Хрестоносці

Генрик Сенкевич

Сторінка 6 з 132

Одного разу, коли він був при дворі французького короля, закохалася в нього королівна Гельгунда, яку батько на славу божу хотів у черниці віддати, і втекла з ним до Тинця, де вони й жили невінчані, бо жодний ксьондз не хотів дати їм християнського шлюбу. В той час жив у Віслиці Віслав Вродливий з роду короля Попеля. Коли Вальгера Вдалого не було вдома, він спустошував тинецьке графство. Вальгер переміг його в бою і привів у неволю до Тинця, не знаючи, що кожна жінка, побачивши Віслава, готова була задля своєї хтивості зректися батька, матері й чоловіка. Так сталося і з Гельгундою. Вона придумала для Вальгера такі кайдани, що він, велетень, який виривав дуби, не міг тих кайданів розірвати, і віддала його Віславові, а той одвіз графа до Віслиці, Але Ринга, сестра Віслава, почувши, як Вальгер співає в підземеллі, одразу закохалася в нього і звільнила з підземелля. Тоді Вальгер посік мечем Віслава і Гельгунду, тіла їхні викинув крукам на поживу, а сам з Рингою повернувся до Тинця.

— Хіба він не слушно вчинив? — спитала княгиня. Брат Гідульф відповів:

— Якби він був охрестився та віддав Тинець бенедиктинцям, може б, йому бог гріхи простив, але тому, що він так не зробив, його земля поглинула.

Хіба бенедиктинці тоді вже були в цьому королівстві?

Бенедиктинців у королівстві тоді ще не було, бо жили тут самі погани.

То як же він міг охреститись або Тинець віддати?

Таки не міг, і саме через те покараний на вічні муки,— переконано відповів чернець.

Звісно, що так! Він правильно каже! — озвалося кілька голосів.

Тимчасом вони підійшли до головної монастирської брами, в якій княгиню чекав абат на чолі особистого почту з ченців і шляхти. В монастирях завжди бувало багато світських людей: "економів", "адвокатів", "прокураторів" та різних монастирських службовців. Багато землян і навіть заможних рицарів також користувались неосяжними монастирськими землями за винятковим тоді в Польщі ленним правом. Вони, як "васали", охоче перебували при дворі "сюзерена", де при головному олтарі можна було легко дістати даровизну, пільги та всілякі добродіяння, що залежали часто від дрібної послуги, вдало сказаного слова або від доброго настрою могутнього абата. Майбутні урочистості в столиці привабили багато таких васалів з далеких місцевостей, і ті, яким через велике стовпище трудно було знайти пристановище в Кракові, містилися в Тинці. Через те abbas centum villarum міг привітати княгиню з почтом ще більшим, ніж звичайно.

Це був чоловік високого зросту, з розумним, худорлявим обличчям, з виголеною на маківці головою, облямованою коло скронь і потилиці віночком сивіючого волосся. На чолі у нього був рубець від рани, мабуть, заподіяної йому за молодих рицарських літ. Його проникливі очі гордо дивилися з-під чорних брів. Одягнений він був, як і інші ченці, в сутану, але поверх неї був накинутий чорний, підбитий пурпуром плащ, а на шиї золотий ланцюг, на кінці якого висів також золотий, всіяний самоцвітами хрест — ознака абатського сану. Вся його зовнішність виявляла людину горду, звиклу до влади й певну себе.

Проте княгиню він привітав чемно і навіть запобігливо, бо пам'ятав, що її чоловік походить з того самого роду мазовецьких князів, з якого вийшли королі Владислав і Казимір, а по жіночій лінії — і нині царююча королева, владарка одної з найбільших у світі держав. Він переступив поріг брами, низько схилив голову, а далі, благословивши Ганну Дануту і весь її двір малим золотим ковчежцем, який тримав у правій руці, заговорив:

— Вітаю тебе, милостива пані, на порозі убогої чернецької оселі. Нехай святий Бенедикт Нурсійський, святий Мавр, святий Боніфацій і святий Бенедикт Аніанський, а також і Ян Толомейський — наші покровителі, що в вічному блаженстві пробувають, обдарують тебе здоров'ям і щастям та благословляють тебе по сім разів щоденно в усі дні життя твого.

— Хіба б глухі були, коли б не почули слів такого великого абата, — чемно відказала княгиня,— тим більш, що ми прийшли на месу і в цей час віддамо себе під їхню опіку.

Сказавши це, вона простягнула абатові руку, а він, галантно ставши на одне коліно, по-рицарському її поцілував. Потім вони разом увійшли в браму. З месою, очевидно, чекали, бо в ту ж мить задзвонили великі й малі дзвони; сурмачі під дверима костьолу гучно затрубили в сурми, литаврщики вдарили в величезні, обтягнуті шкурою, литаври з червоної міді. На княгиню, що народилась не в християнській країні, кожен костьол і досі справляв велике враження, а цей, тинецький, справив ще більше, бо величністю мало який міг з ним зрівнятися. Морок стояв у глибині храму, тільки перед головним олтарем миготіли вогники різноманітних лампад впереміжку з багатьма свічками, що осявали позолоту й різьблення. Чернець у ризах вийшов з олтаря, вклонився княгині й почав месу. Клуби густого запашного диму враз закрили вівтар і ксьондза й повільно попливли вгору, збільшуючи таємничу урочистість костьолу. Ганна Данута відкинула назад голову і, розпростерши руки, почала щиро молитись. А коли заграв рідкісний в ті часи по костьолах орган і його звуки то потрясали весь купол величним громом, то виповняли ангельськими голосами, то розсипались ніби солов'їним співом, княгиня звела очі вгору, і на обличчі її разом з побожністю і страхом відбилося безмежне раювання. Коли б хто спостеріг її в ту хвилину, йому могло б здатися, що то якась свята дивиться в німому захваті на відкрите перед нею небо.

Так молилась народжена в поганстві дочка Кейстута, яка в повсякденному житті, як і всі тогочасні люди, просто й невимушено згадувала ім'я боже, але в храмі всемогутнього з дитячим страхом і покорою зводила очі до таємничої й незмірної величі.

Так само побожно, хоч і з меншим страхом, молився весь її двір. Збишко стояв навколішках серед мазурів перед гратами, за які пройшли тільки придворні з княгинею, і віддав себе на волю божу. Вряди-годи він поглядав на Данусю, що сиділа коло княгині з приплющеними очима, і думав, що таки варто було стати рицарем такої дівчини, але ж він дав їй неабияку обітницю. Аж тепер, коли випите в корчмі пиво й вино вже вивітрилося з голови, він дуже затурбувався, яким же способом виконає ту обітницю. Війни не було. Правда, в приграничній заворусі легко було натрапити на якогось збройного німця і або йому кістки потрощити або самому головою наложити. Так він і казав Мацькові. "Ото тільки,— думав він,— що не кожен німець носить павині або струсьові чуби на шоломі". З-поміж німецьких гостей хіба тільки якісь графи, а з самих хрестоносців хіба комтур 2, та й то не кожен. Якщо війни не буде, то може минути чимало років, поки він здобуде свої три гребені; до того ж, він подумав, що не має досі рицарського паса, отож може викликати на герць тільки не пасованих. Правда, він сподівався дістати з королівських рук рицарського паса на турнірах, що мають бути під час хрестин, бо давно вже його заробив, але що ж буде потім? Поїде до Юранда із Спихова, помагатиме йому, переб'є, скільки йому пощастить, кнехтів, і на тому край.

Але ж кнехти хрестоносців то ж не рицарі з павиним пір'ям на шоломі.

В тривозі й непевності, розуміючи, що без особливої ласки божої небагато здобуде, Збишко почав молитися:

"Дай, Ісусе, війну з хрестоносцями й німцями, що є ворогами цього королівства і всіх народів, які славлять нашою мовою святе ім'я твоє. Нас благослови, а їх знищ, бо вони радніше владареві пекла служать, аніж тобі, а проти нас запеклість у серці носять, найбільш за те, що король з королевою охрестили Литву, не дають їм змоги слуг твоїх християнських нищити. За ту злобу їх покарай.

А я, грішний Збишко, каюся перед тобою і від п'ятьох ран твоїх допомоги благаю, аби мені трьох знатних німців з павиними чубами на шоломах якнайшвидше послав і милосердністю своєю побити їх на смерть дозволив. І то через те, що я тії чуби панні Данусі, Юрандовій дочці, а твоїй слузі, обіцяв і своєю рицарською честю заприсягнувся.

А що понад те при вбитих знайду, з того правдиво десяту частину на твою святу церкву віддам, аби й ти, солодкий Ісусе, пожиток і славу від мене мав та щоб знав, що я щирим серцем, а не так собі обіцяв. І як усе це правда, так допоможи мені. Амінь!"

В міру того, як він молився, серце його від побожності все більше мліло, і він додав нову обітницю: що як викупить з застави Богданець, віддасть також на костьол весь віск, який бджоли нанесуть у борті за цілий рік. Сподівався, що старий Мацько тому противитись не буде, а Ісус особливо радий буде за віск на свічки і, хотівши його швидше дістати, тим швидше йому допоможе. Ця думка здалась йому такою слушною, що радість сповнила йому всю душу: тепер він був майже певний, що молитва його дійде до бога і що війна незабаром настане, а коли б і не настала, то він свого й так докаже. Він відчув у собі таку силу, що в ту хвилину готовий був сам один кинутись на цілий загін. Подумав навіть, що коли він збільшив обітницю богові, то не вадило б і Данусі ще німців зо два докинути! його, поривав на це юнацький запал, проте розважливість перемогла, бо побоявся, що надмірною жадібністю набридне богові.

Проте надія його зросла ще більше, коли після меси та довгого відпочинку, на який одійшов увесь двір, він почув за сніданком розмову абата з Ганною Данутою.

Жінки князів і королів у ті часи як через набожність, так і через щедрі дарунки, яких не шкодували для них магістри Ордену, ставились до хрестоносців дуже прихильно. Навіть благочестива Ядвіга ціле своє життя стримувала занесену над ними руку свого чоловіка-владаря. Одна тільки Ганна Данута, що зазнала від хрестоносців страшної сімейної кривди, ненавиділа їх всією душею. Через те, коли абат запитав про Мазовію та її справи, почала гірко нарікати на Орден:

— Як же можуть іти справи в князівстві, коли у нього такі сусіди? Зараз нібито мир: обмінюємось посольствами та листами, а проте не можна бути певним ні на день, ні на годину. Хто ввечері на границі лягає спати, той не певний, то не прокинеться в кайданах або під мечем коло горла, або з палаючим дахом над головою. Не рятують від зради ні клятви, ні печаті, ні грамоти. Саме так сталося під Злоториєю, коли в час цілковитого миру хрестоносці захопили в полон князя.

1 2 3 4 5 6 7