Юрій Олеша
ТРИ ТОВСТУНИ
Роман-казка
Переклав з російської ФЕДІР МАКІВЧУК
Частина перша
КАНАТОХОДЕЦЬ ТІБУЛ
Розділ І
НЕСПОКІЙНИЙ ДЕНЬ ДОКТОРА ГАСПАРА АРНЕРІ
Часи чарівників минули. Мабуть, їх ніколи не було насправді. Все це вигадки й казки для зовсім маленьких дітей. Просто деякі фокусники вміли так спритно обманювати всяких роззяв, що цих фокусників вважали за чаклунів і чародіїв.
Був такий доктор. Звали його Гаспаром Арнері. Наївній людині, ярмарковому гультяєві, недоучці-студентові він теж міг здатися чарівником. І справді, цей доктор виробляв такі дивовижні речі, що вони дійсно схожі були на чудеса. Звичайно, він не мав нічого спільного з чарівниками й пройдами, що обдурювали довірливий люд.
Доктор Арнері був учений. Мабуть, він вивчав близько ста наук. Принаймні в країні не було людини, ученішої і мудрішої за Гаспара Арнері. Про його ученість знали всі: і мірошник, і солдат, і дами, і міністри. А школярі виспівували про нього пісеньку за таким приспівом:
Як лисиць за хвіст ловить,
Воду з каменю робить,
Як здійнятись вище хмар,
Знає доктор наш Гаспар.
Одного разу влітку, у червні, коли видалась дуже хороша днина, доктор Гаспар Арнері надумав вирушити в далеку прогулянку, щоб зібрати деякі види трав і жуків.
Доктор Гаспар був людиною уже немолодою і тому боявся дощу й вітру. Виходячи з дому, він обмотував шию товстим шарфом, надівав окуляри від куряви, брав тростину, щоб не спіткнутися, і взагалі збирався на прогулянку з великою осторогою.
Цього разу погода була чудесна: сонце тільки те й робило, що сяяло; трава була така зелена, що в роті навіть з'являлося відчуття солодкого; літали пушинки кульбаби, насвистували птахи, легкий вітерець шелестів, як ефірне бальне плаття.
— Оце добре, — сказав доктор, — але все-таки треба взяти плащ, бо літня погода оманлива. Може задощити.
Доктор розпорядився по господарству, подув на окуляри, захопив свою схожу на валізу скриньку із зеленої шкіри й пішов.
Найцікавіші місця були за містом — там, де височів Палац Трьох Товстунів. Доктор частенько відвідував ці місця. Палац Трьох Товстунів стояв серед велетенського парку. Парк оперізували глибокі канали. Над каналами звисали чорні залізні мости. Мости охороняла палацова варта — гвардійці в чорних клейончатих капелюхах з жовтими пір'їнами. Довкола парку аж до обрію тяглися луги, що рясніли квітами, гаї та стави. Тут було чудове місце для прогулянок. Тут росли найцікавіші види трав, тут дзижчали найкрасивіші жуки і співали найспівучіші птахи.
"Але пішки йти далеко. Я дійду до міського валу і найму екіпаж. Він довезе мене до палацового парку", — подумав доктор.
Біля міського валу народу було більше, ніж завжди.
"Хіба сьогодні неділя? — здивувався доктор. — Не думаю. Сьогодні вівторок". Доктор підійшов ближче. Вся площа була заповнена народом. Доктор побачив ремісників у сірих сукняних куртках з зеленими вилогами; моряків з обличчями кольору глини; заможних городян у барвистих жилетах та їхніх дружин, спідниці яких нагадували кущі троянд; торговців з карафками, лотками, морозивницями і жаровнями; худих вуличних акторів, зелених, жовтих і строкатих, неначе зшитих із клаптикової ковдри; зовсім маленьких хлоп'ят, які тягли за хвости рудих веселих собак.
Усі юрмились перед міською брамою. Величезна, висока, як будинок, залізна брама була наглухо зачинена.
"Чому зачинена брама?" — здивувався доктор.
Натовп вирував, усі голосно розмовляли, кричали, лаялись, сварилися, але до пуття нічого не можна було второпати. Доктор підійшов до молодої жінки, що тримала на руках товсту сіру кішку, і спитав:
— Будьте ласкаві, поясніть, що тут відбувається? Чому людей так багато, яка причина їх хвилювання і чому зачинена міська брама?
— Гвардійці не випускають людей з міста…
— Чому ж їх не випускають?
— Щоб вони не допомогли тим, які вже вийшли з міста і пішли до Палацу Трьох Товстунів.
— Я нічого не розумію, громадянко, і прошу мені вибачити…
— Ой, та невже ви не знаєте, що сьогодні зброяр Просперо і гімнаст Тібул повели народ, щоб взяти штурмом Палац Трьох Товстунів?
— Зброяр Просперо?
— Так, громадянине… Вал високий, і по той бік засіли гвардійські стрільці. Ніхто не вийде з міста, і тих, що пішли із зброярем Просперо, палацова гвардія переб'є.
І справді, гримнуло кілька дуже далеких пострілів.
Жінка впустила товсту кішку. Кішка ляпнулась на землю, як сире тісто. Натовп заревів.
"І я проґавив таку значну подію, — подумав доктор. — Щоправда, я цілий місяць не виходив з кімнати. Я працював на самоті. Я нічого не знав…"
У цю мить десь ще далі вдарила кілька разів гармата. Гуркіт застрибав, як м'яч, і покотився по вітру. Не тільки доктор злякався і поспішно відступив на кілька кроків — весь натовп шарахнув і розвалився. Діти заплакали; голуби розлетілися, залопотівши крилами; собаки присіли і почали вити.
Залунала сильна гарматна стрілянина. Гармидер знявся страшенний. Натовп насідав на браму і кричав:
— Просперо! Просперо!
— Геть Трьох Товстунів!
Доктор Гаспар зовсім розгубився. Його помітили у натовпі, адже багато городян знало доктора в обличчя. Дехто кинувся до нього, немовби шукаючи захисту. Але доктор сам мало не плакав.
"Що там робиться? Як дізнатися, що там робиться, за міською брамою? Може, народ перемагає, а може, всіх уже перестріляли!"
Чоловік десять побігли в той бік, де від площі починалися три вузенькі вулички. На розі стояв будинок із високою старовинною баштою. Разом з іншими доктор вирішив вилізти на башту. Внизу була пральня, схожа на лазню. Там було темно, як у підвалі. Вгору вели кручені сходи. У вузенькі віконечка пробивалось світло, але його було мало, і всі піднімалися повільно, з великими труднощами, тим більше, що сходи були дуже старі, з поламаними поручнями. Неважко уявити, з якими зусиллями і хвилюванням доводилось підніматись докторові Гаспару на самий верх башти. В усякому разі, ще на двадцятій сходинці у темряві пролунав його крик:
— Ох, у мене лопається серце, і я загубив каблука!
Плащ доктор загубив ще внизу, після десятого пострілу з гармати.
На башті була площадка з камінними поручнями. Звідси відкривався краєвид щонайменше кілометрів на п'ятдесят довкола. Ніколи було милуватися краєвидом, хоча краєвид заслуговував на це. Усі дивилися в той бік, де відбувалася бійка.
— У мене є бінокль. Я завжди ношу при собі бінокль з дев'ятьма скельцями. Ось він, — сказав доктор і одстебнув ремінець.
Бінокль переходив із рук в руки.
Доктор Гаспар побачив на зеленому просторі безліч людей. Вони бігли до міста. Вони втікали. Здалека люди здавалися різнобарвними прапорцями. Гвардійці на конях гналися за народом.
Доктор Гаспар подумав, що все це схоже на картинку чарівного ліхтаря. Сонце яскраво світило, блищала зелень. Бомби вибухали, як шматочки вати; полум'я з'являлося на одну мить, неначе хтось пускав у натовп сонячних зайчиків. Коні гарцювали, ставали дибки і вертілись дзигою. Парк і Палац Трьох Товстунів огорнуло білим прозорим димом.
— Вони тікають!
— Вони тікають! Народ переможено!
Люди наближалися до міста. Цілі юрби людей падали на дорозі. Здавалося, що на зелень сиплються різнобарвні клаптики.
Снаряд просвистів над площею.
Злякавшись, хтось упустив бінокль.
Бомба розірвалась, і всі, хто був на башті, кинулись назад, униз, всередину башти.
Слюсар зачепився шкіряним фартухом за якийсь гак. Він озирнувся, побачив щось жахливе і заверещав на всю площу:
— Тікайте! Вони схопили зброяра Просперо! Вони зараз ввійдуть у місто!
На площі почався гармидер.
Натовп одсахнувся від брами і кинувся з площі до вуличок. Усі оглухли від стрілянини.
Доктор Гаспар і ще двоє зупинилися на третьому поверсі башти. Вони дивилися з вузенького віконця, пробитого у товстій стіні.
Тільки один міг виглянути як слід. Інші дивились одним оком. Доктор теж дивився одним оком. Але й для одного ока видовисько було досить страшне.
Величезна залізна брама розчинилась на всю ширину. Чоловік триста влетіли в цю браму одразу. Це були ремісники в сірих сукняних куртках із зеленими вилогами. Вони падали, обливаючись кров'ю.
По їхніх головах мчали гвардійці. Гвардійці рубали шаблями і стріляли з рушниць. Жовті пера маяли, виблискували чорні клейончасті капелюхи, коні роззявляли червоні пащі, вивертали очі й розбризкували піну.
— Дивіться! Дивіться! Просперо! — закричав доктор.
Зброяра Просперо тягли в зашморгу. Він ішов, падав і знову підводився. У нього було скуйовджене руде волосся, скривавлене обличчя і шия, стиснута товстим зашморгом.
— Просперо! Він потрапив у полон! — закричав доктор.
У цю мить снаряд влетів у пральню. Башта захиталася, нахилилась, якусь мить затрималась нахиленою і повалилася.
Доктор полетів сторчака, гублячи другий каблук, тростину й окуляри.
Розділ II
ДЕСЯТЬ ПЛАХ
Доктор упав щасливо: він не розбив голови, і ноги в нього лишились цілі. Однак це нічого не значить. Навіть і щасливе падіння разом із підстріленою баштою не зовсім приємне, особливо для людини не молодої, а скоріше старої, якою був доктор Гаспар Арнері. В усякому разі, від самого переляку доктор знепритомнів.
Коли він отямився, уже був вечір. Доктор озирнувся навколо:
— Яка прикрість! Окуляри, звичайно, розбилися. Коли я дивлюсь без окулярів, я, мабуть, бачу так, як бачить некороткозора людина, коли надіває окуляри. Це дуже неприємно.
Потім він почав бурчати, що залишився без каблуків:
— Я і так невеличкий на зріст, а тепер буду на вершок нижчий. Або, може, і на два вершки, бо одламалися два каблуки? Ні, звичайно, тільки на один вершок.
Він лежав на купі щебеню. Майже вся башта розвалилася. Довгий і вузький кусок стіни стирчав, як кістка. Десь далеко грала музика.
Веселий вальс відлітав з вітром — зникав і не вертався. Доктор підвів голову. Згори звисали з різних боків чорні поламані крокви. На зеленкуватому вечірньому небі виблискували зорі.
— Де це грають? — здивувався доктор.
Без плаща зробилося холодно. Ні голосу, ні звуку не чути на площі. Доктор, крекчучи, став серед безладно наваленого каміння. Підводячись, він зачепився за чийсь великий чобіт. Слюсар лежав, витягшись поперек балки, і дивився в небо. Доктор поворушив його. Слюсар не хотів уставати. Він помер. Доктор підняв руку, щоб зняти капелюх.
— Капелюх я теж загубив.