Алуда Кетелаурі. (З життя хевсурів)
Перекладач: Микола Бажан
Джерело: З книги: Микола Бажан. Твори у чотирьох томах. Том ІІІ. Переклади. К.:Дніпро, 1975
І
Примчав швидкий гінець в Шатіль1:
"Нам кісти2 завдають потали!
З-за гір вони прийшли й звідтіль
На наших чабанів напали".
Зійшлась громада на чолі
З Алудою Кеталаурі,
Сміливцем знаним у селі,
Але розважним по натурі.
Не раз кістинам в день боїв
Він одсікав мечем десниці.
Лиш смілі мають ворогів,
Не те, що боягузи ниці!
Кістини коней табуни,
Де був Алуди кінь крилатий,
Вже викрали й женуть. Вони
Їх за Архоті3 мають гнати,-
Осотом встелені лани
Там будуть вороги топтати.
Коли Алуда це почув,
В рушниці кремені поправив,
Взяв зброю звичну, одягнув
Меча, який його прославив;
Провірив гострість леза він,
Чи в ньому вад яких немає,
І вранці, здирцям навздогін,
Вже бистрий сокіл вирушає.
Удосвіта імлисту вись
Пробуджують індички гірні,
Отари ще не розбрелись,
Дрімають ще собаки вірні.
Досвідчений Алудини зір
Помітив скоро слід кістинів,
Він наздогнав їх, і між гір
Рушничний постріл враз пролинув.
Один гілгойський4 верхівець
Зазнав за злочини відплати:
З коня звалився він набік
І на тропі лишивсь лежати.
Звалила куля юнака,
Але не вщухла стрілянина,-
Прицілився і звів курка
Товариш вбитого кістина.
Муцалів постріл гуркотить,
Та куля влучила у брили,
Чоху5 Алудину умить
Уламки ті припорошили.
Муцал розлючено пита:
"Я в тебе не попав, псявіро?"
"В раба Гуданського хреста6
Не міг ти влучити, псявіро".
І за рушницю взявшись знов,
Алуда палить стрімголов.
"А я не вбив тебе, псявіро?"-
Кричить до ворога стрілець.
"Муцала ти не вбив, псявіро,
Лиш збив зі скелі камінець".
"Еге, пробив твою папаху
І навіть чуба присмалив..."
"Невправно цілив, бідолахо,
Бо й черепа не зачепив!"
Тоді Муцал бере рушницю,
І куля свище навісна,
Й Алудину порохівницю
Ураз розтрощує вона.
"Тепер потрапив я, псявіро,
Не заховалася мета!"
"Ти навіть не дряпнув, псявіро,
Раба Гуданського хреста.
Є перед господом в Алуди
Заступник вірний — хрест святий.
Не думай, що ти влучив в груди,-
В порохівницю влучив ти.
А зараз ось побачиш вмільця,
Час розрахунку настає".
І куля звірена шатільця
Кістину просто в груди б'є.
"Чи й зараз не попав, псявіро?" —
Кричить він, ворога клене.
Ти вбив і брата, і мене..."
Стоїть Муцал, як вовк кривавий,
Але прийшов його загин,
Дарма гірські зелені трави
До рани притуляє він.
Ще раз стріляє, щоб огуди
Й неслави не зазнать в бою,
І з лютим криком до Алуди
Рушницю кидає свою:
"Нехай твоя рушниця буде,
Щоб не забрали руки злі!"
Затих він, ухопивсь за груди
І мертвий витягсь на землі.
Алуда забирать не хоче
Ані рушниці, ні меча;
Як в жінки, в нього плачуть очі,
Але він сліз не поміча.
На груди, вічним сном заснулі,
Кладе рушницю він тоді,
Кинджал і добрий меч-франгулі7
У руки вкладує тверді.
Він правої руки в Муцала
Не відсіче. Він каже: "Гріх!
Від мене смерть твоя настала,
Та бог ласкавий до нас всіх.
Ти годен, щоб тобі лишити
Твою десницю, знак снаги;
Вона з тобою буде тліти,
Щоб не втішались вороги.
Була хороша, видно, мати,
Що привела тебе на світ!"
І став він мертвого вгортати,
І примостив на бурку щит.
II
Вже сонце підвелось повільно,
Поплив з ущелини туман.
Притиснувсь до крайнеба щільно
Кавказьких девів гордий стан.
Шуліки лови починали,
Повітря краючи крилом,
І зграї грифів чатували
На здобич, кинуту орлом.
Розси?пались по скелях тури,
Піднісши роги — божий дар,
І хрипко кряче крук похмурий,
Залізши десь у темний яр:
"Помер Муцал під час двобою,
І ось я очі в нього з'їм,
Печінку виклюю герою,
Прикрию труп крилом своїм!.."
Ще сяйво дня не освітило
Промінням полудня Шатіль,-
Похмуре небо затулило
Від сонця клапті гірних піль.
В тяжкій задумі витязь смілий
Поміж узгір конем бреде.
Думки, немов туман зчорнілий,
Лице вгортають молоде.
Рука Муцалового брата
Висить, припнута до сідла,
Меч з хорасанського булата
Бринить при боці спроквола.
Уже фортечний мур Імеди
Видніє там, де в час зими
Гримлять, зсуваючись, бескеди,
А влітку — пострілів громи.
Лупали тверджу грози й зливи,
Та жодна сила не могла
Здолати мур оцей гордливий,
Твердині цій завдати зла.
Над нею крячуть чорні круки,
Кружляють грифи в вишині.
Відрубані в невірних руки
Під сонцем тануть на стіні.
Не спромоглись підрити змії
Її мурованих основ;
То холодять її борвії,
То сонечко осяє знов.
Не раз валялись тут на схилі,
Нашоршивши свій вус, мерці,
Звідсіль не раз в лихім свавіллі
Лилися крові струменці,
Аж спінені Ардотські хвилі
Текли в кривавім багреці.
Нехай, хто прагне ворожнечі,
Відчинить двері всі свої.
Хай дім його, і двір, і речі
Заллють криваві ручаї,
Хай вгрузне в кров він по коліна,
Хай п'є він кров замість вина,
Хай від молитв його не гине
Ця найжахливіша мана,
Хай кров'ю вкриється людською
Його весілля день і час,
Щоб всім гостям замість напою
Удосталь крові він припас.
Хай стеле в крові шлюбне ложе
Неситий кровожер оцей,
Його дружина в крові зможе
Йому народжувать дітей,
І до кривавої могили
Мерця такого класти слід,
Він убивав — його забили,
Убивці не пробачив рід!
В Шатілі на покрівлі хати
Стоїть юрба жінок, дівчат;
Іде Алуду зустрічати
З племінником укупі брат.
Зібралося багато люду,
Спішать дізнатися новин,
Кричать, вітаючи Алуду:
"Прославився і нині він!"
Старий Ушіша добрі вісті
Почуть од лицаря схотів,-
Алуда мусить розповісти,
Як він вовків гілгойських бив.
"Я, рушивши звідсіль, Ушішо,
На слід потрапить скоро зміг,
Погнав свого коня бистріше
І на тропі побачив їх.
Удвох були. Щоб вбить харциза,
Рушницю я дістав свою.
Мав серце, видно, із заліза
Муцал, хай буде він в раю!.."
"От забрехався! Де це видно,
Щоб кіста допустили в рай?"
"Геройство я ціную гідно,
Його шануй і поважай!
Стріляв я тричі у Муцала,
Звалився він на третій раз,
Коли та куля продзижчала,
Що серце розтерзала враз.
Він рану запихав травою,-
Не врятували соки трав.
Він до кіпця під час двобою
Мене псявірою взивав...
Ех, ми прихильні лиш до себе,
Мовляв,— обранці ми одні,
Ми спасемось, а інших треба
Пекти в пекельному вогні.
Сини господні8 краще знають,
Хто порятунку годен з нас,
Оті, що бога споминають,
Хіба правдиві повсякчас?
Я, вбивши, пожалів Муцала
І руку відрубать не зміг.
Душа мені забороняла
Таке вчинити, далебіг.
Нехай би слава й менша стала,
Послухайся порад моїх".
Мов дика слива, скиснув зразу
Гурт молодих заводіяк
І, виявляючи відразу,
Алуді злісно змовив так:
"Бодай би ти помер, ледащо,
Ніж отаке брехати нам.
Знімай меча! Його ти краще
За ткацьку снасть віддай бабам,
Хай на щиті нитки сотають,
Рушниця править за дрючок,
Твої пістолі хай кружляють
Замісто веретен в жінок!
Кістина, певне, ти злякався,
Став полохливий, як жінки.
Навіщо ж за харцизом гнався?
Забив і не відсік руки!"
Всі одвернулись від Алуди,
Аж потемнішав їхній зір,
І стали повертатись люди
До хат своїх на схилах гір.
Тепер ім'я Кателаурі
Лише гнівить юрбу лиху.
Алуда сам у скрусі хмурій
Стоять лишився на шляху.
Ось Міндія в Шатіль простує,
Коня баского женучи.
Узором мідним сяє збруя,
При боці — меч, щит — на плечі.
Тримає списа витязь гожий,
Він кістів з двадцять вбив в боях.
До оленя рудого схожий
Був кінь, що мчав його на шлях.
Він зупинився поміж люду,
Почав із ними говорить;
Почувши, як кленуть Алуду,
Нахмурився сердито вмить:
"Ці балачки, цей глум з людини
Безтямні язики ведуть.
Хай ворог ваш так швидко гине,
Як я прознаю справи суть.
Візьму харчів з собою трохи,
Турбот нікому не завдам,-
В горах не зіб'юся з дороги,
Бо всі шляхи розвідав сам.
Ще в небі сятимуть сузір'я,
Як Міндія прибуде знов..." —
Пустив коня і за узгір'я
Помчав, як вітер, стрімголов.
ІІІ
Стемніло. Ручаї буркочуть:
"Нас ніч киреєю вкрива".
Це час, коли зірки мигочуть,
Росою мерехтить трава.
Це час, коли пісні заводять
Померлі, встаючи з могил,
І деви9 по верхів'ях бродять,
З вершин спускаючись на діл,
А люди до хатин ввіходять
Спочинути, набратись сил.
"Хоч трохи попоїж!" — Алуду
Благають мати і сестра.
"Ні, мамо, їсти я не буду,
Пригнічує мене жура.
Я бачив сон: немов на тризні
Сиджу десь перед мертвяком.
Навколо нас хевсури грізні
Сидять нахмуреним гуртком.
Вони, не криючи загрози,
Збиралися іти в похід,
А я ридав, ронив я сльози,
Як за звичаєм нашим слід.
Я думав про похід так само,
Вже вирушати час настав.
Хтось підійшов до мене прямо,
Мені до рук киндажала вклав.
Я глянув і впізнав Муцала.
Він зброю зодягнув свою,
На грудях в нього рана зяла,
Що я завдав йому в бою.
Цілющі зела, сірі трави
У рану встромлені були.
Стояв, як скеля, величаво,
І марні сльози не текли.
"Я хочу і не можу вмерти.
Забий мене!— так він прорік.-
На світі залишайсь тепер ти,
А я піду звідсіль навік.
Коли, хевсури, ви війною
Насититесь кінець кінцем?"
Я сів... Стоїть переді мною
Тарілка із людським м'ясцем.
Я їв його, хоча жахали
Мене ці рештки, ці кістки.
"Що я роблю, гидкий, зухвалий?"
Казав до себе невтямки.
"Ти їж удосталь! Не гидуй ти! —
До мене, чую, хтось кричить.-
Ви ще Алуду погодуйте,
М'ясної юшки покладіть!"
Ще вляли юшки та підливи
З жмутками вусів і борід...
Так змучив сон оцей жахливий,
Що цілий світ мені огид".
IV
Світає. Поповзли тумани,
Забагровіли гір шпилі,
По стежках рушили селяни,
Народ прокинувся в селі.
Вже й грифи полювать злітають,
Оглянувши весь круговид,
Хоч хмари крилами черкають,
Не зостається в небі слід.
Хто там крізь прірви й кучугури
На скакуні верстає путь?
"Це Міндія!— кричать хевсури.-
Вернувся ти, щасливий будь!"
Почуть новини кожен прагне:
"Що ти побачив? Що знайшов?"
"Ваш розум ваше серце тягне,-
Коли кипить юнацька кров,
Тоді рубає всіх сокира,
Дарма, чи винен хтось, чи ні,
І будь-якого чужовіра
Тоді забити ви ладні.
Хай з людським серцем розум буде
Нарівно в згоді, як брати!
Нема брехні в словах Алуди,
Я можу в цьому присягти.
Не вірите? Ось перед вами
Кістина зрубана рука.
Отож пильнуйте за словами,
Не розпускайте язика.
Героя не ганьбіть в облуді,
Мовляв, такий він і сякий".
Він руку віддає Алуді:
"Візьми і до стіни прибий!"
"Коли б я хтів забрать цю руку,
Тоді я сам би відрубав.
Недобру річ, погану штуку
Ти, Міндіє, тепер утяв.
Що я з рукою оцією
Зроблю? Чи вийде з неї щит?
Чи я гребтиму сіно нею,
Чи поле жатиму взаміт?
Це — п'ясть сміливої людини.
Назад її ти поклади
І тут не гайся ні хвилини,
Щоб не діждатися біди.
Хевсури люті на Алуду?
Чому? Хіба завдав їм мук?
Я бити ворогів ще буду,
Та не рубатиму їх рук".
"Закон наш каже кістів бити
І відтинати руки в них".
"Ох, це закон несамовитий,
Бо він велить вчиняти гріх".
V
Настало свято.