Кетрін закричала, і він вдарив її вдруге, тепер сильніше.— Заткни пельку, а то я вискубу тобі все волосся. Дамочко, я тебе угроблю, я розіб'ю тебе на га-муз! Заткнися або я так проволочу тебе по цій смердючій кімнаті, що й тельбухів своїх не визбираєш — чуєш?
Наступний удар влучив їй у перенісся, і вона впала. Сидячи на підлозі, не маючи сили підвестися на кволі поги, вона дивилася знизу вгору на містера Мот-та. Тонке пасмо волосся впало йому на почервонілий лоб. Він важко дихав. Обтер руки об штани, ніби витираючи бруд. Кетрін дивилася, як ворушаться його губи, і знала з лихого блиску в його очах, що він вимовляє, які слова всі вони вимовляли, хоч і не вголос,— пильно дивилася иа цього, закам'яніла, аж поки її погляд втупився в порожнечу; вона залишилася сама.
Чекала. Отерплість біля очей зменшилася, перейшла у біль, і тепер вона могла плакати. Ридання були нестямні, мов удари, і груди важко здіймалися, даючи їм вихід, звільняючи їх. Вона не плакала вже багато років. Ціле життя, сповнене плачу, стояло перед
псю, але вона не знала причини. Таємниця її муки, здавалося, була захована в довгій вервечці млявих повій з жовтувато-сірими обличчями і збанкрутілих чоловіків, чи притаїлася в цьому будинку, у пам'яті про матір і батька, чи в тротуарі, що простягнувся сюди від бульвару. Кетрін — знову дівчинкою — йшла цим тротуаром з книжками під пахвою, але вона не розуміла. Не розуміла ні ненависті містера Мотта, ні звідки в нього сила, щоб примусити її так страждати.