Господь Ісус не пошкодував сили для моїх кісток, проте я не вважаю себе найдужчим у королівстві. Бачили ви, мій пане, коли-небудь Завішу з Гарбова? Той би мене подолав.
Бачив. Плечі у нього такі широкі, як платва, на якій висить краківський дзвін.
А Добко з Олесниці? Одного разу на турнірі, що його влаштували хрестоносці в Торуні, він переміг дванадцятьох рицарів — собі й нашому народові на велику славу.
Але наш мазур Сташко Ціолек був дужчий, пане мій, і за вас, і за Завішу, і за Добка. Про нього казали, що він із свіжої гілляки рукою сік видушував.
— Сік і я видушу! — вигукнув Збишко.
І перш ніж хто-небудь попросив його зробити це, він скочив убік, відчахнув од дерева над шляхом велику гілляку, а потім перед очима у княгині й Данусі так стиснув її за край, що з неї справді закапали краплі соку.
Господи Ісусе! — вигукнула, побачивши це, Офка з Яжомбкова.— Не йди ж ти на війну, а то шкода буде, коли отакий загине до одруження...
Еге ж, шкода! — повторив Мацько, раптом спохмурнівши.
Але Миколай з Длуголясу, а за ним і графиня, почали сміятись. Інші всіляко вголос вихваляли Збишкову силу, бо в ті часи залізну руку цінили над усі інші достойності, отож панни кричали до Дануськи: "Радій!" — і вона раділа, хоч і не дуже розуміла, яка їй буде користь з того цурпалка видушеного дерева. Збишко, забувши зовсім за хрестоносця, дивився на всіх так переможно, що Миколай з Длуголясу вирішив охолодити його запал і сказав:
— Даремно ти так задаєшся силою, бо є дужчі за тебе. Я того не бачив, але батько мій був свідком чогось кращого, що трапилось при дворі римського імператора Карла. Поїхав до нього в одвідини наш король Казімір з багатьма придворними, серед яких був і той самий славетний богатир Сташко Ціолек, син воєводи Андрія. Почав одного разу імператор хвалитися, що з-поміж його людей є один чех, який голими руками може задушити ведмедя. Влаштували видовище, і чех справді задушив двох ведмедів підряд. Засмутився від того наш король і, щоб не од'їхати з соромом, сказав: "Ну, мій Ціолек не дасть йому себе зганьбити". Вирішили, що за три дні вони будуть боротися. Наз'їжджалося багато знатних паній та рицарів, і через три дні чех з Ціолеком зчепились на замковому подвір'ї. Та не довго вони боролись, бо як тільки взялися, Ціолек переломив чехові хребта, потрощив усі ребра й випустив його з рук уже мертвого, на велику славу нашому королю".
А скільки йому було років? — запитав Збишко.
Молодий був!
Тимчасом Повала з Тачева, їдучи по правий бік княгині, нахилився до неї й розказав усю правду про важливість події і, разом з тим, просив підтримати його, коли він оступиться за Збишка, бо той може тяжко відповісти за свій вчинок. Княгиню, якій Збишко подобався, ця звістка дуже засмутила й занепокоїла.
Краківський епіскоп добре до мене ставиться,— сказав Повала,— то, може, впрошу його, та й королеву теж. Чим більше буде заступників, тим краще для юнака...
Якщо королева схоче за ним оступитись, то й волос з його голови не спаде,— сказала Ганна Данута, — бо король її й за набожність і за придане дуже шанує, особливо тепер, коли з неї спала ганьба безплідності. Є ще в Кракові улюблена королева сестра, княгиня .Земовітова,— удайтеся й до неї. Я зроблю, що тільки зможу, але вона йому рідна, а я двоюрідна.
Любить король і вас, милостива пані.
Ні, не так,— трохи зажурено відповіла княгиня,— для мене кільце, а для неї цілий ланцюг; для мене лисичка, а для неї соболь. Нікого з рідні не любить так король, як Олександру. Нема того дня, щоб вона пішла від нього з порожніми руками...
Так розмовляючи, вони наблизились до Кракова. Від самого Тинця дорога кишіла людьми, а тепер їх стало ще більше. Зустрічались земляни, що їхали до міста з своїми слугами, декотрі в латах, декотрі в літній одежі й солом'яних брилях. Одні їхали верхи, інші на возах, з жінками й дочками, які хотіли побувати на оголошених вже давно рицарських турнірах. Місцями шлях був весь заставлений купецькими возами, яким заборонялось обминати Краків, щоб не позбавляти місто численних податків. На возах везли сіль, віск, зерно, рибу, волові шкури, прядиво, дерево. З міста їхали підводи, навантажені сукном, бочками з пивом та всіляким міським крамом. Краків уже видно було добре: королівські, панські та міщанські садки розкинулись круг усього міста, за ними височіли мури та костьольні вежі. Чим ближче до міста, тим рух став більший, а коло брам через цей тлум трудно було проїхати.
Оце так місто! Другого такого, мабуть, і на світі нема,— сказав Мацько.
Тут завжди наче ярмарок,— озвався один з піснярів.— Ви давно тут були, пане?
Давно. І дивуюсь, наче бачу вперше, бо ми ж приїхали з дикого краю.
— Кажуть, що Краків дуже виріс за короля Ягелла.
Це було справді так: коли великий князь литовський вступив на трон, для краківської торгівлі стали відкриті безмежні литовські й руські простори, через що день у день збільшувалась людність міста, його достаток, виростали нові будівлі, і воно ставало в ряд найзначніших міст світу...
— У хрестоносців міста теж хороші,— знову озвався пісняр.
Аби тільки добратися до них, —одказав Мацько, — добра була б здобич!
Але Повала думав про інше, а саме про те, що молодий Збишко, який завинив тільки через дурну запальність, йде зараз вовкові в пащу. Повала з Тачева, суворий і невблаганний під час війни, мав у своїх могутніх грудях справжнє голубине серце і, краще за інших розуміючи, що на провинного чекає, відчув до нього великий жаль...
— Вагаюсь та й вагаюсь,— мовив він знов до княгині,— чи казати королю про ту пригоду, чи не казати. Якщо хрестоносець не поскаржиться, то й не буде ніякої справи, а коли має скаржитись, то чи не краще попередити короля заздалегідь, щоб він не спалахнув наглим гнівом...
— Хрестоносець, якщо може кого-небудь занапастити, то занапастить, — відповіла княгиня, — але я спочатку скажу юнакові, щоб пристав до нашого двору. Може, король не так суворо покарає нашого придворного.
Після цього вона покликала Збишка, який, довідавшись, у чому річ, зіскочив з коня, вклонився їй до ніг і з великою радістю згодився бути придворним, не тому, що так було безпечніше, а тому, що таким чином міг залишитись поблизу Данусі...
Тимчасом Повала запитав Мацька:
А де ви спинитесь?
В заїзді.
В заїздах уже давно немає жодного місця.
То підемо до одного знайомого — купця Амилея, може, пустить переночувати...
А я вам скажу так: погостюйте в мене. Небіж ваш мі'г би з двором княгині в замку спинитись, але краще йому не бути в короля перед очима. Бо що трапиться в гніві раз, те вдруге вже не трапиться. Мабуть же вам треба й добром поділитися, возами та слугами, а на це потрібен час. Гаразд? У мене вам буде добре й безпечно.
Хоч Мацько трохи й занепокоївся, що Повала так турбується про їхню безпеку, проте щиро подякував, і вони в'їхали до міста. Тут вони з Збишком на якийсь час забули про свої турботи, побачивши, скільки круг них усякого дива. В Литві та біля границі вони, бачили тільки поодинокі, замки, а з значніших міст — одну Вільну, абияк збудовану і спалену, в згарищах і руїнах, а тут купецькі кам'яниці часто були показніші за тамтешній великокнязівський замок. Правда, багато будинків були дерев'яні, але й вони вражали висотою стін та покрівель, а також вікнами з скляних кульок, оправлених у свинець, в яких так відблискувало проміння призахідного сонця, що можна було подумати, ніби в домі пожежа. На прилеглих до ринку вулицях було багато будинків з червоної цегли або суцільно кам'яних, високих, оздоблених балконами та чорними хрещатими узорами по стінах. Вони стояли один при одному, як солдати в строю, одні широкі, другі вузькі, не більш як на дев'ять ліктів завширшки, але всі стрілчасті, з склепистими сіньми —часто з образом мук Христових або богородиці над брамою. На деяких вулицях будинки стояли в два ряди — над ними смужка неба, внизу брукована дорога, а по обидва боки, скільки око бачило,— крамниці, повні найновітнішого, дивного, часто зовсім незнаного краму, на який, однак, Мацько, що звик до воєнної здобичі, поглядав ласим оком. Але ще більше здивували їх обох громадські будівлі: костьол діви Марії yа риyку, суконниця, ратуша з величезним підвалом, в якому продавалося свидницьке пиво, дзингус, склади сукна, далі величезний mercatorium, призначений для чужоземних купців, і будинок, в якому зберігалися міські ваги, і цирульні, лазні, плавильні, в яких витоплювали мідь, віск, золото і срібло, броварні, цілі гори бочок коло так званого шротамту — словом, такий достаток і багатство, якого не обізнана з містом людина, нехай би навіть власник "городка", й уявити собі не могла...
Повала привів Мацька і Збишка до свого обійстя на вулиці святої Ганни, сказав дати їм простору кімнату і доручив піклуватися про них своїм зброєносцям, а сам пішов у замок і повернувся звідти на вечерю вже пізньої ночі. Разом з ним прийшло кілька його приятелів.
Вони весело бенкетували, їли багато м'ясива та пили вина,— тільки господар був чимось заклопотаний. Коли гості нарешті порозходились, Повала сказав Мацькові:
— Говорив з одним каноніком, який добре знається на святому письмі та праві, і він сказав, що за зневагу посла загрожує кара на горло. Молітеся ж богу, щоб хрестоносець не поскаржився.
Хоч обидва рицарі й перебрали трохи міру на бенкеті, але, почувши це, пішли на спочинок трохи засмучені. Мацько навіть не міг заснути і, полежавши деякий час, озвався до небожа:
— Збитку?
— А що?
— Обміркував я все це добре і думаю, що тобі таки зітнуть голову.
— Ви думаєте? — спитав Збишко сонним голосом. І , обернувшись до стіни, міцно заснув, бо стомився в дорозі...
Другого дня обидва рицарі з Богданця разом з Повалою пішли, до кафедрального собору на ранню месу — помолитись та побачити двір і гостей, що сходились до замка. Вже по дорозі Повала здибав численних знайомих, а з-поміж них багатьох славетних в країні й за кордоном рицарів, на яких молодий Збишко дивився з захопленням, обіцяючи собі в душі, якщо пригода з Ліхтенштейном минеться щасливо, зрівнятися з ними хоробрістю та всіма іншими чеснотами. Один з цих рицарів, Топорчик, родич краківського кастеляна, розказав їм новину про повернення з Рима Войцеха Ястжембця, схоласта, який їздив до папи Боніфація IX з королівським листом-запрошенням на хрестини до Кракова.