Мабуть, очима, повними жаху, вона дивилася на брудну клітку, де, присідаючи, бігали тигри. Вони були схожі на ос — принаймні мали таке саме забарвлення: жовте з коричневими смугами.
Вони спідлоба дивилися на людей. Іноді вони мовчки роззявляли червоні пащеки, з яких тхнуло сирим м'ясом.
Бідна Суок!
Прощавай, цирк, площі, Август, лисичка у клітці, любий, великий, сміливий Тібул!
Голубоокий гвардієць виніс дівчинку на середину звіринця і поклав на гарячий блискучий граніт.
— Дозвольте… — сказав раптом один із радників. — А як же наслідник Тутті? Адже, коли він дізнається, що його лялька загинула в лапах тигрів, він помре від сліз.
— Тсс! — шепнув йому сусід. — Тсс! Наслідника Тутті приспали… Він спатиме непробудним сном три дні, а може, й більше…
Всі погляди були прикуті до бідолашної рожевої грудки, що лежала поміж клітками.
Тоді вийшов приборкувач, ляскаючи батогом і поблискуючи пістолем. Музиканти заграли марш. Так Суок востаннє виступила перед публікою.
— Аллє! — крикнув приборкувач.
Залізні двері клітки загуркотіли. З клітки важко і безшумно вибігли тигри.
Товстуни зареготали. Радники захихотіли і затрясли перуками. Ляскав батіг. Три тигри підбігли до Суок.
Вона лежала нерухомо, дивлячись в небо нерухомими сірими очима. Всі підвелися. Всі ладні були закричати від задоволення, побачивши розправу звірів з маленьким другом народу…
Але… тигри підійшли, один нахилив лобату голову, понюхав, другий торкнув котячою лапою дівчинку, третій, навіть не звернувши уваги, пробіг мимо і, зупинившись перед трибуною, почав гарчати на Товстунів.
Тоді всі побачили, що це була не жива дівчинка, а лялька — пошматована, стара, непотрібна лялька.
Скандал був повний. Зоолог з конфузу відкусив собі половину язика. Приборкувач загнав звірів назад у клітку і, з презирством підкинувши ногою мертву ляльку, пішов скидати свій парадний костюм, синій, з золотими шнурами.
Зборище мовчало хвилин п'ять.
І мовчанка була порушена зовсім несподівано: над звіринцем у блакитному небі вибухнула бомба.
Всі глядачі гепнулися носами в дерев'яну підлогу трибуни. Всі звірі стали на задні лапи. Одразу вибухнула друга бомба. Небо затягло білим димом.
— Що це? Що це? Що це? — залунали вигуки.
— Народ іде на приступ!
— У народу — гармати!
— Гвардійці зрадили!
— О! А! О!!!
Парк наповнився гамором, криками, пострілами. Заколотники вдерлися в парк — це було ясно!
Вся компанія кинулася тікати із звіринця. Міністри повиймали шпаги. Товстуни кричали не своїм голосом.
У парку вони побачили таке.
З усіх боків наступали люди. Їх було безліч. Збуджені обличчя, закривавлені лоби, подерті куртки, щасливі посмішки… Це йшов народ, який сьогодні переміг. Гвардійці змішалися з ним. Червоні кокарди сяяли на їхніх капелюхах. Робітники були теж озброєні. Бідняки в коричневому одязі, в дерев'яних черевиках насувалися цілим військом. Дерева гнулися під їхнім натиском, кущі тріщали.
— Ми перемогли! — кричав народ.
Три Товстуни побачили, що рятунку нема.
— Ні! — заявив один з них. — Неправда! Гвардійці, бийте їх!
Але гвардійці стояли в одних лавах з бідняками. І тоді загримів голос, що заглушив шум натовпу. Це говорив зброяр Просперо.
— Здавайтесь! Народ переміг! Скінчилося царство багатіїв і ненажер! Все місто в руках народу. Всі товстуни в полоні.
Щільна, схвильована, строката стіна обступила Товстунів. Люди розмахували червоними прапорами, киями, шаблями, махали кулаками. І тут почулася пісня.
Тібул у своєму зеленому плащі, з головою, перев'язаною ганчіркою, крізь яку просочувалася кров, стояв поруч Просперо.
— Це сон! — крикнув хтось із Товстунів, затуляючи руками очі.
Тібул і Просперо заспівали. Тисячі людей підхопили пісню. Вона летіла по усьому велетенському парку, через канали й мости. Народ, що наступав од міської брами до палацу, почув її і теж почав співати. Пісня котилась, наче морський вал, дорогою, через браму, в місто, по всіх вулицях, де наступали робітники і бідняки. І тепер співало цю пісню все місто. Це була пісня народу, який переміг своїх гнобителів.
Не лише Три Товстуни із своїми міністрами, захоплені в палаці, щулились, і тремтіли, і збивалися в одну жалюгідну отару при звуках цієї пісні, — всі франти в місті, товсті крамарі, ненажери, купці, знатні дами, лисі генерали тікали, перелякані і збентежені, неначе це були не слова пісні, а постріли і вогонь.
Вони шукали місця, де б сховатися, затикали вуха, заривалися головами в дорогі гаптовані подушки.
Кінчилося тим, що величезний натовп багатіїв тікав у гавань, щоб сісти на кораблі і відплисти з країни, де вони втратили все: свою владу, свої гроші і привільне життя дармоїдів. Але тут їх оточили матроси. Багатії були заарештовані. Вони просили пощади. Вони говорили:
— Не чіпайте нас! Ми не будемо більше силувати вас працювати на нас…
Але народ їм не вірив, тому що багатії вже не раз обманювали бідняків і робітників. Сонце стояло високо над містом. Синіло чисте небо. Можна було подумати, що святкують велике, небувале свято.
Все було в руках народу: арсенали, казарми, палаци, хлібні склади, магазини. Скрізь стояла варта гвардійців з червоними кокардами на капелюхах.
На перехрестях майоріли червоні прапори з написами:
ВСЕ, ЩО ЗРОБЛЕНО РУКАМИ БІДНЯКІВ,
НАЛЕЖИТЬ БІДНЯКАМ!
ХАЙ ЖИВЕ НАРОД!
ГЕТЬ ДАРМОЇДІВ І НЕНАЖЕР!
Але що сталося з Трьома Товстунами?
Їх повели в головний зал палацу, щоб показати народові. Робітники у сірих куртках з зеленими вилогами, тримаючи напереваги рушниці, були за конвоїрів. Зал виблискував тисячами сонячних плям. Скільки тут було людей! Але як відрізнялися ці люди від того зборища, перед яким співала маленька Суок у день свого знайомства з наслідником Тутті!
Тут були всі ті глядачі, які аплодували їй на ринках і площах. А тепер їхні обличчя здавалися веселими і щасливими. Люди юрмилися, лізли один одному на спини, сміялися, жартували. Деякі плакали від щастя.
Ніколи таких гостей не бачили парадні зали палацу. І ніколи ще так яскраво не осявало їх сонце.
— Тсс!
— Тихше!
Зверху на сходах з'явилася процесія полонених. Три Товстуни дивилися в землю. Попереду йшов Просперо і з ним Тібул.
Колони хиталися від захоплених вигуків, а Три Товстуни оглухли. Їх звели по сходах, щоб народ побачив ближче і переконався, що ці страшні Товстуни у нього в полоні.
— Ось… — сказав Просперо, ставши біля колони. Він був такий заввишки, як майже половина цієї величезної колони; його руда голова горіла нестерпним полум'ям у сонячному сяйві. — Ось… — сказав він, — ось Три Товстуни. Вони душили бідний народ. Вони примушували нас працювати до кривавого поту і забирали у нас все. Бачите, як вони розжиріли! Ми перемогли їх! Тепер ми працюватимемо самі на себе. Ми всі будемо рівні. У нас не буде ні багачів, ні дармоїдів, ні ненажер. Тоді нам буде добре, ми всі будемо ситі і багаті. Якщо ж нам буде погано, то ми знатимемо, що нема нікого, хто жиріє в той час, як ми голодні…
— Ура! Ура! — лунали крики.
Три Товстуни сопіли.
— Сьогодні день нашої перемоги. Дивіться, як сяє сонце! Слухайте, як співає птаство! Відчуйте, як пахнуть квіти. Запам'ятайте цей день, запам'ятайте цю годину!
І коли прозвучало слово "годину", всі голови повернулися туди, де був годинник.
Він висів між двома колонами, у глибокій ніші. Це був великий дубовий ящик з різьбленими й емальованими прикрасами. Посередині темнів диск з цифрами.
"Котра година?" — подумав кожний.
І раптом (це вже останнє "раптом" у нашому романі)… раптом дубові двері ящика розчинилися. Ніякого механізму всередині не було, вся машина годинника була виламана. І, замість мідних коліщат та пружин, у цій шафі сиділа рожева, блискуча і сяюча Суок.
— Суок! — зітхнув зал.
— Суок! — заверещали діти.
— Суок! Суок! Суок!
Загриміли оплески…
Голубоокий гвардієць вийняв дівчинку із шафи. Це був той самий голубоокий гвардієць, який викрав ляльку наслідника Тутті з коробки вчителя танців Раздватричі. Він привіз її в палац, він звалив ударом кулака державного канцлера і гвардійця, що волік бідну живу Суок. Він заховав Суок в годинникову шафу і підмінив її мертвою, подертою лялькою. Пам'ятаєте, як у Залі Суду він тряс це опудало за плечі і як він віддав його на розтерзання звірам?
Дівчинку передавали з рук у руки. Люди, які називали її кращою танцюристкою в світі, які кидали їй на килимок останні монети, обнімали її, шепотіли: "Суок!", цілували, пригортали до грудей. Там, під грубими, подертими куртками, забрудненими сажею і дьогтем, билися змучені, великі, повні ніжності серця.
Вона сміялася, гладила їх розпатлане волосся, витирала маленькими ручками свіжу кров з їхніх облич, термосила дітей і строїла їм кумедні міни, плакала і белькотала щось нерозбірливе.
— Дайте її сюди, — сказав зброяр Просперо, і голос його затремтів; багатьом здалося, що в очах його блиснули сльози. — Це моя рятівниця!
— Сюди! Сюди! — кричав Тібул, розмахуючи зеленим плащем, як величезним листком лопуха. — Це мій маленький дружок. Іди сюди, Суок!
А здалеку поспішав, пробиваючись крізь натовп, маленький, усміхнений доктор Гаспар…
Трьох Товстунів загнали в ту саму клітку, в якій сидів зброяр Просперо.
ЕПІЛОГ
Через рік було велике і веселе свято. Народ справляв першу річницю визволення з-під влади Трьох Товстунів.
На Площі Зорі був влаштований спектакль для дітей. На афішах красувалися написи:
СУОК!
СУОК!
СУОК!
Тисячі дітей очікували появи улюбленої актриси. І в цей святковий день вона виступала не сама: маленький хлопчик, трохи схожий на неї, тільки з золотим волоссям, вийшов з нею на естраду.
Це був її брат. А раніш він був наслідником Тутті.
Місто вирувало, тріпотіли знамена, мокрі троянди сипалися з мисок квіткарок, гарцювали коні, уквітчані різноколірним пір'ям, крутилися каруселі, а на Площі Зорі маленькі глядачі, завмираючи, дивилися виставу.
Потім Суок і Тутті були засипані квітами. Діти оточили їх.
Суок вийняла маленьку дощечку з кишені своєї нової сукні і щось прочитала дітям.
Наші читачі пам'ятають цю дощечку. Однієї страшної ночі, конаючи, таємнича людина, схожа на вовка, передала їй дощечку з печальної клітки в звіринці.
Ось що було написано на ній:
"Вас було двоє: сестра і брат — Суок і Тутті.
Коли вам минуло по чотири роки, вас викрали з рідного дому гвардійці Трьох Товстунів.