— Три білих, два червоних, один зелений.
— От бачите, Якове, — сказав Комов, — сувора закономірність. Малюк до нас — вуса назовні.
Приглушений голос Вандерхузе відгукнувся:
— Віддаю належне вашій проникливості, Геннадію, і тим не менше чергування вважаю поки що обов'язковим.
— Ваше право, — коротко сказав Комов. — Майє, присідайте ось сюди…
Я доповів:
— Малюк зник у мертвому просторі. Тягне з собою чималу плетеницю з камінням.
— Зрозуміло, — сказав Комов. — Приготувалися, колеги!
Я увесь перетворився на слух та добряче здригнувся, коли з інтеркому залунав розсипчастий гуркіт. Я не відразу втямив, що це Малюк висипав разом на долівку всі свої камінці. Я чув його потужне дихання, і раптом зовсім немовлячий голос промовив:
— Мам-мо!.. — І знову: — Мам-мо…
А потім залунав уже знайомий мені заливчастий плач немовляти-однорічки. По старій пам'яті в мене щось стислося всередині, і цієї ж миті я зрозумів, що це: Малюк побачив Майку. Це продовжувалося не більше півхвилини; плач обірвався, знову загуркотіло каміння, і голос Комова діловито промовив:
— Ось питання. Чому мені все цікаво? Все навкруги. Чому в мене постійно з'являються питання? Адже мені від них недобре. Вони мені сверблять. Багато запитань. Десять запитань на день, двадцять запитань на день. Я намагаюся порятуватися: бігаю, цілий день бігаю або плаваю, — не допомагає. Тоді починаю міркувати. Іноді приходить відповідь. Це — задоволення. Іноді приходить багато відповідей, не можу вибрати. Це — незадоволення. Іноді відповіді не приходять. Це — біда. Дуже свербить. Ш-шарада. Спочатку я думав, запитання йдуть ізсередини. Але я поміркував і зрозумів: усе, що йде зсередини, повинно давати мені задоволення. Отже, запитання йдуть іззовні? Правильно? Я міркую, як ти. Але тоді де вони лежать, де вони висять, де їхня точка?
Пауза. Потім знову залунав голос Комова — справжнього Комова. Дуже схоже, тільки справжній Комов говорив не так уривчасто, і голос його звучав не так різко. Взагалі-то, відрізнити було можна, якщо знаєш, у чому річ.
— Я міг би вже зараз відповісти на це твоє питання, — повільно промовив Комов. — Але я боюся помилитися. Боюся відповісти неправильно або неточно. Коли я знатиму про тебе все, я зможу відповісти без помилки.
Пауза. Загуркало і зарипіло на підлозі каміння, яке пересовував Малюк.
— Ф-фрагмент, — сказав Малюк. — Ось ще питання. Звідки беруться відповіді? Ти мене примусив думати. Я завжди вважав: є відповідь — це задоволення, нема відповіді — біда. Ти мені розповів, як розмірковуєш ти. Я згадував і згадав, що я теж досить часто так розмірковую, і часто приходить відповідь. Видно, як вона приходить. Так я роблю об'єм для каміння. Ось такий. ("Кошик", — підказав Комов.) Так, кошик. Один прут зачіплюється за другий, другий — за третій, третій — далі, і виходить… кошик. Видно — як. Але значно частіше я міркую, — знову загуркало каміння, — і відповідь виходить готова. Є купа пруття, і раптом — готовий кошик. Чому?
— І на це запитання, — сказав Комов, — я зможу відповісти тільки тоді, коли знатиму про тебе все.
— Тоді дізнавайся! — зажадав Малюк. — Дізнавайся швидше! Чому не дізнаєшся? Я розповім сам. Був корабель, але більший за твій, зараз він зіщулився, а був дуже великий. Це ти знаєш сам. Потім було так.
З інтеркому долинув нестерпний хрускіт і тріск, і відразу ж відчайдушно, на нестерпно високій ноті заверещало немовля. І крізь цей вереск, крізь затихаючий тріск, удари, дзенькіт розбитого скла, задихаючись, прохрипів чоловічий голос:
— Марі… Марі… Ма… рі…
Немовля надсадно кричало і деякий час нічого більше не було чути. Потім пролунав якийсь шурхіт, здавлений стогін. Хтось повз по підлозі, всіяній уламками й осколками, щось покотилося з брязкотом. До жаху знайомий жіночий голос простогнав:
— Шуро… Дети, Шуро?.. Боляче… Що трапилося? Де ти? Я нічого не бачу, Шуро… Таж озвися, Шуро! Як боляче! Допоможи мені, я нічого не бачу…
І все це крізь крик немовляти, який не стихав ні на хвилю. Потім жінка замовкла, через деякий час замовкло й немовля. Я перевів подих і виявив, що мої кулаки стиснуті, а нігті глибоко вп'ялися в долоні. Щелепи в мене заніміли.
— Так було довго, — сказав Малюк урочисто. — Я втомився кричати. Я заснув. Коли я прокинувся, було темно, як раніше. Мені було холодно. Я хотів їсти. Я настільки сильно хотів їсти і щоб було тепло, що зробилося так.
Цілий каскад звуків ринув з інтеркому — зовсім незнайомих звуків. Рівне наростаюче гудіння, часте клацання, якийсь гуркіт, схожий на відлуння; басовисте, на порозі чутності бурмотіння; писк, скрип, дзижчання, мідні удари, потріскування… Це тривало довго, кілька хвилин. Потім усе разом затихло, і Малюк, трохи задихаючись, сказав:
— Ні. Так мені не розповісти. Так я буду розповідати стільки часу, скільки я живу. Що робити?
— І тебе нагодували? Зігріли тебе? — запитав Комов рівним голосом.
— Стало так, як мені хотілося. І відтоді завжди було так, як мені хотілося. Поки не прилетів перший корабель.
— А що це було? — запитав Комов і, на мій погляд, дуже вдало проімітував звукову кашу, яку ми щойно чули.
Пауза.
— А, я розумію, — сказав Малюк. — Ти зовсім не вмієш, але я тебе ізрозумів. Але я не можу відповісти. Адже в тебе самого нема слова, щоби назвати. А ти знаєш більше слів, ніж я. Дай мені слова. Ти дав мені багато цінних слів, але всі не ті.
Пауза.
— Якого воно було кольору? — запитав Комов.
— Ніякого. Колір — це коли дивишся очима. Там не можна дивитися очима.
— Де — там?
— У мене. Глибоко. У землі.
— А як там на дотик?
— Чудово, — сказав Малюк. — Задоволення. Чеш-ширський кіт! У мене найкраще. Так було, поки не прийшли люди.
— Ти там спиш? — запитав Комов.
— Я там все. Сплю, їм, міркую. Тільки граюсь я тут, бо люблю дивитись очима. І там тісно гратися. Як у воді, тільки ще тісніше.
— Але ж у воді не можна дихати, — сказав Комов.
— Чому не можна? Можна. І гратися можна. Тільки тісно.
Пауза.
— Тепер ти все про мене дізнався? — спитав Малюк.
— Ні, — рішуче сказав Комов. — Нічого я про тебе не дізнався. Ти ж бачиш, ми не маємо спільних слів. Може, в тебе є свої слова?
— Слова… — повільно повторив Малюк. — Це коли рухається рот, а потім чути вухами. Ні. Це тільки в людей. Я знав, що є слова, бо я пам'ятаю. По бім-бом-брамселях. Що це таке? Я не знаю. Але тепер я знаю, навіщо більшість слів. Раніше не знав. Було задоволення говорити. Гра.
— Тепер ти знаєш, що означає слово "океан", — промовив Комов, — але океан тобі доводилося бачити і раніше. Як ти його називав?
Пауза.
— Я слухаю, — сказав Комов.
— Що ти слухаєш? Навіщо? Я назвав. Так неможливо почути. Це всередині.
— Може, ти можеш показати? — сказав Комов. — У тебе є каміння, прутики…
— Каміння і прутики не для того, щоби показувати, — оголосив Малюк, як мені здалося, сердито. — Каміння і прутики — для того, щоби думати. Коли складне питання — каміння і прутики. Коли не знаєш, яке питання, — листя. Тут багато всяких речей. Вода, лід — він добре тане, тому… — Малюк помовчав. — Нема слів, — повідомив він. — Багато всяких речей. Волосся… і багато такого, для чого нема слова. Та це там, у мене.
Почулося протяжне важке зітхання. По-моєму, Вандерхузе. Майка раптом запитала:
— А коли ти рухаєш обличчям? Що це?
— Мам-мо… — сказав Малюк ніжним нявкаючим голоском. — Лице, руки, тіло, — вів він далі Майчиним голосом, — це теж речі для роздумів. Цих речей багато. Довго все називати.
Пауза.
— Що робити? — запитав Малюк. — Ти придумав?
— Придумав, — відповів Комов. — Ти візьмеш мене до себе. Я подивлюсь і відразу багато знатиму. Може, навіть усе.
— Про це я вже думав, — сказав Малюк. — Я знаю, що ти хочеш до мене. Я теж хочу, але я не можу. Це питання! Коли я хочу, я все можу. Тільки не про людей. Я не хочу, щоб вони були, а вони є. Я хочу, щоб ти прийшов до мене, але не можу. Люди — це біда.
— Розумію, — сказав Комов. — Тоді я візьму тебе до себе. Хочеш?
— Куди?
— До себе. Туди, звідки я прийшов. На Землю, де живуть усі люди. Там я теж зможу дізнатися про тебе все, і доволі швидко.
— Але ж це далеко, — промовив Малюк. — Чи я тебе не зрозумів?
— Так, це дуже далеко, — сказав Комов. — Але мій корабель…
— Ні! — сказав Малюк. — Ти не розумієш. Я не можу далеко. Я не можу навіть просто далеко і вже зовсім не можу дуже далеко. Якось я бавився на кризі. Заснув. Прокинувся від страху. Великий страх, величезний. Я навіть закричав. Фрагмент! Крига попливла, і бачив тільки верхівки гір. Я подумав, що океан проковтнув землю. Звісно, я повернувся. Я дуже захотів, і крига відразу пішла назад до берега. Але тепер я знаю, мені не можна далеко. Я не тільки боявся. Мені було зле. Як від голоду, тільки набагато гірше. Ні, до тебе я не можу.
— Ну гаразд, — промовив Комов натужно-веселим голосом. — Напевно, тобі набридло відповідати та розповідати. Я знаю, що ти любиш ставити запитання. Запитуй, я відповідатиму.
— Ні, — сказав Малюк, — у мене багато питань до тебе. Чому падає камінь? Що таке гаряча вода? Чому пальців десять, а щоб рахувати, потрібен тільки один? Багато питань. Але я зараз не питатиму. Зараз погано. Ти не можеш до мене, я не можу до тебе, слів нема. Отже, дізнатися все про мене ти не можеш. Ш-шарада! Отже, не можеш піти. Я прошу тебе: думай, що робити. Якщо сам не можеш швидко думати, хай думають твої машини в мільйон разів швидше. Я йду. Неможливо думати, коли говориш. Думай швидше, бо мені гірше, ніж учора. А вчора було гірше, ніж позавчора.
Загуркотіла і покотилася каменюка. Вандерхузе знову протяжно і важко зітхнув. Я оком не встигнув кліпнути, а Малюк уже вихором мчав до сопок через будівельний майданчик. Я бачив, як він проскочив злітну смугу і раптом зник, наче його й не було. І в ту ж мить, мов за наказом, зникли різнокольорові вуса над хребтом.
— Так, — сказав Комов. — Нічого не вдієш. Якове, прошу вас, дайте радіограму Сидорову, хай доставить сюди обладнання, я бачу, без ментоскопа мені не обійтися.
— Гаразд, — сказав Вандерхузе. — Але я хотів би звернути вашу увагу, Геннадію… За всю розмову на індикаторі жодного разу не загорівся зелений вогник.
— Я бачив, — сказав Комов.
— Але ж це не просто негативні емоції, Геннадію. Це яскраво виражені негативні емоції…
Відповіді Комова я не розчув.
Я просидів на посту цілий вечір і половину ночі.