І почали вони нігтями землю
Обидві копати і чорне ягня шматувати зубами…
Сивоволосий, весь зморщившись, підійшов до дзеркала, запустив у нього руку по плече і чимось клацнув. Дзеркало замовкло.
— Так, — сказав сивоволосий. — Питання про вашу групу ми теж вирішимо на раді. А ви… — З обличчя його було видно, що він забув ім'я та по батькові Корнєєва, — ви поки утримайтесь… е… від відвідин музею.
З цими словами він вийшов з кімнати. Через двері.
— Домоглися свого, — сказав Корнєєв крізь зуби, дивлячись на Модеста Матвійовича.
— Розбазарювати не дам, — коротко відповів той, засовуючи до внутрішньої кишені записник.
— Розбазарювати! — сказав Корнєєв. — Плювати вам на все це. Вас звітність турбує. Зайву графу заводити ліньки.
— Ви це припиніть, — сказав невблаганний Модест Матвійович. — Ми ще створимо комісію і подивимось, чи не пошкоджена реліквія…
— Інвентарний номер одинадцять двадцять три, — упівголоса додав Роман.
— У такому ось аксепті, — урочисто промовив Модест Матвійович, повернувся і побачив мене. — А ви що тут робите? — поцікавився він. — Чому це ви тут спите?
— Я… — почав було я.
— Ви спали на дивані, — проголосив крижаним тоном Модест, просвердлюючи мене поглядом контррозвідника. — Вам відомо, що це прилад?
— Ні, — сказав я. — Тобто тепер відомо, звичайно.
— Модесте Матвійовичу! — вигукнув горбоносий Роман. — Це ж наш новий програміст, Сашко Привалов!
— А чому він тут спить? Чому не в гуртожитку?
— Він ще не зарахований, — сказав Роман, обіймаючи мене за талію.
— Тим паче!
— Отже, нехай спить на вулиці? — злобно запитав Корнєєв.
— Ви це припиніть, — сказав Модест. — Є гуртожиток, є готель, а тут музей, держустанова. Якщо всі спатимуть у музеях… Ви звідки?
— З Ленінграда, — сказав я похмуро.
— Ось якщо я поїду в Ленінград і піду спати в Ермітаж?
— Будь ласка, — сказав я, стенаючи плечима.
Роман усе ще тримав мене за талію.
— Модесте Матвійовичу, ви абсолютно праві, непорядок, але сьогодні він ночуватиме у мене.
— Це інша справа. Це будь ласка, — великодушно дозволив Модест. Він хазяйським поглядом оглянув кімнату, побачив відбитки на стелі й відразу ж поглянув на мої ноги. На щастя, я був босоніж. — У такому ось аксепті, — сказав він, поправив дрантя на вішаку та вийшов.
— Б-бовдур, — вичавив із себе Корнєєв. — Пень. — Він сів на диван і взявся за голову. — Ну їх всіх до біса. Сьогодні ж уночі знову поцуплю.
— Спокійно, — ласкаво сказав Роман. — Нічого страшного. Нам просто трішечки не поталанило. Ти помітив, який це Янус?
— Ну? — сказав Корнєєв безнадійно.
— Це ж А-Янус.
Корнєєв підвів голову.
— І яка різниця?
— Величезна, — сказав Роман і підморгнув. — Тому що У-Янус полетів у Москву. І зокрема — з приводу цього дивана. Зрозумів, розкрадаче музейних цінностей?
— Слухай, ти мене рятуєш, — сказав Корнєєв, і я вперше побачив, як він усміхається.
— Справа у тому, Сашко, — сказав Роман, звертаючись до мене, — що в нас ідеальний директор. Він один у двох особах. Є А-Янус Полуектович і У-Янус Полуектович. У-Янус — це видатний учений міжнародного класу. Що ж до А-Януса, то це доволі пересічний адміністратор.
— Близнюки? — обережно запитав я.
— Та ні, це одна й та ж сама людина. Тільки вона одна у двох особах.
— Зрозуміло, — сказав я і почав взувати черевики.
— Нічого, Сашко, скоро дізнаєшся, — сказав Роман підбадьорливо.
Я підняв голову.
— Тобто?
— Нам потрібен програміст, — проникливо сказав Роман.
— Мені дуже потрібен програміст, — підтримав його Корнєєв, пожвавлюючись.
— Усім потрібен програміст, — буркнув я, повертаючись до черевиків. — І прошу без гіпнозу та всяких там зачарованих місць.
— Він уже здогадується, — сказав Роман.
Корнєєв хотів щось сказати, але за вікном пролунали крики.
— Це не наш п'ятак! — репетував Модест.
— А чий же це п'ятак?
— Я не знаю, чий це п'ятак! Це не моя справа! Це ваша справа — ловити фальшивомонетників, товаришу сержанте!..
— П'ятак вилучено у такого собі Привалова, котрий проживає тут у вас, у Хатнакурножі!..
— Ах, у Привалова? Я відразу подумав, що він злодюга!
Докірливий голос А-Януса промовив:
— Ну-ну, Модесте Матвійовичу!..
— Ні, вибачте, Янусс Полуектовичу! Цього не можна так облишити! Товаришу сержанте, пройдімо!.. Він у будинку… Янусе Полуектовичу, встаньте біля вікна, щоб він не вистрибнув! Я доведу! Я не дозволю кидати тінь на товаришку Горинич!..
У мене недобре похололо всередині. Але Роман уже оцінив становище. Він схопив з вішака засмальцьований картуз і насунув мені на вуха.
Я зник.
Це було дуже дивне відчуття. Усе залишилося на місці, все, крім мене. Але Роман не дав мені насититись новими переживаннями.
— Це кепка-невидимка, — просичав він. — Відійди убік і помовчуй.
Я навшпиньках відбіг у куток і сів під дзеркало. Тієї ж миті до кімнати увірвався збуджений Модест, волочачи за рукав юного сержанта Ковальова.
— Де він? — заволав Модест, озираючись.
— Ось, — сказав Роман, показуючи на диван.
— Не хвилюйтесь, стоїть на місці, — додав Корнєєв.
— Я запитаю, де цей ваш… програміст?
— Який програміст? — здивувався Роман.
— Ви це припиніть, — сказав Модест. — Тут був програміст. Він стояв у штанах і без черевиків.
— Ах, от що ви маєте на увазі, — засміявся Роман. — Але ж ми пожартували, Модесте Матвійовичу. Не було тут ніякого програміста. Це було просто… — Він зробив якийсь рух руками, і посеред кімнати виник чоловік у майці та в джинсах. Я бачив його зі спини й нічого про нього сказати не можу, але юний Ковальов похитав головою і сказав:
— Ні, це не він.
Модест обійшов примару довкола, бурмочучи:
— Майка… штани… без черевиків… Він! Це він.
Мара щезла.
— Та ж ні, це не той, — сказав сержант Ковальов. — Той був молодий, без бороди…
— Без бороди? — перепитав Модест. Він був сильно збентежений.
— Без бороди, — підтвердив Ковальов.
— М-м-м… — сказав Модест. — Аякна мене, він мав бороду…
— Так, я вручаю вам повістку, — сказав юний Ковальов і протягнув Модестові аркушик паперу казенного вигляду. — А ви вже самі розбирайтеся зі своїм Приваловим і зі своєю Горинич…
— А я вам кажу, що це не наш п'ятак! — заволав Модест. — Я про Привалова нічого не кажу, можливо, Привалова і взагалі немає як такого… Але товаришка Горинич наша співробітниця!..
Юний Ковальов, притискаючи руки до грудей, намагався щось сказати.
— Я вимагаю розібратися негайно! — верещав Модест. — Ви мені це припиніть, товариші міліція! Дана повістка кидає тінь на весь колектив! Я вимагаю, щоб ви переконалися!
— У мене наказ… — почав було Ковальов, але Модест із криком: "Ви це припиніть! Я наполягаю!" — кинувся на нього і поволік із кімнати.
— В музей поволік, — сказав Роман. — Сашко, де ти? Знімай кепку, ходімо подивимось…
— Може, краще не знімати? — запитав я.
— Знімай, знімай, — підбадьорив Роман. — Ти тепер фантом. У тебе тепер ніхто не вірить — ні адміністрація, ні міліція…
Корнєєв сказав:
— Ну, я пішов спати. Сашко, ти приходь після обіду. Подивишся наш парк машин і взагалі…
Я зняв кепку.
— Ви це припиніть, — сказав я. — Я у відпустці.
— Ходімо, ходімо, — наполягав Роман.
У передпокої Модест, вчепившись однією рукою в сержанта, другою відмикав здоровенний висячий замок. "Зараз я вам покажу наш п'ятак! — кричав він. — Усе заприбутковано… Все на місці". — "Та я нічого не кажу, — мляво захищався Ковальов. — Я тільки кажу, що п'ятаків може бути не один…" Модест відчинив двері, і ми всі увійшли у велике приміщення.
То був цілком пристойний музей — зі стендами, діаграмами, вітринами, макетами та муляжами. Загальний вигляд найбільше нагадував музей криміналістики: багато фотографій і неапетитних експонатів. Модест відразу заволік сержанта кудись за стенди, і там вони удвох загуділи, яку бочку: "Ось наш п'ятак…" — "А я нічого й не кажу…" — "Товаришка Горинич…" — "А в мене наказ!.." — "Ви мені це припиніть!.."
— Поцікався, поцікався, Сашко, — сказав Роман, зробив широкий жест і сів у крісло біля входу.
Я пішов уздовж стіни. Я нічому не дивувався. Мені було просто дуже цікаво. "Вода жива. Ефективність 52 %. Допустимий осад 0,3" (старовинний прямокутний бутель із водою, корок залитий кольоровим воском). "Схема промислового добування живої води". "Макет живоводоперегінного куба". "Зілля приворотне Вешковського-Траубенбаха" (аптекарська баночка з ядучо-жовтою маззю). "Кров причинна звичайна" (запаяна ампула з чорною рідиною)… Над усім цим стендом висіла табличка: "Активні хімічні засоби. XII–XVIII ст.". Тут було ще багато пляшечок, баночок, реторт, ампул, пробірок, діючих і недіючих моделей установок для сублімації, перегонки та згущення, але я пішов далі.
"Меч-кладенець" (дуже заіржавілий дворучний меч із хвилястим лезом, прикутий ланцюгом до залізної стійки, вітрина ретельно опечатана). "Правий очний (робочий) зуб графа Дракули Задунайського (я не Кюв'є, але, судячи з цього зуба, граф Дракула Задунайський був чоловіком вельми дивним і неприємним). "Слід звичайний і слід вийнятий. Гіпсові відливки" (сліди, як на мене, не відрізнялися один від одного, але один відливок мав тріщину). "Ступа на стартовому майданчику. IX століття" (міцна споруда з сірого пористого чавуну)… "Змій Горинич, скелет, 1/25 нат. вел." (схоже на скелет диплодока з трьома шиями)… "Схема роботи вогнедишної залози середньої голови"… "Чоботи-скороходи гравігенні, діюча модель" (дуже великі гумові чоботи)… "Килим-самолітгравізахисний. Діюча модель" (килим приблизно півтора на півтора з черкесом, що обіймає молоду черкеску на тлі рідних гір)…
Я дійшов до стенда "Розвиток ідеї філософського каменя", коли в залі знову з'явилися сержант Ковальов і Модест Матвійович. Судячи з усього, їм так і не вдалося зрушитися з мертвої точки. "Ви це припиніть", — мляво говорив Модест. "У мене наказ", — так само мляво відповідав Ковальов. "Наш п'ятак на місці…" — "Ось нехай стара прийде і дасть свідчення…" — "Що ж ми, по-вашому, фальшивомонетники?.." — "А я цього не казав…" — "Тінь на весь колектив…" — "Розберемось…" Ковальов мене не помітив, а Модест зупинився, мутно оглянув з ніг до голови, а потім підняв очі, мляво прочитав уголос: "Го-мунку-лус лабораторний, загальний вигляд", — і пішов далі.
Я рушив за ним, передчуваючи недобре. Роман чекав нас біля дверей.
— Ну як? — запитав він.
— Неподобство, — мляво сказав Модест.