ЗДІЙСНЕННЯ БАЖАНЬ
І
Був чоловік, якого вона кохала непогамовним коханням, і дні її минали в роздумах про його дружину.
Зовсім не соромлячись і не криючись, вона стежила за нею. З'являлася, пемов її тінь, біля жалюгідної крамнички "Пібоді маркет", в якій було повно людей, і зосереджено чекала, поки та жінка вийде, сяде в свій пікап і від'їде. А дівчина на ім'я Дорі стояла на тротуарі, паралізована єдиною думкою; здавалося, ця думка паралізувала навіть її гарне ясне волосся — серце в неї билось, билось, наче й воно обмірковувало цю думку, складало плани, та раптом, як на уроці сучасних танців, вона рвучко поверталася й бігла геть від "Пібоді" до зупинки біля Елкс-Клубу і далі до університетського містечка, куди прямував пікап.
Як тільки машина в'їжджала в ворота, прибігала Дорі, відставши па кілька будинків, і спостерігала, як та жінка виходить — на мить у неї оголялося стегно, зів'яле біле тіло, що його аж ніяк не слід було виставляти напоказ, потім вона оберталась і нахилялася, може, й покректуючи при цьому, щоб із заднього сидіння дістати сумки. Назустріч вибігали двое її сипів — без пальт, без курток. Нервові, поривчасті, вони викликали в Дорі жалість. Вийшовши з машини, їхня мати випростувалась — повна жінка в приношеному пальті — і, тримаючи в обох руках по важкій сумці, сварячи або піддражнюючи дітей, заходила з ними в будинок. І Дорі вже не було на що дивитись, хіба тільки на старенький пікап, на засипаний снігом дворик перед будинком Арберів та на їхній будинок. Це був великий, потворний, облуплений вікторіанський будинок; такі ж будипки в їхньому кварталі орендувало багато факультетських викладачів. Дорі, яка успадкувала від матері здатність підмічати найменші вади в речах, здавалося, що будинок можна відремонтувати й падати йому пристойного вигляду; але поки він залишатиметься чоловіком цієї жінки, будинок буде занедбаним, облупленим і потворним.
Вона кохала чоловіка цієї жінки шаленим коханням, і в самому її коханні було щось потворне. Цю потайну дівчину вважали просто тихенькою, однак вона ввійшла в його життя зовсім не випадково — не випадково з'явилася в його класі,— навпаки, кожний її крок до поставленої мети, як і кожний предмет туалету та вираз обличчя, був заздалегідь продуманий, точно розрахований і витончений. До двадцяти років вона майже не задумувалась про себе, а тепер завжди собою захоплювалась. Дорі була довгонога, довгорука, струнка і на вигляд дуже сором'язлива, проте ця позірна сором'язливість стала тепер стилізованою й привабливою.
Вона покинула вживати косметику, і на її юному обличчі, мов зірочки, сяяли здоров'ям веснянки. Тепер вона скидалася на дівчину з реклами тенісних кортів — вона справді грала в теніс, хоч і не дуже гарно. В теніс вопа грала з п и м. І кохання так затьмарило її голову, що теніс — ці ритмічні, безжальні удари по м'ячу — здавався їй тільки приводом, так само як усе в поезії і взагалі-в літературі, лише прийомом, який приховує щось зовсім інше. Кохання? Він повинен би вже знати, та може, він не знав?
- Джойс Керол Оутс — Перша сутичка
- Джойс Керол Оутс — На порозі ночі
- Джойс Керол Оутс — Біла імла
- Ще 10 творів →
Невже він не здогадувався? Щоправда, він грав у теніс із багатьма дівчатами, тому в цін грі для нього не було нічого незвичайного... Думка її працювала далі, і, замість того, щоб спати, вона лаштувала відчайдушні, хитромудрі плани, обмірковуючи з цілеспрямованістю, притаманною сучасній молоді, як його запопасти, бо їй здавалося, що вона ніколи не зможе відмовитись від цього чоловіка.
Дружина вселяла в неї не менший страх, ніж чоловік. Вона публікувала тонкі книжечки віршів, педо-ступиих для розуміння Дорі, а він, знаменита людина, писав романи й критичні статті. Дружина була велика, енергійна, яскрава жінка. Чоловік, Марк Ар-бер, був майже такий самий великий, хоча й не такий яскравий, обличчя мав досить меланхолійне, з сіруватим відтінком замазки. Дорі думала про них весь час — наяву і вві сні, і часом відчувала струмування своєї крові, нестримне бажання (об'єктом якого був не тільки цей чоловік, а чомусь і його дружина) забрати її здібності, її славу, її дітей, її потворний будинок, її потворне тіло, саме, її життя. У цієї жінки були ясні, щирі блакитні очі; ходили чутки, що вона п'є. Дорі ніколи не говорила про неї.
Коледж був жіночий, елітарний і дорогий, досить було дівчині пробути в ньому рік, як вона почала відчувати дивну спорідненість із ним. їй здавалося, що вона була тут завжди так само, як інші, такі схожі одна на одну дівчата — сонні, з неп ід фарбова ними обличчями, з лижами взимку й велосипедами в теплі дні, ніби тут завжди були ці першокласні професори та й коледж завжди був такий першокласний,— все, все було таке завжди, існувало тут споконвіку. В кашемірових блузках, із засмальцьованими комірцями, повсякчас забруднені пастою з кулькових ручок, дівчата мали стильний і демократичний вигляд. Як і всі, Дорі розуміла, що більшій частині людства просто не пощастило, що ніхто з цих знедолених ніколи не переступить порога коледжу, ніколи — їх пе пустять сюди армії в касках, які стережуть його. Вона ж, Дорі Вайнгаіімер, не належала до числа знедолених, навпаки, їй папрочуд пощастило, і вона завжди повинна дякувати долі, бо в неї було анітрохи не більше прав на життя, ніж у безлічі бідняків, які живуть у цьому світі. І в її уяві виникали нечіткі фотографії темнолицих голодних натовпів, чи виснажені обличчя із давніх знімків Освенціму, або ще щось моторошне з "Нью-Йорк тайме", який немов вважав за обов'язок повідомити щось таке щоразу напередодні різдва. їй був властивий по-дівочому м'який і стійкий ідеалізм, який під впливом університетських наставників перетворився у прагматизм. Усі вони, колишні студенти Гарварда і Йєля, були ідеалістами. Але їм уже сповнилося сорок, і тепер вони стали так само нетерпимі до загальновизнаних цінностей, як і до поширеної серед їхпіх студентів моди носити хрести. Марк Арбер був найкрасномовніший і найбільш зневірений випускник Гарварда.
На семінарі він сидів уже "на чолі" столу, відкинувшись на шкіряну спинку крісла. Він був досить дебелий. Колись у минулому, яке Дорі, незважаючи на всі свої зусилля, уявляла дуже невиразно, він грав у футбол і брав участь у війні, в одній із війн; мабуть, думала Дорі, це була друга світова війна. У нього було негарне пихате обличчя і потемнілі зуби. Вірші він читав різким, свистячим, сердитим голосом. "Як і Маркс, я вважаю, що поезія сита допесхочу коханням, хай їй біс. Сьогодні поезія повинна культивувати батіг",— часто заявляв він похмуро, а Дорі, яка не зводила з нього очей, намагалася зрозуміти, чи це серйозно мовиться. їхній семінар відвідували чотири дівчини зі старших курсів, котрі іноді ставили йому запитання або висловлювали власну думку, проте важко було вгадати, яку реакцію викличуть їхні слова. Часом здавалося, що він їх не чує, іноді він з байдужою готовністю кивав головою, або, втупившись у своїх студенток невидющим поглядом, промовляв: "Таке зауваження досить характерне". Отак сиділа вона, невідривно дивлячись на нього, і серце її, охоплене бажанням, ненавистю і заздрістю до його дружини, ладне було обернутися на камінь; істота, яка протягом двадцяти одного року була Дорі Вайигаймер, на кінець зими поступово переродилася, переповнилась ревнощами. Вона й сама не знала, чого прагнула сильніше: цього чоловіка чи перемоги над його дружиною.
Вона завжди приносила до нього в кабінет вірші. І часто брала в нього книжки, де кожна його позначка була для неї головоломкою. Розмовляючи з нею, він звичайно розглядав свої нігті, відкидався на спинку крісла і говорив у властивій йому наполегливій і зневажливій манері, немов Дорі взагалі не існувало, ніби перед ним натовп або його друзі — однаково хто,— він нападався на самозванців у сучасній поезії, додаючи" до кожного імені "цей кретин з його сонетами", "ця корова з дочірнім комплексом", так розпалюючись, що Дорі хотілося запротестувати: "Будь ласка, пе сердьтссь! Будьте поблажливі. Любіть мене і будьте поблажливі".
Цієї зими він шість чи сім разів пропустив лекції, і всі дівчата виявили такт. "Як ти вважаєш, він справді геній?" — запитували вони одна одну. Його розтлінна, руйнівна зневага до всього, його лиснючі костюми й визивні черевики волоцюги, блиск ного тирад так разюче відрізняли його від їхніх власних батьків, що він справді міг видатись геніальним; це були дівчата, які серйозно вірили в існування геніїв. їхні високо-оплачувані велемовні викладачі вселили в них неясний сором за себе, навчили мовчати про свої таланти, почувати себе невпевнепо в стінах коледжу і бути впевненими у власних силах 8а його порогом. І Дорі, в якої не було ніякого таланту, а показник інтелекту був відповідно низький, ніколи багато не розповідала про себе. А втім, може, її талант полягав у відданості своїй пристрасті, в підступному терпінні, в її підступному терпінні, в усмішці, що відкривала ще дитячі, але дуже гострі зуби... Одного разу Дорі понад годину чекала на доктора Арбера, вона принесла йому нові вірші. Він спізнився, однак до кабінету ввійшов стрімко, наче всю дорогу поспішав, важко сів у крісло, що заскрипіло під ним, і насилу віддихався; вигляд він мав досить дивний. Його критичні статті часто з'являлися в нью-йоркських газетах і журналах, а головне — його знали як автора трьох невеликих романів жахів. Тепер його погляд був наче випалений, знебарвлений. Навіть коли б один із професорів надумав сам себе спалити на очах у Дорі, вона, як і кожна студентка цього коледжу, ввічливо сиділа б на своєму місці; не звернувши уваги на його дивний погляд, вона почала свою відрепетирувану промову про... Та хіба, зрештою, не однаково про що? Чи то були вірші Емілі Дікінсон, чи несамовита туга Шеллі, чи її власна шалена пристрасть — хіба не однаково? Ненароком його рука лягла на її руку. Вона вражено глянула на цю руку, схожу на шматок м'яса, потім на нього — і не ворухнулась. Вона сиділа перед ним на стільці, зухвала й довговолоса, безвісна студентка перед чоловіком другорядної слави, і при світлі вимового сонця вона бачила кожну зморщечку на його вже немолодому, дуже нетерпеливому цієї хвилини обличчі, кожний червоний прожилок в його очах; і спокійно та ввічливо промовила:
— Мабуть, я повинна сказати вам, докторе Арбер, що закохана в вас.