Зненацька офіцер аж підскочив, бо Джон схопив його за полу кітеля.
— Тільки не цю!
— Чому?
— Облиш її, ясно? — І Джон люто повів очима навкруги.
Консул тихенько запитав його:
— А один-однісінький танець ви дозволили б?
— Іди спати. І не забудь, про що я тобі казав. Я живу біля трубопроводу. На добраніч!
Аділь-бей почував себе зовсім чужим у цьому ресторанному житті, на цій пристані, серед цих людей, що гуляли довкола пам'ятника Ленінові. Тому він ніяк не наважувався покинути столик у тьмяному світлі, музику й гамір балачок на кількох мовах під бряжчання тарілок та дзенькіт келихів. Але й у цій атмосфері, типовій для портових барів усього світу, його не полишало почуття смутку й гіркоти. Він спостерігав за іноземними моряками, музикантами, за Джоном. Вигляд напівоголених жінок викликав у нього сором і почуття якоїсь незбагненної провини.
На вулиці також стояло кілька жінок. Музика й гамір усе ще ніби облипали його тіло, в очах трохи розпливалася набережна, відблиски вогнів на поверхні моря й пароплави, наче приклеєні до чорної води.
І раптом темінь пронизав червоний промінь ліхтарика. Якусь мить консул не міг нічого второпати: всі кудись бігли. Пролунав короткий звук; жінки коло бару сахнулися й застигли на місці. Очевидно, трапилося щось надзвичайне, і мимовільним свідком став і Аділь-бей. Все діялося так швидко, що він не встиг навіть розгубитися чи злякатись. Якийсь чоловік біг вулицею, а другий, у зеленому форменому кашкеті, у нього вистрілив. Перший ступив ще кілька кроків, потім нахилився вперед і м'яко впав на тротуар.
Другий підбіг до нього. Аділь-бей спробував також підійти ближче, але жінка, що стояла поряд, жестом зупинила його. Все це відбувалося за метрів п'ятдесят від бару. Співробітник "гепеу" схилився над розпростертим тілом. Із темряви з'явилося ще дві постаті; мовчки, без зайвих рухів, вони підняли пораненого чи мерця й понесли так, що ноги волочилися по землі.
— Що сталося?!
Але жінки не зрозуміли Аділь-бея — адже він, сам того не помічаючи, заговорив по-турецькому. Жінки навіть почали йому всміхатись. Аділь-бей відчув, що добре-таки набрався, аж коли ступив на вулицю й завважив, що в нього тремтять коліна. Пройшовши трохи набережною, він побачив уже темний будинок профспілок. Крім вивіски на барі, ніде ніщо не світилося; було безлюдно й темно.
Аділь-бей брів просто по калюжах. Двічі він нажахано здригався — йому ввижалися якісь темні постаті попід стінами. Останні кількадесят метрів до свого будинку він майже біг, а потім тремтячою рукою довго намагався встромити в замок ключа.
Електрику вже давно вимкнули. Очевидно, бар або підключали просто до загальної лінії, або він мав власне живлення. Цей заклад ніби жив у місті своїм життям. Відвідували бар переважно моряки, які вчора припливли, а завтра відпливуть знов.
"Усі жінки тут працюють на "гепеу"!" — сказав Джон. Отже, й ті, що в барі, й ті, що поза ним? У барі вони навіть краще вдягнені. А куди виходили оті парочки? Може, це на них він двічі натикався, коли йшов вулицею попід стінами?
Стояла задуха — після дощу від нагрітої землі йшла пара. Аділь-бей повідчиняв вікна, скинув піджака й відчув у душі порожнечу.
Порожня була не тільки його кімната; порожнім здавалося ціле місто, крім яскравої плями бару. Невже тут усі сплять? Невже серед людей, що блукали набережною, не знайшлося юнака й дівчини, які ще не наговорилися, або чоловіка, який зачитався допізна, або жінки, яка при світлі нічника сидить біля хворої дитини? Жодної ознаки звичайного людського життя!
З кімнати ще не вивітрився запах Нейли. Консул пригадав Джона, потім — перший вечір в італійців, а особливо — невеличкі вусики й лаковані черевики в пана Амара, що, спершись на камін, тихо розмовляв із Фікретом, перш ніж піти з ним на вокзал.
Вікна навпроти були розчинені. Вперше серед ночі Аділь-бей бачив розчиненими обоє вікон. Світив місяць, його розсіяне сяйво надавало білим плямам дивних обрисів. Очі помалу звикали до цього сяйва, й Аділь-бей розгледів подушку пані Коліної, чорний потік її розпущених кіс на світлій білизні. Досить було трохи нахилитися вперед і повернути голову, щоб побачити Сонине залізне ліжко — білий прямокутник, зовсім білий, без жодної плями, жодного горбочка…
Ліжка не розбирали! Соня не повернулася додому! Пані Коліна заворушилася так близько, що Аділь-бей почув, як жалісно рипнули пружини. Отже, хтось таки не спав у суцільній темряві міста, в одній із багатьох цегляних клітин, що утворювали його тіло. І це була саме Соня з її суворим, блідим обличчям.
5
Чому, скажімо, йому перекрили воду? Виявляється, тому, що в нього є на кухні індивідуальний кран! Кілька перших днів цей кран працював постійно, потім — кілька годин на добу, а далі й зовсім перестав працювати.
— Мабуть, його перекрили для ремонту, — казала спершу Соня. — Треба почекати.
Згодом вона почала пояснювати по-іншому:
— Тут потрібен зварювальний апарат. Я викличу сантехніка. Сантехнік, певна річ, так і не з'явився. І не з'явиться, очевидно, ніколи.
— Він погано зрозумів адресу, — висловила здогад Соня. Потім у неї з'явилася нова версія: — Сьогодні вихідний, він прийде завтра.
Отож Аділь-бей щоранку натягав штани і йшов ставати в чергу до крана на сходах. Дуже рідко там було менше шести чоловік; жінки мили голови, і чекати доводилося нестерпно довго. Аділь-бей стояв нерухомо, до нього ніхто не звертався, в його бік навіть не дивилися. Та Аділь-бей знав, що серед цих людей були й члени будинкового управління, і саме вони відключили йому воду.
Коли він нарешті повертався до себе, перед дверима консульства вже стояв натовп. Чуб в Аділь-бея був розкуйовджений, на ногах — капці. Та яке це мало значення? Вранці він уже не заварював чаю, бо це забирало багато часу. Він пробивав дві дірки в бляшанці з консервованим молоком і випивав його натще.
У нього залишилась одна-однісінька чиста сорочка, випрана ще в Туреччині. Решта були вже брудні, і він не знав, до кого в цій справі звернутися. Сонце закривала м'яка ранкова мла. Це обіцяло задушливий день, а то й бурю, що траплялося досить часто. Перед тим, як увійти до кабінету, звідки вже долинав гамір, Аділь-бей побризкався одеколоном, зачесав чуб і вдягнув піджака. Починався новий день — такий самий, як і всі минулі, й, без сумніву, такий самий, як і майбутні.
Соня, як завжди, сиділа на своєму місці, як завжди — зі спокійним, але змарнілим обличчям, із розпущеними косима.
— Доброго ранку, Аділь-бею, — спокійно привіталася вона.
Сонце вже сягнуло його столу, мерехтіло на паперах, поволі переповзало до вікна ліворуч.
— Просіть!
У консула з самого ранку боліла голова. Кімнату почали заповнювати такі неохайні, такі обмежені й здичавілі люди, що він мимоволі запитував себе, звідки їх щодня стільки набирається. Аділь-бей ще й досі не навчився визначати їхню національність. Декотрі розмовляли такими говірками, що нічого не можна було второпати. Всі зусилля відвідувачів пояснити щось були марні, і вони розчаровані йшли собі геть.
Люди спускалися з вірменських гір, приїздили з Персії чи ще бозна-звідки, дехто був із віддалених районів Туркестану чи навіть Сибіру. І безліч нескінченних історій, одна заплутаніша за одну!
— То чого ж ти все-таки хочеш? — вибухав Аділь-бей.
— Я хочу, щоб мені заплатили за нового віслюка…
Але ж про віслюка чоловік не сказав досі жодного слова! Цього дня Аділь-бей навіть нікого не слухав. Його аж нудило. Заради чого все це? Адже й у найсерйозніших випадках він не міг нічого добитися від місцевої влади.
Аділь-бей здивувався, завваживши, що вікно навпроти все ще зачинене. Кинувши слухати скаргу якогось горянина, він запитав у Соні:
— А що, ваша невістка захворіла?
Соня перевела погляд на вікно й зрозуміла, що мав на увазі консул.
— Ні, вона на роботі.
Тим часом відвідувач розповідав далі і то ще голосніше, ніж доти.
— Вона вперше вийшла на роботу?
— Так. З сьогоднішнього дня вона — рахівниця на нафтопереробному заводі.
Яка ж проста й невимушена була ця бесіда, особливо порівняно зі скаргами селянина, який просто-таки вп'явся в консула своїми чорними очима! Нерви в Аділь-бея вже ледве витримували.
— Цієї ночі було дуже жарко.
Соня кивнула головою, нітрохи не знітившись.
— У вас стояли відчинені обоє вікон.
— Мене там не було.
— Я знаю.
На обличчі в селянина відбилося глибоке розчарування.
— Слухаю тебе, — зітхнув Аділь-бей, щоб якось підбадьорити чоловіка.
Запала тиша. У бідолахи не вистачало мужності почати розповідати про всі свої клопоти знов.
— Ви спали просто неба?
— Ні, у товариша.
— У того парубка, якого я бачив у будинку профспілок?
— Так.
Вона відповідала просто й відверто. Настільки відверто, що він запитав себе, чи є між нею й тим хлопцем щось серйозне.
— Ви любите його? То ваш наречений?
— Ні, це мій товариш.
Аділь-бей повернувся до відвідувача й порадив йому прийти другого дня. Підійшла стара жінка; вона хотіла розлучитися з чоловіком, але не могла пояснити чому. Залишалося ще п'ятнадцять чи двадцять прохачів. Вони все говорили, говорили, а Аділь-бей дивився то на Сонину руку, що робила нотатки, то на чорну сукню, то на тендітні дівочі плечі й біляві коси. Стояла спека. Запахи лахміття та дешевого одеколону викликали нудоту й у Соні. І все ж це були чи не найкращі години того дня — принаймні, не найгірші. Час поволі спливав, і десь за годину, судячи з усього, мав зайти останній відвідувач. А потім? Що він, Аділь-бей, робитиме потім? Простягнеться на ліжку й не зможе заснути, бо вже виспався вночі. Пополудні вулиці були або зовсім сховані в тінь, або залиті таким сліпучим сонцем, що ти, здавалося, залишався зовсім самотній серед нескінченних стін, які ведуть не знати куди.
Діяти було нічого, доводилося годину за годиною чекати, поки настане пора прогулянок на набережній, де на Аділь-бея вже ніхто не звертав уваги. Потім — знову додому, в ліжко, а вранці зробити дві дірки в бляшанці з молоком і — в чергу до загального крана…
— Ваша невістка задоволена своєю роботою?
— А чому вона має бути незадоволена?
— Вона сама захотіла працювати?
Соня вдала, ніби не почула, й почала писати швидше. І тут Аділь-бей без видимої причини схопився з місця, люто роззирнувся довкола й проголосив:
— Консульство зачиняється! Нехай усі приходять завтра!
Соня підвела голову.