Лінощі Анатоля Франса шукали собі виходу й виправдання, занурюючись у каскад ін-октавіо, ін-кварто й ін-фоліо, який омивав усі стіни його кабінету від стелі до підлоги. Багато років кружляє по Варшаві легенда про те, як дружина Реймонта забирала в нього книги, щоб він не відривався від письменницької праці. Кривдила вона чоловіка. Не знала, яким могутнім стимулом може виявитися книга, якщо власна думка слабшає і змушена шукати підтримки в силі чужих слів. Ні для кого не таємниця, що письменники відкривають прекрасне в несподіваних зустрічах, що прочитана чужа сторінка допомагає їм осягнути речі, яких вони самі, можливо, ніколи б і не розгледіли.
Найбільші майстри не вільні від одкровень, що йдуть від іншого, вони шукають їх не лише в рівних собі, але й у письменників менш досвідчених. Підбираючи акорд для бажаної гармонії, вони звертаються до творів автора, рідного їм по духу, і вживаються в них настільки, що навряд чи можна це назвати читанням, бо інколи вони навіть не можуть переказати зміст сторінки, слова якої лише годину тому їх хвилювали. В інших випадках звертаються до творів, які їм геть чужі по духу, де стиль, композиція, світогляд автора діють відразливо, але й це буде корисним, тому що такого роду дисонанс викличе активний протест, читання перетвориться в бій на шпагах. Цей двобій висвітлить власні переваги й вади, і письменник після такої боротьби з новими силами сяде за письмовий стіл. Сомерсет Моем, перед тим як писати, перечитував "Кандіда": "Читаючи його, я ніби підставляв голову під водоспад блиску, дотепності, чарівності".
Хто сам пише книжки, врешті стає їхнім любителем; це цілком природно. Навряд чи знайдеться письменник, який не лишив би після себе власної бібліотеки. Доля такої бібліотеки часто сумна. Якщо вона за заповітом не ввійде у фонд широкого зібрання книг, її розтягнуть байдужі й жадібні спадкоємці. Цінні й пам'ятні книжки валяються на горищах, продаються в аукціонних залах, у букіністів, гинуть у збайдужілих руках. З великими труднощами дослідники літератури їх виловлюють, а потім з хвилюванням знаходять підкреслені місця, зауваження на берегах, уривки думок письменника, що проливають іноді нове світло на його творчість. Прикладом може бути доля бібліотеки Петрарки, що на час його смерті (1374 р.) була найбільшою в Європі. Під час воєн і походів мандрувала вона по різних містах Італії та Франції, королі відвойовували її один в одного. П'єр де Нольяк склав детальний каталог цієї бібліотеки і уважно проглянув книжки, шукаючи на берегах позначки великого гуманіста. Таку ж роботу виконав невтомний і щасливий у своїх пошуках Біркенмайєр. Він визначив дати придбання і використання як наукового матеріалу книг із бібліотеки Коперніка. Автор монографії про Сент-Бева, Боннеро, пішов ще далі: він переглянув архіви паризьких бібліотек, розшукав усі книжки, які замовляв Сент-Бев, і зміг відтворити календар його роботи з точністю майже до однієї доби.
Проте істинна майстерня письменника там, де його знаряддя праці.
Лише тепер можна вжити слово "майстерня". Представників минулих поколінь воно обурило б. Тому що з цим словом асоціювалася робота ремісників, робота рук, а не мозку. А ці дві сфери були розділені упередженістю, неприязню, презирством. У кожний період історії мова є вірним літописцем почуттів і забобонів суспільства. Нині поняття "майстерня" стало благородним. Дивно, що це сталося з таким запізненням: в епоху, коли все менше й менше речей виготовляється індивідуальним, спрямованим зусиллям. На тлі загальної механізації праця письменника належить до тих небагатьох шляхетних ремесел, яким ще потрібна власна майстерня.
Знаряддя виробництва в цій майстерні заслуговують на повагу не тільки завдяки меті, якій вони служать, але й своїй історії — довгій і поетичній. Ця історія оздоблена метафорами. Одна з найпрекрасніших — це "стиль", слово-девіз, слово-поклик, символ цеху митців слова. Походження його просте й скромне. По-грецьки воно спочатку означало "палиця", "кілок", "стовп", на зразок того, як і понині в Опатівському повіті говорять про "стиль" сокири, а подекуди в інших місцях Польщі його називають "стиліском". І римське військо "стилями", тобто загостреними палями, захищало підступи до своїх таборів. Згодом цим словом стали називати різець, яким римляни писали на воскових таблицях. Різець виготовляли з дерева, з кістки, з металу.
У моїй колекції, знищеній німцями, зберігався такий кістяний різець, знайдений на Капрі. Він був не більший за мізинець, тонкий і гладенький, однак його кінець був загострений на зразок зубочистки, а другий — тупий, як шишка пінії. Я часто замислювався: кому він міг належати? Чи одному з тих учених-педантів, що оточували старого Тіберія і розважали його своєю пустою ерудицією, чи, можливо, якійсь придворній дамі? Останнє припущення більше влаштовувало мене: мені здавалося, що я бачу цю даму, схожу на Сафо з фрески в Геркуланумі, бачу, як вона, розклавши перед собою воскові дощечки, в задумі підносить мій різець до уст. Точнісінько таким же різцем могла користуватись і справжня Сафо, оскільки він був улюбленим знаряддям праці у поетів. Саме з ним в'яжеться так вдало двозначне гораціївське saepe stilum vertas (частіше повертай свій стиль).
Різець і добре загострена тростина, яку вмочали в чорнило, служили літературі в її найплідніші роки. Потім настала доба гусячих пер, і капітолійська птиця вкрила себе новою славою. Вона поділяла її з журавлем, лебедем, качкою, круком, шулікою — можна було порівнювати їхні пера і з них вибирати, воздаючи хвалу легкості, гостроті, кольору. Кому хотілося тримати в руці веселку, писав павичевим пером. Про різець нагадували тільки старі живучі метафори. Станіслав Геракліуш Любомирський угледів тут певний парадокс. "Тепер було б правильніше,— зауважує він,— говорити про написане не стиль, а перо. Приміром, це написано гарним пером або ця книга гарного пера, бо нині люди занехаяли стиль і вживають замість нього перо". Побажання Любомирського не справдилось, і світ лишився із старою метафорою, лише додавши до неї ще нову, і, коли говорять про "гостре" перо, уявляється рука, ножик і підстругувана паличка — так іще робила моя бабуся, а потім свіжонаписане посипала піском, який завжди стояв на її бюро в гарній пісочниці. Норвід писав:
Перо! Для мене ти, мов ангельське крило...
Це пишномовне звертання стосувалося скромного гусячого пера, з яким до кінця життя не розлучались ні сам Норвід, ні Віктор Гюго ("легкість у ньому вітру й блискавки сила"), а до нашої епохи гусяче перо доніс Анатоль Франс: у Бешеллері на його письмовому столі, збереженому таким, яким він його лишив восени 1924 року, стоїть чаша з виготовленими гусячими перами. Франс ніколи не користувався іншими. Для нас же тепер і сталеве перо — колись символ прогресу — не досить зручне знаряддя праці, і кожен намагається придбати золоте перо, яке раніше в світі літератури давалось лише як висока нагорода, ніби маршальське берло.
Письменники ніколи не були байдужими до розмірів, ваги, форми знарядь своєї праці. Від них вимагаються міцність, покірливість, зручність. Погане перо здатне зіпсувати робочий день, охолоджуючи творчий запал, порушуючи рівну роботу думки. Лише Марсель Швоб навмисне шукав зіпсовані пера й знаходив у їхній непіддатливості стимул, що збуджує творчу енергію. А Петер Альтенберг так оспівував перевагу голубих сталевих пер номер 201 фірми "Кун", що можна було подумати, ніби фірма платить йому за рекламу.
До винайдення книгодруку автор майже завжди бував старанним каліграфом. Нині до числа рідкісних належать такі рукописи, як рукописи Арнольда Беннета або Андре Сюареса з різноколірними ініціалами, виконаними з бездоганною акуратністю, або надзвичайно красиві рукописи Владислава Вітвіцького, перекладача Платона. Зустрічаються речі й воістину дивовижні: шифр Семюеля Піпса або лист Леонардо да Вінчі можна прочитати лише в дзеркалі, бо літери тут перевернуті. Вже сам процес писання для багатьох є насолодою. У накресленні літер таїться особлива чарівність. Про це свідчать визнання письменників. Не один з них розповідав, що переписує своє творіння по кілька разів, дбає про бездоганну чистоту копії, любить старомодні, освячені традицією знаряддя письма. "Процес умочування пера в чорнило,— говорить Декав,— це сама досконалість: він не дозволяє писати надто швидко, завдяки чому вдається уникнути багатьох дурниць". Бернард Шоу вважав інакше і часто вдавався до стенографії, щоб устигнути за думкою.
Змінам у знаряддях письма відповідали протягом віків обумовлені ними зміни в психології творчого процесу. Легко собі уявити, яка значна різниця існувала в психології того, хто писав різцем, і того, хто, як китайці, користувався тоненьким пензликом, не кажучи вже про письменників стародавнього Вавілону, котрі вирізьблювали в глині клинописні знаки!
У музеях зберігаються пера й каламарі, які лишилися після великих людей, з хвилюючими слідами тривалого вжитку; вони іноді проливають світло на нахили, забобони, слабкості їхніх власників. Не побачите зате олівців, хоча багато письменників користувалися виключно ними. Точнісінько так само не зустрінете й друкарських машинок, певне, тому, що вони порівняно недавно проникли в письменницькі майстерні і, либонь, ще жоден великий твір не був створений на цьому приладі. Хоча друкарська машинка служить звичайно для виготовлення копій рукопису, та зустрічається дедалі більше письменників, які заради неї відмовилися від пера при створенні оригіналу. Прістлі, що користується машинкою понад тридцять років, вбачає в ній великі достоїнства. "Друкарська машинка,— каже він,— тримає людину на певній відстані й дає можливість глянути на написане критичним оком". Нехай навіть і так, проте машинка насамперед чудово служить графоманам, позбавленим сумнівів, і спорідненим з ними істотам з підвищеною багатослівністю. Так, письменниця Тайлор Колдуелл добилася великих успіхів у фабрикуванні книжок і щиросердно зізнавалася: "Я друкую на машинці з професійною швидкістю. Пишу дуже швидко, не задумуючись. Якби в мене було вдосталь вільного часу, мені вистачило б двох місяців для написання досить товстого роману".