— Бюрократи.
— У мене наказ, — уперто повторив сержант Ковальов уже з передпокою.
— Ну, виходьте, Романе Петровичу, виходьте, — сказав Модест, подзенькуючи ключами.
Роман вийшов. Я сунувся було за ним, але Модест зупинив мене.
— Я перепрошую, — сказав він. — А ви куди?
— Як — куди? — запитав я слабким голосом.
— На місце, на місце йдіть.
— На яке місце?
— Ну, де ви там стоїте? Ви, перепрошую, це… хам-мункулс? То й стійте, де належить…
Я зрозумів, що загинув. І я б, напевне, загинув, бо Роман, вочевидь, теж розгубився, але в цю мить до передпокою з гупанням і гуркотом увалилася Наїна Київна, ведучи на мотузці здоровенного чорного цапа. При вигляді сержанта міліції цап мемекнув недобрим голосом і рвонув геть. Наїна Київна упала. Модест кинувся до передпокою, і зчинився несусвітній галас. З гуркотом покотилася порожня діжка. Роман схопив мене за руку і, прошепотівши: "Бігом, бігом!.." — кинувся до моєї кімнати. Ми зачинили за собою двері та налягли на них, важко дихаючи. У передпокої кричали:
— Пред'явіть документи!
— Лишенько, та що ж це!
— Чому цап? Чому в приміщенні цап?!
— Ме-е-е-е-е…
— Ви це припиніть, тут не пивна!
— Не знаю я ваших п'ятаків і не відаю!
— Ме-е-е!..
— Громадянко, заберіть цапа!
— Припиніть, цап заприбуткований!
— Як заприбуткований?!
— Це не цап! Це наш співробітник!
— Тоді нехай пред'явить!..
— Через вікно — і у машину! — наказав Роман.
Я схопив куртку й вистрибнув у вікно. З-під моїх ніг із иявкотіииям шарахнувся кіт Василь. Пригинаючись, я підбіг до машини, відчинив дверцята і кинувся до керма. Роман уже відчиняв ворота. Двигун не заводився. Мордуючи стартер, я побачив, як двері хатинки відчинилися, з передпокою вилетів чорний цап і велетенськими стрибками помчав геть кудись за ріг. Двигун заревів. Я розвернув машину і вилетів на вулицю. Дубові ворота з тріскотом зачинилися. Роман виринув із хвіртки і з розмаху сів поряд зі мною.
— Швидко! — сказав він бадьоро. — В центр!
Коли ми повертали на проспект Миру, він запитав:
— Ну, як тобі у нас?
— Подобається, — сказав я. — Тільки дуже гамірно.
— У Наїни завжди гамірно, — погодився Роман. — Сварлива баба. Вона тебе не кривдила?
— Ні, — сказав я. — Ми майже не спілкувалися.
— Зачекай-но, — мовив Роман. — Пригальмуй.
— А що?
— А он Володька йде. Пам'ятаєш Володю?
Я пригальмував. Бородань Володя заліз на заднє сидіння і, радісно усміхаючись, потис нам руки.
— Чудово! — сказав він. — А я саме до вас іду!
— Тільки тебе там бракувало, — буркнув Роман.
— А чим усе скінчилось?
— Нічим.
— А куди ви тепер ідете?
— В інститут, — сказав Роман.
— Навіщо? — запитав я.
— Працювати, — відрізав Роман.
— Я у відпустці.
— Це несуттєво, — сказав Роман. — Понеділок починається в суботу, а серпень цього разу почнеться у липні!
— На мене хлопці чекають, — вже майже благав я.
— Це ми беремо на себе, — сказав Роман. — Хлопці абсолютно нічого не помітять.
— Здуріти можна, — видихнув я.
Ми проїхали між магазином № 2 та їдальнею № 11.
— Він уже знає, куди їхати, — зауважив Володя.
— Чудовий хлопець, — сказав Роман. — Гігант!
— Він мені одразу сподобався, — підтвердив Володя.
— Очевидно, вам конче потрібен програміст, — сказав я.
— Нам потрібен не будь-який програміст, — заперечив Роман.
Я загальмував біля дивної будівлі з вивіскою "НДІЧАВО" між вікнами.
— Що це означає? — запитав я. — Можу я принаймні поцікавитися, де мене примушують працювати?
— Можеш, — погодився Роман. — Ти тепер усе можеш. Це Науково-Дослідний Інститут Чародійства та Ворожби… Ну, чого ж ти зупинився? Заганяй машину!
— Куди? — запитав я.
— Та невже не бачиш?
І я побачив.
Але це вже зовсім інша історія.
ІСТОРІЯ ДРУГА
СУЄТА СУЄТ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Серед героїв оповідання виділяють одного-двох головних героїв, усіх інших розглядають як другорядних.
"Методика викладання літератури"
Близько другої години після полудня, коли в "Алдані" знову перегорів запобіжник увідного пристрою, пролунав телефонний дзвінок. Телефонував заступник директора з адміністративногосподарської частини Модест Матвійович Камноєдов.
— Привалов, — суворо сказав він, — чому ви знову не на місці?
— Як це не на місці? — образився я. День сьогодні видався клопітливий, і я усе забув.
— Ви це припиніть, — сказав Модест Матвійович. — Вам уже п'ять хвилин тому належало з'явитися до мене на інструктаж.
— Хай йому грець, — сказав я і повісив трубку.
Я вимкнув машину, зняв халат і наказав дівчатам не забути вимкнути струм. У великому коридорі було порожньо, за напівзамерзлими вікнами мела віхола. Надягаючи на ходу куртку, я побіг у господарський відділ.
Модест Матвійович у лискучому костюмі велично чекав мене у власній приймальні. За його спиною маленький гном з волохатими вухами сумовито і старанно возив пальцями по чималій відомості.
— Ви, Привалов, як якийсь цей… хам-мункулс, — промовив Модест. — Ніколи вас немає на місці.
З Модестом Матвійовичем усі намагалися підтримувати тільки добрі стосунки, оскільки чоловік він був могутній, непохитний і страшенно темний. Тому я рявкнув: "Слухаюсь!" — і цокнув закаблуками.
— Усі повинні бути на своїх місцях, — продовжував Модест Матвійович. — Завжди. У вас от вища освіта, і окуляри, і бороду от відростили, а зрозуміти такої простої теореми не можете.
— Більше не повториться! — сказав я, вилупивши очі.
— Ви це припиніть, — сказав Модест Матвійович, стаючи м'якшим. Він витягнув із кишені аркуш паперу і деякий час дивився у нього. — Так от, Привалов, — сказав він нарешті, — сьогодні ви заступаєте черговим. Чергування по установі під час свят — робота відповідальна. Це вам не кнопки натискати. Насамперед — протипожежна безпека. Це перше. Не допускати самозаймання. Стежити за знеструмленням довірених вам виробничих територій. І стежити особисто, без цих ваших фокусів із роздвоюваннями та розтроюваннями. Без цих ваших дубелів. При виявленні фактора горіння негайно телефонувати за номером 01 і вживати відповідних заходів. На цей випадок отримайте сигнальну дудку для виклику авральної команди… — Він вручив мені платиновий свисток з інвентарним номером. — А також нікого не впускати. Оце список осіб, котрим дозволено користування лабораторіями вночі, але все одно не впускати, тому що свято. В усьому інституті щоб жодної живої душі. Усякі там інші душі — нехай, але живої душі — щоб жодної. Демонів на вході та виході заговорити. Розумієте обстановку? Живі душі не повинні заходити, а всі інші не повинні виходити. Бо вже був прен-цендент: утік чорт і вкрав місяць. Широко відомий прен-цен-дент, навіть у юно відображений. — Він багатозначно на мене подивився і раптом попросив документи.
Я підкорився. Він уважно оглянув мою перепустку, повернув її та промовив:
— Усе правильно. Бо у мене була підозра, що ви все-таки дубель. Ось так. Отже, о п'ятнадцятій нуль-нуль відповідно до трудового законодавства робочий день закінчиться, і всі здадуть вам ключі від виробничих приміщень. Після чого ви особисто оглянете територію. Надалі виконуйте обходи кожних три години на предмет самозаймання. Не менше двох разів за період чергування відвідайте віварій. Якщо наглядач п'є чай — припиніть. Були сигнали: не чай він там п'є. В такому от аксепті. Пост ваш у приймальні директора. На дивані можете відпочивати. Завтра о шістнадцятій нуль-нуль вас змінить Почкін Володимир з лабораторії товариша Ойри-Ойри. Зрозуміло?
— Цілком, — сказав я.
— Я телефонуватиму вам уночі та завтра вдень. Особисто. Можливий контроль і з боку товариша завкадрами.
— Вас зрозумів, — сказав я і проглянув список.
Першим у списку значився директор інституту Я і іус Полуектович Невструєв з позначкою олівцем "два екз.". Другим ішов особисто Модест Матвійович, третім — товариш завкадрами громадянин Дьомін Кербер Псойович. А потім прізвища, яких я ніколи і ніде не зустрічав.
— Щось незрозуміло? — поцікавився Модест Матвійович, ревниво за мною стежачи.
— Ось тут, — сказав я вагомо, тицяючи пальцем у список, — наявні товариші у кількості… м-м-м… двадцяти двох екземплярів, особисто мені невідомі. Ці прізвища я хотів би особисто з вами провентилювати. — Я подивився йому просто у вічі й додав твердо: — Аби уникнути.
Модест Матвійович узяв список і оглянув його на відстані витягнутої руки.
— Усе правильно, — сказав він поблажливо. — Просто ви, Привалов, не в курсі. Особи, записані з номера четвертого по номер двадцять п'ятий і останній включно, занесені до списку осіб, допущених до нічних робіт посмертно. В порядку визнання їхніх заслуг у минулому. Тепер вам зрозуміло?
Я очманів, бо звикнути до всього цього було все-таки дуже важко.
— Займайте свій пост, — велично сказав Модест Матвійович. — Я зі свого боку та від імені адміністрації вітаю вас, товаришу Привалов, із прийдешнім Новим роком і бажаю вам у Новому році відповідних успіхів як у роботі, так і в особистому житті.
Я теж побажав йому відповідних успіхів і вийшов у коридор.
Дізнавшись учора про те, що мене призначили черговим, я зрадів: я планував закінчити один розрахунок для Романа Ойри-Ойри. Однак тепер я відчував, що не усе так просто. Перспектива провести ніч в інституті постала переді мною в цілком іншому світлі. Я й раніше засиджувався на роботі допізна, коли чергові задля економії вже вимикали чотири лампи з п'яти в кожному коридорі й доводилося пробиратися до виходу повз якісь волохаті рухливі тіні. Попервах це справляло на мене дуже сильне враження, потім я звик, а потім знову відвик, коли, повертаючись якось великим коридором, почув позаду розмірене цок-цокцок кігтів по паркету і, озирнувшись, побачив якусь фосфоруючу тварину, що явно бігла моїми слідами. Щоправда, коли мене зняли з карниза, з'ясувалося, що то був звичайний живий песик одного зі співробітників. Співробітник приходив вибачатись, Ойра-Ойра прочитав мені глузливу лекцію про шкідливість забобонів, але певний осад у мене в душі все-таки залишився. Першим ділом заговорю демонів, подумав я.
Біля входу до приймальні директора мені зустрівся похмурий Вітько Корнєєв. Він похмуро кивнув і хотів пройти повз, але я зловив його за рукав.
— Ну? — запитав грубий Корнєєв, зупиняючись.
— Я сьогодні чергую, — повідомив я.
— Ну й дурень, — відрізав Корнєєв.
— Грубий ти все-таки, Вітько, — сказав я.