Я стояла біля бару, а він зайшов з друзями, які, мабуть багато випили.
— Він не пив?
— Я ніколи не бачила його п'яним.
— А далі?
— Там були й інші дівчата. Один із його друзів покликав Марі, другий — здається, м'ясник з Лілля гукнув мого подругу Ніну. Із усієї компанії лише він був без пари. Отож він і зробив мені знак, щоб підійшла. Ви, мабуть, ч знаєте, як це робиться. Я добре бачила, що зовсім його не цікавила, просто він не хотів відрізнятись од решти. Пам'ятаю, він уважно оглянув мене і сказав: "А ти худа. Мабуть, голодна". Тоді я справді була худа. Не питаючи мене, він гукнув метрдотеля і замовив вечерю: "Їж! Пий! Не кожного вечора тобі пощастить зустріти Фюмаля!" Ось як це почалося. Його друзі пішли з двома іншими дівчатами, а він почав розпитувати мене про батьків, про дитинство, про те, як я живу тощо. Він мене навіть не чіпав руками. Потім раптом промовив: "Вставай! Я тебе одвезу до пристойного готелю".
— Він провів там ніч? — запитав Мегре.
— Ні. Це було біля площі Кліші. Він заплатив за тиждень наперед і того вечора навіть не зайшов до мого номера. Потім з'явився наступного дня.
— І вже зайшов у номер.
— Еге ж. Але він був недовго. Менше, ніж ви гадаєте. Взагалі, він щодо цього був не дуже сильний. Він найчастіше просто розповідав про себе, про свої справи, дружину.
— Як він про неї говорив?
— Скаржився.
Мегре не вірив своїм вухам.
— Розповідай далі, — попросив він, машинально переходячи на "ти".
— Про це важко розповідати. Він мені так часто про це говорив…
— Отже, він приходив до тебе тільки для того, щоб поговорити?
— Не тільки.
— Але головним чином…
— Можливо. Здається, він багато працював і став великим паном. Це правда?
— Правда.
— Він мені, наприклад, казав: "Навіщо мені це все? Ніхто не знає, як я цього всього досяг, і всі мають мене за бидло. Моя жінка божевільна. Слуги та службовці тільки й дивляться, щоб щось украсти. Коли я заходжу до шикарного ресторану, то чую, як ззаду шепочуть: "Глянь, це м'ясник!"
Метрдотель приніс шпагетті і равіолі Мартіні Жійю; вона підняла пляшку к'янті і запитала:
— Вам налити?
Їла вона з апетитом, незважаючи на прикру для неї і новину.
— Він казав, що його жінка божевільна?
— А також, що вона його ненавидить. Він купив графський маєток в тому селі, де народився. Це теж правда?
— Так.
— Я, знаєте, не звертала на це великої уваги, бо була певна, що він просто хоче похизуватися. Він казав, що селяни, як і раніш, називали його м'ясником. Він також купив особняк на бульварі Курсель і запевняв, що він більше схожий на вокзал, ніж на звичайний будинок.
— Ти була там?
— Так.
— В тебе є ключі?
— Ні. Я там була всього двічі. Перший раз тому, що він хотів показати, де живе. Це було ввечері. Ми піднялись на другий поверх. Він мені показав великий салон, свій кабінет, спальню, їдальню, потім ще інші кімнати… Це справді не схоже на звичайний будинок. "А нагорі живе божевільна, — сказав він. — Вона, мабуть, стоїть на сходах і шпигує за нами". Я запитала його, чи вона ревнива, а він, відповів, що ні, що вона просто шпигує за ним, бо така; в неї манія. То правда, що вона п'є?
— Так.
— В такому разі, як бачите, майже все, що він казав правда. А вірно, що він міг коли завгодно заходити до міністрів без попередження і що вони духу його бояться!
— Це трохи перебільшено.
Чи не було якоїсь дивної іронії у стосунках між Фюмалем та Мартіною? Більше року вона була його коханкою. Він узяв її і тримав передусім для того, щоб було перед ким хизуватись і скаржитись на свою долю водночас.
Деякі чоловіки, коли їм тяжко, беруть на вулиці проституток лише для того, щоб вилити їм душу. Фюмаль завів собі приватну повірницю, поселив її у комфортабельному готелі, звільнив від усіх турбот, аби лише вона йому вірила. А вона не звертала на це уваги. Їй навіть було бай дуже, що він їй розповідає — правду чи вигадки.
Їй було байдуже!
А зараз, коли його вже нема, вона відчула страх перед ним, бо виявилось, що він справді той, за кого себе ви давав.
— Чи не здавалось вам, що останнім часом його щось тривожить?
— Що ви маєте на увазі?
— Він не боявся за своє життя? Не згадував про ворогів?
— Він часто повторював, що не можна досягти могутності, не наживши собі ворогів. Він казав: "Зараз вони лижуть мені п'яти, як ті собаки, але вони всі мене ненавидять і будуть страшенно раді, коли я здохну". Потім додавав: "А втім, ти теж не краща. Ти б теж хотіла моєї смерті, якби знала, що я тобі щось залишу. Але я нічого не залишу. Коли мене не стане або коли ти мені набриднеш, ти знову опинишся там, де я тебе знайшов".
Це її не ображало. Вона вже встигла зазнати й не таких образ. А Фюмаль давав їй можливість жити, ні про що не турбуючись, і це було головне.
— Що з ним таке? — запитала зона в свою чергу. — Мабуть, серце?
— В нього було хворе серце?
— Не знаю. Коли люди несподівано помирають, завжди кажуть…
— Його вбито.
Вона перестала їсти, і очманіло глянула на комісара. Пише згодом запитала:
— Де? Коли?
— Вчора ввечері. Вдома.
— Хто ж це?
— Оце я й хочу знати.
— А як це сталося?
— Його застрелили з пістолета.
Можливо, вперше в житті Мартіна забула про голод і, відсунувши ще майже повну тарілку, підняла склянку вина і за одним духом випила її до дна.
— Таке моє щастя, — прошепотіла вона.
— Він нічого не казав тобі про месьє Жозефа?
— Такий плюгавенький стариган?
— Так.
— Він називав його злодюгою і казав, що коли б захотів, то месьє Жозеф уже давно гнив би в тюрмі за свої крадіжки. Але він його залишив на службі, бо був певний, що шахраї розумніші за чесних людей. Він навіть поселив його у себе в мансарді, щоб мати завжди під рукою.
— А що ти знаєш про секретарку?
— Луїзу?
Фюмаль, очевидно, не таївся перед своєю утриманкою.
— Якої він був про неї думки?
— Він казав, що вона холодна, честолюбна, скупа і що вона служить у нього, аби зібрати якнайбільше грошей.
— Оце й усе?
— Ні. Між ними щось трапилось. Вона вам не розповідала?
— Говори.
— Тим краще. Оскільки його вже нема…
Вона озирнулась навколо і заговорила тихше, боючись, щоб не почув метрдотель.
— Одного дня він покликав її до себе в кабінет і почав удавати, що в нього є якісь наміри щодо неї. Він обмацав її, а потім наказав: "Роздягнись!"
— І вона послухалась? — здивувався Мегре.
— Він казав, що так. Але він навіть не повів її до спальні, а стояв біля вікна і чекав, поки вона роздягнеться.
Коли на ній нічого не залишилось, він запитав: "Ти ще, дівчина?"
— І що вона відповіла?
— Нічого. Вона почервоніла. А він ще трохи почекав, а потім каже: "А, ти не дівчина! Тоді годі! Одягайся!" Мене теж не раз ображали, але спочатку я не повірила в цю історію. Я людина темна, неосвічена. Чоловіки знають, що зі мною вони можуть собі все дозволити. Але що з такою, як ця Луїза… Коли він не брехав, то після того, як вона одяглась, він показав їй на стілець і почав диктувати листа…
— В тебе є коханець? — раптом запитав Мегре.
Вона заперечливо похитала головою, але в той же час глянула на бармена.
— Це він?
— Ні.
— Ти в нього закохана?
— Не те, щоб закохана…
— Він тобі подобається?
— Не знаю. Що я для нього?
Замовивши каву, він запитав Мартіну:
— Ти без солодкого? '
— Сьогодні без. Я так втомилась, що піду краще посплю. Я більше вам не потрібна?
— Ні. Йди, я розрахуюсь. Без мого дозволу з готелю не виходь.
— Навіть щоб попоїсти?
— Лише щоб попоїсти.
Коли Мегре повернувся на бульвар Курсель, він застав інспектора за роботою. Хлопці вже встигли пообідати поблизу в якомусь нормандському ресторанчику.
На нього чекало кілька новин, але не дуже важливих. Було підтверджено, що Роже Гайярден вчинив самогубство і що револьвер не підсунуто після смерті. Його коханка впізнала в ньому ту саму зброю, що зберігалася в квартирі на вулиці Франсуа Першого.
В лабораторії встановили, що пістолетом, знайденим в Фюмалевій спальні, ніхто не користувався принаймні протягом кількох місяців, а можливо, й років.
Люка повернувся разом з месьє Жозефом з вулиці Рамбюто і розповів, що там панує безладдя.
— Ніхто не знає, в якому стані зараз справи, щоб навести хоч абиякий лад. Раніше всім керував сам Фюмаль, не відкриваючи нікому своїх планів. До контори він навідувався, коли його менш за все чекали, і службовці жили в постійному страху. Навіть месьє Жозеф багато чого не знає, і до того ж юридично він ніхто. Його не бояться, хоч ненавидять не менш, ніж самого хазяїна.
Вечірні газети підтверджували це. Майже на всіх красувався великий заголовок: "Вбито "м'ясного короля". "Людина, мало відома широкій громадськості, — писали вони, — Фюмаль, одначе, відіграв неабияку роль у житті Франції…"
Далі друкувався список заснованих ним товариств, трестів, об'єднань та філій — справжня м'ясна імперія.
В газетах нагадувалось про те, чого не знав Мегре: ця імперія мало не впала п'ять років тому, коли якийсь податковий інспектор надумав сунути носа в справи Фюмаля. Скандалу було уникнуто, але в добре поінформованих колах казали, що це обійшлось Фюмалю більш як у мільярд.
Як йому пощастило уникнути широкого розголосу? Газети про це нічого не повідомляли, але давали зрозуміти поміж рядками, що колишній м'ясник із Сен-Фіакра користувався високою протекцією.
"Чи не підійме завісу його смерть?" — запитувала одна газета. Дехто нагорі справді панікував — "урядові" телефони в Сюрте надривались від невпинних дзвінків. Сам міністр внутрішніх справ весь час запитував, чи вже виявили вбивцю.
Газети поки що не знали лише того факту, що напередодні сам Фюмаль звернувся до поліції з проханням захистити його.
Чи зробив комісар усе, що було в його владі?
Він послав інспектора стежити за особняком на бульварі Курсель, але в таких випадках це звичайна річ. Крім того, він сам відвідав особняк і доручив Ляпуентові з наступного дня супроводжувати Фюмаля, куди б той не пішов. Розслідування тривало б, якби…
Але хоч він не припустився професійної помилки, Мегре був невдоволений собою. Як він міг піддатись своїй давній антипатії до Фюмаля, коли його посада вимагає від нього цілковитої об'єктивності? Чи, може, його роздратувало те, що цей колишній м'ясник з'явився після міністрового дзвінка? Раніше міністр не втручався в такі справи…
Коли до поліції з'явилась секретарка Луїза Бурже, він ні на мить не посумнився в правдивості її слів.