Два вірші у перекладі з бенгальської мови
Перекладач: Василь Мисик
Джерело: З книги: Захід і Схід: Переклади/ К.:Дніпро,1990
Чудесний камінь
Безумець із розпатланим волоссям,
Брудний і чорний, цілий вік шукає
чудесний камінь,
Весь висох він, повипинались кості,
Уста зімкнув він,
і замкнув він серце,
I тільки полум'ям палають очі —
Як світляки,
вони в усі кутки
Присвічують невтомно серед ночі.
Ніхто йому не відчиняє двері,
не просить до вечері
Голодного, в убогому лахмітті.
Ніхто не привітає,
не спитає,
Куди іде він і чого шукає,
Він, найнещасніший бідняк на світі!
I він пишався,
що не піддавався
Принадам світу, що йому не треба
Ні злота, ні прикрас,
він із нужди сміявсь
I тільки каменя шукав для себе.
Шуміло перед ним безмежне море,
I хвилі підіймались,
насміхались
Над божевільним.
Небо неозоре
Дивилось, не моргнувши.
Вітер дужий,
Усе ламаючи, ревів навколо.
На зміну дневі
в неясному мреві
Зринало місяця повільне коло.
Вода текла й співала,
наче знала,
Де камінь той, на березі якому.
Щоб відшукати,
треба розгадати
Її тихеньку, таємничу мову...
А море грало,
грало і співало,
Байдуже слухаючи власний голос,
I люди йшли, і люди все змінялись,
і плакали, й сміялись,
I далі йшов безумець напівголий.
Розповідають, нібито колись,
Як золотом на камені чудеснім
З'явився перший твір, боги небесні
Навшпинячки до моря подались
Із демонами вкупі
й зазирнули
З цікавістю в глибінь (і не здригнули
Божественні повіки).
Мовчазні,
Схиливши голови, вони стояли
I голос океану наслухали,
Заплющившись, неначе у півсні.
I потім у глибінь вони пірнули,
I вічну тайну
сколихнули,
Запінили весь обшир океану —
I після довгих
і тяжких зусиль
Богиня Лакшмі, вийшовши із хвиль,
Красу їм появила незрівнянну.
I на цьому-от узбережжі,
худий, в пошарпаній одежі,
Блукав безумець, розбирав каміння...
Надію втратив, та зберіг терпіння —
I вже за звичкою
тремтячими руками
Він помацки шукав
чудесний камінь.
А роки йшли.
Він забував про втому.
...Покинута, сама у цілім світі
До себе друга кличе
пташка в вітті,
Всю ніч зове в гаю глухому,
Гукає днями,
без надії й тями,
Зове товариша свого додому.
Здіймає море,
забутнe, суворе,
Під небо хвилі, мов кого шукає,
Але ніхто йому не відгукнеться!
Даремно в берег б'еться,
Зове того,
кого й само не знає!
Кого шукає в пітьмі світовій
Мінливий всесвіт наш, іскринок рій?
Так суджено йому — плисти в безмежжі!
Так і безумець бідний: без надій
шукає камінь свій,
Скитається в пошарпаній одежі.
Його хлоп'я серед села зустріло:
"Саньясі, звідкіля у вас
цей дивовижний пас,
Цеп золотий, що облягає тіло?"
Аж затрусивсь бідняк.
I справді так!
Коли ж залізо ржаве злотом стало?
Він ланки золоті перебирав,
Він думав, що то сон,
пуста мара,
Він очі тер, а диво не зникало.
Себе по лобі вдарив мандрівник,
і до землі поник,
I кляв себе, і дико озирався.
Де ділося воно,
те диво див,
Що У руках він мав і знов згубив,
Що ради нього цілий вік скитався?
I далі вирушає він у світ,
I дику гальку,
як багато літ,
До ржавого заліза тулить знову,
I відкидає безуважно вбік.
Отак-то він,
нещасний чоловік,
Десь викинув і знахідку чудову!
На захід сонце, меркнучи, іде,
I захід —
наче золото прозоре.
I золотом тече гаряче море,
Й зоря вечірня
снить про золоте.
А божевільний дід
бреде на схід,
Розшукує свій скарб серед каміння.
Знесилився,
зігнувсь високий стан,
I серце зсохло, наче те коріння
У дерева, що вирвав буревій.
I довга путь — хоч би душа на ній!
Прослалася з нікуди у нікуди.
Кругом — лише пісок.
I знову змрок
Землі поблідлій наляга на груди.
Піввіку, бідний, у шуканні збув —
I тільки раз, не бачивши, відчув
У стомленій руці чудесний камінь!
I скільки б не судилося йому
Прожити літ на березі цьому,
Він проживе їх у шуканні.