві душі…
— Нікого не пушу, — сказав я. — Ні живих, ні мертвих.
— Правильне рішення, — сказав Вітько. — Архіправильне. Тільки приглянь у мене в лабораторії. Там у мене дубль працюватиме.
— Чий дубль?
— Мій дубль, звичайно. Хто мені свого віддасть? Я його там замкнув, ось, візьми ключ, якщо ти черговий.
Я взяв ключ.
— Слухай, Вітько, години до десятої нехай він попрацює, але потім я все знеструмлю. У відповідності із законодавством.
— Гаразд, там видно буде. Ти Едика не зустрічав?
— Не зустрічав, — сказав я. — І не забивай мені баки. О десятій годині я все знеструмлю.
— А я хіба проти? Знеструмлюй, будь ласка. Хоч усе місто.
Несподівано двері приймальні відчинились, і в коридор вийшов Янус Полуектович.
— Так, — промовив він, побачивши нас.
Я шанобливо вклонився. З обличчя Януса Полуектовича було видно, що він забув, як мене звати.
— Прошу, — сказав він, подаючи мені ключі. — Адже ви черговий, якщо я не помиляюся… До речі… — Він повагався. — Яз вами не розмовляв учора?
— Так, — сказав я, — ви заходили до електронного залу.
Він покивав.
— Так-так, справді… Ми говорили про практикантів…
— Ні, — заперечив я шанобливо, — не зовсім так. Це з приводу вашого листа до Центракадемпостачу. Про електронну приставку.
— Ах ось як, — сказав він. — Ну добре, бажаю вам спокійного чергування… Вікторе Павловичу, можна вас на хвильку?
Він узяв Вітька під руку і повів коридором, а я увійшов до приймальні. У приймальні другий Янус Полуектович замикав сейфи. Побачивши мене, він сказав: "Так", і знову заходився подзенькувати ключами. Це був А-Янус, я вже трішечки навчився розрізняти їх. A-Янус виглядав дещо молодшим, був непривітний, завжди коректний і небалакучий. Розповідали, що він багато працює, і люди, котрі знали його давно, стверджували, що цей посередній адміністратор неспішно, та вірно перетворюється на видатного вченого. У-Янус, натомість, був завжди ласкавий, завжди уважний і мав дивну звичку запитувати: "Я з вами не розмовляв учора?" Подейкували, що він сильно подався останнім часом, хоч і залишався вченим зі світовим ім'ям. І все-таки А-Янус і У-Янус були одним і тим же чоловіком. Все це мені ніяк не вкладалося в голові. Була в цьому якась умовність. Я навіть підозрював, що це просто метафора.
А-Янус замкнув останній замок, вручив мені частину ключів і, холодно попрощавшись, пішов. Я всівся за стіл референта, поклав перед собою список і зателефонував до себе в електронний зал. Ніхто не озвався, очевидно, дівчата вже розійшлися. Була чотирнадцята година тридцять хвилин.
О чотирнадцятій тридцять одну до приймальні, шумно віддихуючись і тріскочучи паркетом, увалився Федір Симеонович Ківрін, визначний маг і чаклун, завідувач відділу Лінійного Щастя. Федір Симеонович славився невиправним оптимізмом і вірою у прекрасне майбутнє. У нього було дуже бурхливе минуле. При Івані Васильовичу — царю Грозному — опричники тодішнього міністра державної безпеки Малюти Скуратова з жартами та примовками спалили його за доносом сусіда-дяка у дерев'яній лазні як чаклуна; при Олексії Михайловичу — царю Найтихшому — його били киями нещадно і спалили у нього на голій спині повне рукописне зібрання його творів; при Петрі Олексійовичу — царю Великому — його спочатку повісили як знавця хімії та гірничої справи, та не потрафивши чимось князеві-кесарю Ромодановському, він потрапив на каторгу на тульський зброярський завод, звідтіля втік до Індії, довго мандрував, кусаний був отруйними зміями та крокодилами, невідчутно перевершив йогу, знову повернувся у Росію у розпал пугачовщини, був звинувачений як зцілювач бунтівників, обезніздрений і висланий до Соловця навічно. У Соловці знову мав безліч різних неприємностей, поки не прибився до НДІЧАВО, де незабаром обійняв посаду завідуючого відділом і останнім часом багато працював над проблемами людського щастя, самовіддано борючись із тими колегами, котрі базою щастя вважали задоволення.
— В-вітаю вас! — пробасив він, кладучи переді мною ключі від своїх лабораторій. — Б-бідака, як же ви це? В-вам веселитися треба у т-таку ніч, я з-зателефоную Модестові, що за б-безглуздя, а сам п-почергую…
Видно було, що ця ідея щойно спала йому на думку, і він страшенно нею загорівся.
— Н-ну ж бо, де тут його т-телефон? П-прокляття, н-ніколи не п-пам'ятаю т-телефонів… Один-п-п'ятнадцять чи тт-тт'ять-одинадцять…
— Що ви, Федоре Симеоновичу, дякую! — вигукнув я. — Не треба! Я тут якраз попрацювати зібрався!
— Ах, п-попрацювати! Ц-це інша с-справа! Це д-добре, це чудово, ви м-молодець!.. А я, ч-чорт, електроніки н-ні чорта не знаю… Т-треба вчитися, а т-то я вся ця м-магія слова, д-дрантя, ф-фокуси-покуси з п-психополями, п-примітив… Д-дідівські прийомчики…
Він одразу ж, не сходячи з місця, сотворив дві великі антонівки, одну вручив мені, а від другої відкусив відразу половину та взявся соковито хрумати.
— П-прокляття, знову ч-червиве зробив… У вас як — д-добре? Ц-це добре… Я до в-вас, Сашко, п-пізніше ще зазирну, бо я н-не зовсім р-розумію все-таки систему к-команд… Г-горілки тільки вип'ю і з-зайду… Д-двадцять д-дев'ята к-команда у вас там у м-машині… Ч-чи то машина бреше, чи то я н-не розумію… Д-детективчик вам принесу, Г-гарднера. В-ви ж читаєте по-агліцьки? Д-добре, шельма, пише, к-класно! П-перрі Мейсон у нього там, з-звірюка-адвокат, з-знаєте?.. А п-потім ще що-небудь дам, с-сайнс-фікшн якунебудь… Аз-зімова там, або Б-бредбері…
Він підійшов до вікна і сказав захоплено:
— З-завірюха, чорт забирай, л-люблю!..
Увійшов, кутаючись у норкову шубу, худий і вишуканий Крістобаль Хозевич Хунта. Федір Симеонович обернувся.
— А, К-крісто! — вигукнув він. — П-помилуйся, Камноєдов цей, дурень, засадив м-молодого х-хлопця чергувати н-на Новий рік. Д-давай відпустимо його, вдвох залишимося, з-згадаємо давнину, в-вип'ємо, га? Ч-чого він тут буде мучитись?.. Йому т-танцювати треба, з д-дівчатами…
Хунта поклав на стіл ключі й сказав недбало:
— Спілкування з дівчатами приносить задоволення лише в тих випадках, коли досягається через подолання перешкод…
— Н-ну ще б пак! — загримів Федір Симеонович. — P-ріки крові, співів р-ріки за чудових ллються дам… Як це там у вас?.. Тільки той мети досягне, хто не знає слова "страх"…
— Отож, — сказав Хунта. — І потім — я ненавиджу благодійності.
— Б-благодійності він ненавидить! А хто в мене випросив Одіхмантьєва? П-переманив, р-розумієш, такого лаборанта… Став тепер п-пляшку шампанського, н-не менше… С-слухай, не треба шампанського! Амонтільядо! У т-тебе ще залишилося від т-толедських запасів?
— На нас чекають, Теодоре, — нагадав Хунта.
— Т-так, правильно… Треба ще к-краватку знайти… і валянки, таксі ж не дістанеш… Ми пішли, Сашко, н-не нудьгуйте тут.
— У новорічну ніч в інституті чергові не нудьгують, — неголосно сказав Хунта. — Особливо новачки.
Вони пішли до дверей. Хунта пропустив Федора Симеоновича вперед і, перш ніж вийти, косо глипнув на мене і стрімко вивів пальцем на стіні Соломонову зірку. Зірка спалахнула і почала повільно тускніти, як слід пучка електронів на екрані осцилографа. Я тричі сплюнув через ліве плече.
Крістобаль Хозевич Хунта, завідувач відділу Сенсу Життя, був чоловіком чудовим, але, вочевидь, цілком безсердечним. Колись, у ранній молодості, він довго був Великим Інквізитором, але потім упав у єресь, хоча дотепер зберіг колишні замашки, які, втім, вельми знадобилися йому, за чутками, під час боротьби з п'ятою колоною в Іспанії. Майже всі свої незрозумілі експерименти він проводив або над собою, або над своїми співробітниками, і про це вже при мені обурено говорили на загальних профспілкових зборах. Займався він вивченням сенсу життя, але просунувся поки не дуже далеко, хоч і отримав цікаві результати, довівши, наприклад, теоретично, що смерть аж ніяк не є неодмінним атрибутом життя. З приводу цього останнього відкриття теж обурювалися — на філософському семінарі. В кабінет до себе він майже нікого не пускав, й інститутом ходили непевні чутки, що там купа цікавих речей. Розповідали, що в куті кабінету стоїть чудово виконане опудало одного давнього знайомого Крістобаля Хозевича, штандартенфюрера СС, у повній парадній формі, з моноклем, кортиком, залізним хрестом, дубовим листям та іншим причандаллям. Хунта був чудовим таксидермістом. Штандартенфюрер, за словами Крістобаля Хозевича, — теж. Але Крістобаль Хозевич устиг раніше. Він любив устигати раніше — завжди і в усьому. Не цурався він і певного скептицизму. В одній з його лабораторій висів величезний плакат: "Чи потрібні ми нам?" Дуже непересічний чоловік.
Рівно о третій годині, відповідно до трудового законодавства, приніс ключі доктор наук Амвросій Амбруазович Вибігалло. Він був у валянках, підшитих шкірою, у пахучому візницькому кожусі, з піднятого коміра стирчала наперед сивувата брудна борода. Волосся він стриг під макітру, тож ніхто ніколи не бачив його вух.
— Це-во… — сказав він, наближаючись. — У мене там, може, сьогодні хто вилупиться. В лабораторії, значиться. Треба би, це-во, приглянути. Я йому там запасів наскладав, це-во, хлібця, значиться, буханок п'ять, ну там висівок парених, два відра молочних відвійок. Ну, а як усе, це-во, поїсть, кидатись почне, значиться. То ти мені, мон шер, того, дзенькни, милий.
Він поклав переді мною в'язку комірних ключів і якось неприродно відкрив рота, вирячившись на мене. Очі в нього були прозорі, у бороді стирчало пшоно.
— Куди ж дзенькнути? — запитав я.
Дуже я його не любив. Був він цинік, і був він дурень. Роботу, якою він займався за триста п'ятдесят карбованців у місяць, можна було б сміливо назвати євгенікою, але ніхто її так не називав — боялися зв'язуватися.