В кімнаті була дивна голубувата напівтемрява. Орел на печі шурхотів, мерзенно кричав і стукав крилами по стелі. Я сів і озирнувся. На середині кімнати ширяв у повітрі чималий здоровань у тренувальних брюках і у смугастій гавайці навипуск. Він ширяв над циліндриком і, не торкаючись до нього, плавно помахував величезними кощавими лапами.
— У чому річ? — запитав я.
Здоровань мигцем зиркнув на мене з-під плеча і відвернувся.
— Не чую відповіді, — розізлився я. Мені все ще дуже хотілося спати.
— Тихо, ти, смертний, — хрипко промовив здоровань. Він припинив свої паси і підняв циліндрик з підлоги. Голос його видався мені знайомим.
— Агов, друже! — сказав я погрожуючи. — Поклади цю штуку на місце і звільни приміщення.
Здоровань дивився на мене, випинаючи щелепу. Я відкинув простирадло і встав.
— Ану, поклади умклайдет! — сказав я на повен голос.
Здоровань опустився на підлогу і, міцно впершись ногами, прийняв стійку. В кімнаті стало значно світліше, хоча лампочка не горіла.
— Дитинко, — сказав здоровань, — уночі потрібно спати. Краще ляж сам.
Хлопець був явно охочий до бійки. Я, втім, теж.
— Може, вийдемо на двір? — діловито запропонував я, підтягуючи труси.
Хтось раптом виразно промовив:
— "Спрямувавши свої думки на високе. Я, вільний від хтивості і себелюбства, зцілившись від душевної гарячки, борися, Арджуно!"
Я здригнувся. Хлопець теж здригнувся.
— "Бгаґават-Ґіта"! — сказав голос. — Пісня третя, вірш тридцятий.
— Це дзеркало, — сказав я машинально.
— Сам знаю, — пробурчав здоровань.
— Поклади умклайдет, — вимагав я.
— Чого ти верещиш, як слабий слон? — сказав хлопець. — Твій він, чи що?
— А може, твій?
— Так, мій!
Тут мене осінило.
— Значить, диван теж ти поцупив?
— Не лізь у чужі справи, — порадив хлопець.
— Віддай диван, — сказав я. — На нього розписка написана.
— Йди до біса! — сказав здоровань, озираючись.
І тут у кімнаті з'явилося ще двоє: худий і товстий, обидва у смугастих піжамах, схожі на в'язнів Сінг-Сінга.
— Корнєєв! — заволав товстий. — То це ви крадете диван?! Яке неподобство!
— Ідіть ви всі… — сказав здоровань.
— Ви грубіян! — закричав товстий. — Вас гнати треба! Я на вас доповідну подам!
— Ну й подавайте, — похмуро сказав Корнєєв. — Займіться улюбленою справою.
— Не смійте розмовляти зі мною таким тоном! Ви хлопчисько! Ви зухвалець! Ви забули тут умклайдет! Молодий чоловік міг постраждати!
— Я вже постраждав, — утрутився я. — Дивана немає, сплю як собака, щоночі розмови… Орел цей смердючий…
Товстий негайно повернувся до мене.
— Нечуване порушення дисципліни, — заявив він. — Ви повинні скаржитись… А вам має бути соромно! — Він знову повернувся до Корнєєва.
Корнєєв похмуро запихав умклайдет за щоку. Худий раптом запитав тихо і погрозливо:
— Ви зняли Тезу, Корнєєв?
Здоровань похмуро осміхнувся.
— Та немає там ніякої Тези, — сказав він. — Чого ви всі бурчите? Не хочете, щоб ми диван крали — дайте нам інший транслятор…
— Ви читали наказ про невилучення предметів із заказника? — грізно поцікавився худий.
Корнєєв запхав руки в кишені та почав дивитися у стелю.
— Вам відома постанова Вченої ради? — поцікавився худий.
— Мені, товаришу Дємін, відомо, що понеділок починається в суботу, — понуро сказав Корнєєв.
— Не переливайте з пустого в порожнє, — сказав худий. — Негайно поверніть диван і не смійте сюди більше повертатися.
— Не поверну я диван, — сказав Корнєєв. — Експеримент закінчимо — повернемо.
Товстий влаштував огидну сцену. "Самоуправство!.. — вищав він. — Хуліганство!.." Гриф знову схвильовано заволав. Корнєєв, не виймаючи рук із кишень, повернувся спиною і ступив крізь стіну. Товстун помчав за ним із лементом: "Ні, ви повернете диван!" Худий сказав мені:
— Це непорозуміння. Ми вживемо заходів, щоб воно не повторилося.
Він кивнув і теж рушив до стіни.
— Зачекайте! — вигукнув я. — Орла! Орла заберіть! Разом із запахом!
Худий, уже наполовину ввійшовши у стіну, обернувся і поманив орла пальцем. Гриф шумно зірвався з печі і втягнувся йому під ніготь. Худий щез. Блакитне світло повільно померкло, стало темно, у вікно знову забарабанив дощ. Я ввімкнув світло і оглянув кімнату. В кімнаті все було як і раніше, тільки на печі зяяли глибою подряпини від кігтів грифа та на стелі дико й безглуздо темніли рубчасті сліди моїх черевиків.
— Прозоре масло, що знаходиться в корові, — з ідіотською глибокодумністю промовило дзеркало, — не сприяє її харчуванню, але воно постачає найкраще харчування, коли оброблене належним способом.
Я вимкнув світло і влігся. На підлозі було твердо, тягло холодом. Перепаде мені завтра від старої, подумав я.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Ні, — промовив він у відповідь на наполегливе запитання моїх очей, — я не член клубу, я — привид.
— Гаразд, але це не дає вам права походжати по клубу.
Г. Дж. Вєллс
Вранці з'ясувалося, що диван стоїть на місці. Я не здивувався. Я тільки подумав, що так чи інакше стара домоглася свого: диван стоїть в одному кутку, а я лежу в іншому. Збираючи постіль і роблячи зарядку, я міркував про те, що існує, вірогідно, певна межа здатності дивуватися. Вочевидь, я значно перейшов цю межу. Я навіть відчував деяку втому. Я спробував уявити собі щось таке, що могло б мене зараз вразити, але фантазії мені бракувало. Це мені дуже не подобалося, бо я ненавиджу людей, нездатних дивуватися. Щоправда, я був далекий від психології "подумаєшякадивовижа", радше мій стан нагадував стан Аліси у Дивокраї: я був наче уві сні та приймав і ладен був прийняти будь-яке диво за належне, що потребувало більш розгорнутої реакції, аніж просте розз'явлення рота і лупання очима.
Я ще робив зарядку, коли в передпокої грюкнули двері, зашаркали і застукали каблуки, хтось закашляв, щось загриміло і впало, і розпорядчий голос покликав: "Товаришко Горинич!" Стара не озвалася, і в передпокої почали розмовляти: "Що це за двері?.. А, зрозуміло. А це?" — "Тут вхід до музею". — "А тут?.. Що це — все зачинено, замки…" — "Вельми хазяйновита жінка, Янусс Полуектовичу. А це телефон". — "А де ж знаменитий диван? У музеї?" — "Ні. Тут має бути запасник".
— Це тут, — сказав знайомий понурий голос.
Двері моєї кімнати відчинилися, і на порозі з'явився високий худорлявий дідуган із чудовою сніжно-білою сивиною, чорнобровий і чорновусий, з глибокими чорними очима. Побачивши мене (я стояв в одних трусах, руки в боки, ноги на ширині плечей), він призупинився і дзвінким голосом промовив:
— Так.
Праворуч і ліворуч від нього зазирали в кімнату ще якісь обличчя. Я сказав: "Перепрошую", і побіг по свої джинси. Утім, на мене не звернули уваги. До кімнати увійшли четверо і стовпилися навколо дивана. Двох я знав: понурого Корнєєва, неголеного, з червоними очима, у тій самій легковажній гавайці, і смуглявого, горбоносого Романа, котрий підморгнув мені, зробив незрозумілий знак рукою і відразу ж відвернувся. Сивоволосого я не знав. Не знав я й огрядного, рослявого чоловіка в чорному, лискучому зі спини костюмі і з широкими хазяйськими рухами.
— Ось цей диван? — запитав лискучий чоловік.
— Це не диван, — похмуро заявив Корнєєв. — Це транслятор.
— Для мене це диван, — заявив лискучий, дивлячись у записник. — Диван м'який, полуторний, інвентарний номер одинадцять двадцять три. — Він нахилився і помацав. — Ось він у вас вологий, Корнєєв, тягали під дощем. Тепер вважайте: пружини проржавіли, обшивка зогнила.
— Цінність даного предмета, — як мені здалося, знущально промовив горбоносий Роман, — полягає аж ніяк не в обшивці і навіть не у пружинах, яких немає.
— Ви це припиніть, Романе Петровичу, — запропонував лискучий з гідністю. — Ви мені вашого Корнєєва не вигороджуйте. Диван проходить у мене по музею і повинен там знаходитись…
— Це прилад, — сказав Корнєєв безнадійно. — З ним працюють…
— Цього я не знаю, — заявив лискучий. — Я не знаю, що це за робота з диваном. У мене ось удома теж є диван, і я знаю, як на ньому працюють.
— Ми це теж знаємо, — тихенько сказав Роман.
— Ви це припиніть, — сказав лискучий, повертаючись до нього. — Ви тут не в пивній, ви тут в установі. Що ви, власне, маєте на увазі?
— Я маю на увазі, що це не диван, — сказав Роман. — Або, в доступній для вас формі, це не зовсім диван. Це прилад, що має зовнішній вигляд дивана.
— Я попросив би припинити ці натяки, — рішуче обірвав лискучий. — З приводу доступної форми і все таке. Давайте кожен робити свою справу. Моя справа — припинити розбазарювання, і я його припиняю.
— Так, — голосно сказав сивоволосий. Відразу стало тихо. — Я розмовляв із Крістобалем Хозевичем і з Федором Симеоновичем. Вони вважають, що цей диван-транслятор являє собою лише музейну цінність. Свого часу він належав королю Рудольфу Другому, тож історична цінність його є безсумнівною. Крім того, два роки тому, якщо пам'ять мені не зраджує, ми вже виписували серійний транслятор… Хто його виписував, ви не пам'ятаєте, Модесте Матвійовичу?
— Одну хвилинку, — сказав лискучий Модест Матвійович і почав швидко гортати записник. —
Одну хвилиночку… Транслятор двоходовий ТДХ-80Є Кітежградського заводу… На замовлення товариша Бальзамо.
— Бальзамо працює на ньому цілодобово, — сказав Роман.
— І барахло цей ТДХ, — додав Корнєєв. — Вибірковість на молекулярному рівні.
— Так-так, — сказав сивоволосий. — Д пригадую. Була доповідь про дослідження ТДХ. Справді, крива селективності не гладенька… Так. А цей… е… диван?
— Ручна робота, — швидко сказав Роман. — Безвідмовний. Конструкції Лева Бен Бецалеля. Бен Бецалель збирав і налагоджував його триста років…
— Ось! — сказав лискучий Модест Матвійович. — Ось як треба працювати! Дідуган, а все робив самотужки.
Дзеркало раптом прокашлялось і сказало:
— Всі вони помолоділи, пробувши годину в воді, і вийшли з неї такими ж гарними, рожевими, молодими і здоровими, сильними і життєрадісними, якими були у двадцять років.
— Достоту, — сказав Модест Матвійович. Дзеркало говорило голосом сивоволосого.
Сивоволосий досадливо поморщився.
— Не будемо вирішувати це питання зараз, — промовив він.
— А коли? — запитав грубий Корнєєв.
— У п'ятницю на Вченій раді.
— Ми не можемо розбазарювати реліквії, — вставив Модест Матвійович.
— А ми що будемо робити? — запитав грубий Корнєєв.
Дзеркало забубоніло погрозливим замогильним голосом:
Бачив я сам, як, підібравши чорнії шати,
Йшла босоніж Канідія, простоволоса, з виттям,
З нею Саґана, старіша літами, і бліді обидві.
Страшні були з виду.