Для більшої ясності додам, що ця дама написала роман з епохи Рішельє, не знаючи ні Франції, ні Європи. "Та й навіщо їх знати,— стверджує вона,— якщо в Буффало є чудові бібліотеки".
Намагаючись уявити собі письменника за роботою, мабуть, ніхто б не згадав про ножиці, однак про них не забув творець надгробку Каллімаха в церкві Святої трійці в Кракові. І до сьогодні ножиці є не на одному письменницькому столі. Найчастіше вони з'являються в заключній стадії прочитання рукопису, іноді під час коректури. Вони розрізають сторінки, переносять цілі шматки тексту з одного місця в інше, причому іноді трапляється, що те, чим закінчився розділ, потрапляє в його початок. Так з допомогою ножиць і клею з'являється надзвичайно цікавий сюжет, що принаджує легкістю та природністю.
Папір — питання неабиякої ваги. Він увійшов у літературу пізно, лише наприкінці середньовіччя, і викликав революцію. Спершу він витримав двобій із своїм попередником — пергаментом — і вбив його дешевизною. Пергамент, який виготовлявся із шкур тварин, коштував дорого, і його було мало, доводилося вдаватися до палімпсестів. Варварський звичай знищення чужої думки, яка часто-густо виявлялася незрівнянно ціннішою, ніж та, що на відвойованому місці виписувалася іншим автором, є однією з ілюстрацій культурного зубожіння, якому передувала загибель античного світу.
Пергамент завдавав письменникові безліч тепер уже забутих клопотів. Його треба було розгладити, усунути всі нерівності й шерехатості, натерти крейдою. Вінцем такої копіткої роботи була надзвичайна насолодаї Не можна навіть порівнювати пергамент з папером, який у ту епоху був дуже неякісний. Дешевий, порівнюючи з пергаментом, він усе-таки був дорогий порівняно з нинішньою його вартістю. Кохановський за аркуш платив 25 грошів у золотій валюті. Змінилися й умови, в яких письменник виконував роботу. В часи пергаменту перед ним лежала розгорнута книга, і він каліграфічним почерком виводив легеньким, безшумним пером літери на слизькій, гладенькій поверхні, роблячи з метою економії безліч умовних скорочень. У середні віки заскрипіло гусяче перо, вгризаючись у цупкий і шерехатий папір.
Уже давно паперова промисловість здатна задовольнити вимоги і смак письменників не гірше, ніж у давнину це робили майстерні, де виготовлявся папірус. Письменник може вибирати й бути примхливим. Формат, цупкість, гладкість чи шерехатість, блиск — ось навколо яких якостей обертаються індивідуальні інтереси тих, хто пише. Коли письменник змінює формат і цупкість паперу й робить так за власним почином, а не через необхідність, це завжди свідчить про те, що і він сам якоюсь мірою змінився. Досвідчене око з одного вигляду рукопису розпізнає психологічні особливості, творчий метод, а іноді й стиль автора. Вузенькі смужки тягнуться за тим, хто довго працював у газеті, оповідач з широким диханням не буде писати на сторіночках малого формату, придатних для поета, який творить вишукані метафори. Один письменник з подивом відзначає в "Щоденнику", як фатально на нього впливає папір у клітинку, плутаючи думку й порушуючи душевну рівновагу. Трапляються і викривлені спокуси: кортить написати елегію на зворотному боці накладної або роман у прибутково-видатковій книзі.
Не байдужий і колір паперу. В деяких письменників він змінюється настільки характерно, що за кольором рукопису можна розрізнити періоди творчості, немовби краєвиди в різні пори року. Є щось надзвичайно привабливе в білому папері. Це ніби відкритий шлях, яким можна вирушати в невідоме, коли трохи страшно ступити перший крок: так людина не наважується порушити незайману білизну снігового поля.
Руссо розповідає у "Сповіді" про дві перші частини "Нової Елоїзи": "Я створив їх і переписав начисто протягом зими, працюючи з невимовним задоволенням, використав найгарніший позолочений папір, лазоревий і срібний порошки для сушіння написаного і блакитні стрічечки для зшивання зошитів". А ось старий Гете над "Марієнбадською елегією". Три дні витратив він на переписування вірша оздобним каліграфічним почерком, гідним середньовічних рукописів. Нині цим примірником можна милуватися в архіві Гете й Шіллера у Веймарі й захоплюватися гарною оправою з голубого полотна. Та спершу Гете, як і Руссо, сам зшив свій рукопис шовковим шнуром і зробив оправу з червоного сап'яну. І дотепер у письменників трапляються рукописи в гарній оправі, іноді навіть з позолоченою облямівкою, немов призначені для оздоблення колекцій автографів.
Не кожен письменник настільки старанний і завбачливий. Анатоль Франс писав на тому, що потрапляло під руку,— заздалегідь не запасався папером. Шукав його по всьому дому, виканючував у куховарки, використовував старі листи, конверти, запрошення, візитні картки, квитанції. Одного разу фірма, в якої він купив меблі, нагадала йому про оплату рахунку, і Франс марно намагався переконати фірму, що він нічого не винен. Лише мадам де Кайове, котра знала звички свого друга, проглянула його рукописи в Національній бібліотеці й знайшла там квитанцію, на зворотному боці якої було написано уривок з роману. Його мало привабливі рукописи зберігаються тепер у чудових оправах з оксамиту, шкіри, слонової кістки,— монументальні, мов церковні книги. Малларме не вважав папір єдиним матеріалом для написання своїх поезій і писав їх на віялах, бонбоньєрках, чайниках, люстрах, бляшанках, хусточках, немовби намагався — як свідчать його прихильники — вкомпонувати свої вірші в саме життя.
Іноді не доводиться турбуватись про зручність та красу письмового стола. Наприклад, у випадках, коли його взагалі немає, як це бувало з Вільє де Ліль-Аданом на час конфіскації його меблів, або з Тадеушем Ріттнером під час переїзду: він записав епізод драми олівцем на пакунку з книжками. В ув'язненні, в тюрмі, у вигнанні навіть той, хто відзначався вередливістю, хапається за все, що йому посилає доля, на зразок Оскара Уайльда, який довірив своє "De profundis" грубим сторінкам тюремного паперу. Сєрошевський писав свою першу книжку в Сибіру на клаптях газет чорнилом і пером, виготовленим власноручно. Бенвенуто Челліні свою єдину поему писав у тюрмі тріскою, вирваною з дверей, а чорнило приготував з товченої цегли, покропленої своєю сечею.
Не можна не згадати тих небагатьох письменників, хто — чи постійно, чи лише інколи — послуговувалися чужими руками. Про диктування часто згадували і в давнину: не раз говорив про це в своїх листах Ціцерон, охоче також диктував Цезар. Декого до диктування змушували вдаватися хвороба чи каліцтво (сліпота Мільтона або напади ревматизму у Конрада). Мені, наприклад, довелося бачити, як Уеллс, ходячи по кімнаті, диктував розділ з роману, над яким він тоді працював: під акомпанемент машинки, що туркотіла під спритними пальцями секретарки, легеньким підтюпцем ішли описи, діалоги, психологічний коментар. Мені здається, що цей метод досить клопітний і малонадійний, і мав слушність Ян Снядецький, кажучи про Коллонтая: "Стиль Коллонтая місцями трохи розтягнутий, і це тому, що він звик писати не сам, а диктувати. Коли працюєш у такий спосіб, думка йде вільніше, розпливається, розбурхується уява, в той час як під власним пером та сама думка загнуздана — вона зосередженіша, уважніша до кожного вислову, стриманіша в своїх пориваннях".
Найнеприємніше — це бентежна присутність іншої особи в момент, коли все залежить від зосередженості й тиші, коли все віддано на ласку доброго чаклуна — самотності.
Самотність — мати досконалості. Це вона пильнувала над терцинами "Божественної комедії" і за одну ніч породила "Імпровізацію". Це їй, самотності, завдячує Горацій блискуче відшліфованою строфою, а Гете — видіннями другої частини "Фауста". Вона вигострювала слух Флобера для ритмів нової французької прози й наповнювала кімнату Діккенса безсмертними персонажами. Що являє собою "Сповідь" святого Августина, як не монолог душі в години самотності? Самотність розправляє думці крила, надає їй зрілості, в ній слово переживає період свого квітування. Якщо зазирнути в життя будь-якого письменника, то неодмінно знайдеш у ньому неначе в комірчині серед злинялого ганчір'я, непотрібного мотлоху — скриньку з пригорщею коштовностей, дарунок самотності. Без самотності геній згорить, як ракета, а талант обноситься до нитки. Скільки зворушливої вдячності звучить у словах Міцкевича:
Мов до води, самотносте, до тебе лину
Від жару нашого щоденного життя.
І з насолодою купаюсь в чистім плині
Твого ясного, як кришталь, буття!
Важко знайти по-справжньому досконалий твір, що був би створений серед метушні життя, в гомінливому середовищі. Найвеличніший салонний герой Дон Жуан, який присвятив себе служінню володарці Венері, лицар, закоханий в гомін битв, якщо він при цьому виявиться і справжнім творцем, зразу ж усе кине й замкнеться в чотирьох стінах. З відтінком іронії говорить про це вже Апер у тацітівському діалозі про ораторів: "Поети, які по-справжньому мають намір створити щось цінне, мусять відмовитися від бенкетів з друзями, від приємностей столичного життя, а також від усяких інших розваг і навіть обов'язків і — як вони самі кажуть — піти в ліси й гаї, тобто в самотність".
Кожен шукає самотності відповідно до своїх нахилів і можливостей. Бальзак — у нічній порі, Вальтер Скотт — у ранньому ранку, коли він вставав на світанні і, поки всі його домочадці ще спали, працював до сніданку. Хто не зовсім у собі впевнений, вдається до незвичних засобів, як, приміром, Віктор Гюго, що обстриг собі півголови, поголив півбороди, а потім викинув ножиці у вікно і в такий спосіб на кілька тижнів замкнув себе вдома. Під натиском творчої роботи слабшають усі інші нахили й пристрасті. Завзятий вершник забуває про коня, мисливець — про рушницю, трубадур нехтує кохану. Весь світ замикається в тісній кімнатці, вільне повітря потрапляє в легені лише уривками, серед ночі, коли письменник, очманілий від роботи, відчиняє вікно.
Спокій і тиша — ось дві найважливіші умови для роботи письменника. Дехто ладен боротися за них із жорстокістю Карлейля, який катував свою чарівну дружину мовчанням, що тривало тижнями. Квінтіліан, помилково вважаючи, що цю проблему можна обставити нормами, як правилами риторики, рекомендував письменникам уникати принад села, бо ніщо так не розпорошує увагу, як шум вітру в гіллі й спів птахів, і радив працювати ночами, в наглухо зачиненому приміщенні, при світлі однієї-єдиної лампи, а ще краще в льосі, як Демосфен.