Тож нема чого дивуватися, що й люди їх так шанують.
Царям не мудреці, а дурні більше до вподоби.
Геть усі царі люблять дурників і не можуть без них ні їсти, ні пити, ні гуляти, ба навіть жити. Недоумки у більшій навіть шані, аніж похмурі мудреці (хоч нерідко й цим виявляють значні почесті!). В тому, що царі так діють, нема нічого дивного. Адже мудреці своїм ученням або нудьгу та сум навівають, або дражнять ніжні вушка колючою правдою.
Що ж до дурнів, то вони добре знають, що треба його величності і чого він усіма способами домагається: йому треба забавок, жартів, сміху, реготу. Зважте і на таку позитивну рису дурнів, як простота й відвертість. А що може бути похвальніше за відвертість? Бо хоч Алківіадів вислів, переданий Платоном, і каже, що відвертість пов'язана з дітьми й вином, але за це слід хвалити виключно мене.
Є про мене цікавий вислів і в Евріпіда: "Дурень дурниці й говорить"(1). Ну що ж, зате в дурниках завжди те саме і в душі, і на обличчі, і на вустах. А в [47] мудреця, — на думку того ж Евріпіда, — два язики: один — говорити правду, а другий — те, що корисне за відповідних обставин. Тому нерідко мудрі на біле кажуть чорне; з їхніх вуст віє однаково і холодом, і жаром; вони одне мають на думці, а інше на язиці.
(1) Евріпід. "Вакханки", 369.
Можновладці хоч і купаються в розкошах, але водночас дуже нещасливі: ніколи певно не знають, хто з їхнього почту говорить правду. Саме тому вони часом підлабузників вважають за друзів.
Хтось може закинути, що можновладці не люблять правди і тому уникають мудрих: бояться, аби ті не стали раптом говорити гіркої правди, замість солодких слів. Ну, що ж, — царі таки не люблять правди.
Та повернімося до моїх дурників. Найцінніше те, що і правду, і відверті докори їхні царі вислуховують з приємністю. Хай спробує сказати правду мудрець — головою ризикує накласти. А те ж саме скаже дурень — слухають з великою насолодою.
Правда сама собою приносить задоволення, — якщо, звичайно, до неї не примішана образа. Але говорити правду й не ображати вміють, з ласки богів, лише дурні. З цієї причини й жінкам більше подобаються чоловіки улесливі й схильні до забав та всіляких дурощів. Як далеко не зайде в жінки справа з дурником, — навіть якщо й сягне крайньої межі, — їй легко все пояснити сміхом і жартами. А здібності в жіночої статі справді невичерпні, — особливо коли треба приховати свої шури-мури!
Мудрі — нещасні, дурні — щасливі.
Та повернімось до благополуччя дурнів. З великою приємністю провівши земне життя, і, не усвідомлюючи смерті та не відаючи перед нею страху, вони переселяються прямо на Єлисейські Поля, щоб і там продовжити розваги та веселощі.
Отож і порівняйте долю такого дурня з безталанням навіть ідеального мудреця — людини, яка, гризучи науки, змарнувала дитинство і юність; згубила у виснажливій праці, у клопотах і безсонних ночах найприємнішу частку життя. Мудрець і решту віку проводить, так і не скуштувавши ніяких втіх: завжди скупий, бідний, сумний, похмурий. Сам до себе надто суворий та вимогливий, він і для інших нестерпний та ненависний. На якого мудреця не поглянь, усі вони підсліпуваті, зморшкуваті й передчасно посивілі: можна подумати, поспішають до [48] могили. Та що говорити про смерть того, який ніколи й не жив! Ось вам чудовий портрет мудреця.
Про помилку стоїків та два види божевілля.
Але тут знову заквакали стоїчні жаби. Нема, кажуть вони, гіршого від божевілля, оскільки божеволіти — все одно, що втрачати розум, тобто ставати дурним. Та стоїки знову помиляються. Ми зруйнуємо і цей їхній силогізм, але, звичайно, з допомогою Муз.
Сократ, за свідченням Платона, розрізняв дві Венери в одній і ділив одного Купідона на двох(1). Діалектики (якщо хочуть, щоб вважали їх при здоровому глузді!) так само повинні розрізняти два різні види божевілля. Причому жодне з них само по собі не є згубним. Інакше Горацій не сказав би:
"Любе мені божевілля дуріє зі мною"(2).
І Платон не прилучив би до найліпших благ життя божевілля поетів, пророків та закоханих. І пророчиця Сивілла не назвала б подвиг Енея божевільним(3).
(1) Платон у діалозі "Бенкет" вустами Сократа говорить, що існує дві Афродіти: Небесна Афродіта — Уранія і Всенародна Афродіта — Пандемос. Звідси висновок: є два Ерота і два різних види кохання — ідеальне і чуттєве.
(2) Горацій. "Оди", III, 4, 5.
(3) Мова йде про намір Енея спуститися до підземного царства для побачення з батьком. (Вергілій. "Енеіда", VI, 135).
Справді, є два види божевілля. Одне — насилається жахливими месниками із царства померлих, які вселяють у душу смертних безліч гадюк і таким чином запалюють її то войовничістю, то жадобою до золота, то ганебним і нечестивим коханням. Часом вони штовхають до злочину, кровозмішання, святотатства або до іншої якоїсь мерзоти. Інколи ці месники переслідують злочинну душу, лякаючи її фуріями та страхітливими смолоскипами.
Другий вид божевілля — зовсім не схожий на перший. Він бере свій початок від мене, а тому найбільше бажаний. Це божевілля трапляється кожного разу, коли приємна помилка розуму звільняє душу від гнітючих турбот і кидає її в обійми різноманітних насолод. Такої помилки розуму як великого дару богів бажав собі Ціцерон. Зокрема в листі до Аттіка він говорить про бажання не відчувати того нещастя, яке на нього звалилося. [49]
Те ж саме заявляв і відомий аргів'янин, який дійшов до такого божевілля, що цілими днями просиджував у порожньому театрі: сміявся, аплодував, радів, і то так, немов бачив на сцені цікаву виставу. (Хоч насправді в цей час там нічого не йшло!) І це тим більше дивно, що у всьому іншому він вів пристойне життя і мав вигляд здорової людини: лагідно поводився з друзями, був ласкавий з дружиною. Одне слово, як пише Горацій,
"Він вибагливий був до рабів
І бурі у склянці води не здіймав"(1).
Та ось родичі вилікували його від хвороби. А він, коли отямився, замість подяки заявив:
"Клянуся Поллуксом, ви вбили мене:
Звільнивши від помилок, позбавили втіх"(2).
(1) Горацій. "Послання", II, 2, 132-134.
(2) Там же, II, 2, 138-140.
І правильно сказав. Бо не він, а вони помилялися. А тому саме їм слід було б прийняти дозу чемериці, щоб щасливе та приємне божевілля не вважали за зло й не відбирали його в людей за допомогою ліків.
Я ще досі не вирішила остаточно, що слід називати божевіллям: всякий обман відчуття чи помилку розуму? Бо хіба можна вважати божевільним того, наприклад, який, внаслідок гнійного запалення очей, переплутує мула з ослом; або якщо хтось бездарний вірш вважає за найдосконаліший?
Близьким до божевілля треба ставити лише того, хто не тільки відчуттями, але одночасно й розумом помиляється, причому постійно: якщо, наприклад, хтось, почувши рев осла, стверджує, що чує дивну симфонію; або якщо найбільший бідак, людина найнижчого походження, вважає себе багатієм, подібним до Креза, царя Лідійського.
Цей вид божевілля наближається до одного з видів насолод, бо приносить значне задоволення не лише божевільному, але й тим, хто його оточує. Причому від спілкування з причинним ці останні аж ніяк не втрачають на розумі.
Таке божевілля побутує набагато ширше, ніж звичайно вважають. Часом два пришелепкуватих сміються один з [50] одного, і кожен має з цього насолоду. Причому нерідко можна бачити, що дужче збожеволілий голосніше сміється з того, хто ще не зовсім з'їхав з глузду.
Приємний вид божевілля.
Хто різнобічніше дурний, той щасливіший. Така принаймні моя, Глупотина, думка. Слід лише перебувати в стані безтями, яка властива мені. Подібне божевілля настільки розповсюджене, що важко знайти смертного, який постійно був би мудрим і ніколи не впадав у божевілля.
Однак різниця між мудрістю й божевіллям все ж таки є. Так, наприклад, коли хтось гарбуза прийме за дружину, його називають божевільним, бо таке трапляється рідко. А якщо хтось дружину (таку ж невірну, як і всі інші!) називає вірною Пенелопою і, перебуваючи в щасливому незнанні, дуже з того тішиться, такого не називають божевільним, бо подібне трапляється з чоловіками часто.
До мого гурту належать також мисливці, які нехтують заради полювання всім на світі. Вони твердять, що мають незвичайне задоволення кожного разу, як чують потворне завивання ріжка та собачий гавкіт. Собачий послід їм теж, певно, здається запашнішим од кориці!
А яку насолоду мають божевільці від білування звірини! Биків та баранів хай ріже простолюд, а звірину дозволено розбирати лише шляхетному! Та й він мусить робити це з непокритою головою, опустившись на коліна. Причому ще й не всяким ножем можна різати, а лише особливим, для цієї мети призначеним.
Погляньте, з якою побожністю, з допомогою яких рухів, у якій суворій послідовності відділяє цей божевільний різні члени! Мовчазний натовп обступив його щільно і дивиться з такою цікавістю, немов то якесь дивовижне й не бачене досі видовище. Коли ж якомусь солопієві удасться ще й дичини скуштувати, тоді втішається так, ніби став од цього набагато шляхетнішим.
Постійно переслідуючи звірів і їх поїдаючи, такі люди, зрештою, і самі перетворюються на звірів, хоч і переконані, що живуть по-царському.
Услід за мисливцями йдуть будівничі, які палають ненаситним бажанням щось будувати: спочатку зводять круглі споруди, а потім перебудовують їх на квадратні, то знов-таки квадратні змінюють на круглі. І нема цьому ні кінця ні краю. Зупиняються лише тоді, як дійдуть до [51] крайніх злиднів, що вже й жити ніде і їсти нема чого. Та їх не цікавить, що настане потім. їм аби хоч кілька років повтішатися своїм божевіллям!
До будівничих дуже близькі ті, що розшукують (на суші і в морі) якусь п'яту субстанцію(1) і прагнуть за допомогою нових, таємничих мистецтв змінити природу речей. їх зваблює солодка сподіванка на успіх, а тому, не шкодуючи ні праці, ні витрат, вони все щось вигадують своїм дивним розумом.
Маючи з того задоволення, ці диваки займаються попросту самообманом. Але не перестають вводити себе в оману, аж поки не стане вже нещасним за що й піч полагодити. Та їм і далі сняться солодкі сни.
Вони й інших тужаться схилити до такого щастя. А коли вкрай зневіряться у своїй надії, знаходять утіху в цитуванні вислову:
"До великого прагнуть в житті — це вже подвиг"(2).
Крім того, починають звинувачувати швидкоплинність життя, якого не вистачило, бачте, для здійснення великого задуму.
(1) П'ята субстанція — вигадка середньовічних філософів, які, крім чотирьох матеріальних сутностей (землі, води, повітря, вогню), визначених античними матеріалістами, розрізняли ще й п'яту, називану квінтесенцією, — найістиннішу начебто сутність речей.