Наказ було дано. Помилування було оголошено. Щасливий доктор Гаспар поїхав додому.
"Я спатиму цілу добу", — думав він дорогою.
В'їжджаючи в місто, він уже чув розмови про те, що на Площі Суду горять плахи і що багачі дуже невдоволені з того, що страта бідняків не відбудеться.
Отже, Суок залишилася в Палаці Трьох Товстунів. Тутті вийшов з нею в сад. Наслідник толочив квіти, наскочив на колючий дріт і мало не впав у басейн. Від щастя він нічого не помічав.
"Невже він не розуміє, що я жива дівчинка? — дивувалася Суок. — Мене б так не обдурили".
Принесли сніданок. Суок побачила тістечка і згадала, що тільки минулого року восени їй пощастило з'їсти одне тістечко. І то старий Август запевняв, що це не тістечко, а пряник. Тістечка наслідника Тутті були розкішні. Десять бджіл злетілося на них, думаючи, що це квіти.
"Ну що ж мені робити? — мучилася Суок. — Хіба ляльки їдять? Різні бувають ляльки… Ой, як мені хочеться тістечка!"
І Суок не втерпіла.
— Я хочу шматочок… — сказала вона тихо.
Рум'янець укрив її щічки.
— От і добре! — зрадів наслідник. — А раніше ти не хотіла їсти. Раніше мені було так сумно снідати самому. Ох, як добре! У тебе з'явився апетит…
І Суок з'їла шматочок. Потім ще один, і ще, і ще. І раптом вона побачила, що слуга, який здалека слідкував за наслідником, дивиться на неї; мало того: дивиться на неї з жахом.
Слуга широко роззявив рота.
Слуга мав рацію.
Він ніколи не бачив, щоб ляльки їли.
Суок злякалась, і з її рук випало четверте тістечко, найкраще, з виноградом.
Але все скінчилося добре. Слуга протер очі і закрив рота.
— Це мені здалося. Спека!
Наслідник говорив без кінця. Потім стомився і змовк.
Було дуже тихо в цю жарку годину. Вчорашній вітер, очевидно, залетів дуже далеко. Тепер все завмерло. Навіть пташки не літали.
І в цій тиші Суок, яка сиділа поруч наслідника на траві, почула незрозумілий звук, схожий на цокання годинника, схованого в вату. Тільки годинник робить "тік-так", а цей звук був такий "тук-тук".
— Що це? — спитала вона.
— Що? — наслідник підняв брови, як доросла людина у хвилини подиву.
— А от: тук-тук… Це годинник? У тебе є годинник?
Знову настала тиша, і знову в тиші щось тукало. Суок піднесла палець. Наслідник прислухався.
— Це не годинник, — сказав він тихо. — Це б'ється моє залізне серце…
Розділ X
ЗВІРИНЕЦЬ
О другій годині наслідника Тутті покликали у класну кімнату. Це був час уроків. Суок залишилася сама.
Ніхто, звичайно, не підозрював, що Суок — жива дівчинка. Напевне, справжня лялька наслідника Тутті, якою тепер заволодів учитель танців Раздватричі, поводилася не менш вільно. Мабуть, дуже вмілий майстер зробив ту ляльку. Правда, вона не їла тістечок. Але наслідник Тутті, може, й мав рацію. Може, справді у неї просто не було апетиту.
Отже, Суок залишилася сама.
Становище її було важкувате.
Велетенський палац, плутанина входів, галерей, сходів.
Страшні гвардійці, невідомі суворі люди в різноколірних перуках, тиша і розкіш.
На неї не звертали уваги.
Вона стояла у спальні наслідника, біля вікна.
"Треба скласти план дій, — вирішила вона. — Залізна клітка зі зброярем Просперо стоїть у звіринці наслідника Тутті. Я повинна пробратись у звіринець".
Ви вже знаєте, що наслідникові не показували живих дітей. Ніколи, навіть у закритій кареті, його не вивозили в місто. Він ріс у палаці, його навчали наукам, читали йому книги про жорстоких царів і полководців. Тим людям, які його оточували, заборонялося посміхатися. Всі його вихователі і вчителі були худі, високі дідки зі щільно стиснутими губами і вилицями кольору пороху. Крім того, у них у всіх були хворі шлунки. А з такою хворобою людині не до посмішок.
Наслідник Тутті ніколи не чув веселого, дзвінкого сміху. Лише інколи до нього долітав регіт якого-небудь п'яного ковбасника або самих Товстунів, коли вони пригощали своїх не менш товстих гостей. Та хіба це можна було назвати сміхом! Це був жахливий рев, од якого робилося не весело, а страшно.
Посміхалася тільки лялька. Але посмішка ляльки не здавалася Товстунам небезпечною. І, крім того, лялька мовчала. Вона не могла б розповісти Тутті про все те, що було приховане від нього палацовим парком і сторожею з барабанами біля залізних мостів. І тому він нічого не знав про народ, про злидні, про голодних дітей, про фабрики, шахти, тюрми, про селян, про те, що багаті примушують бідняків працювати і забирають собі все зароблене їхніми худющими руками.
Три Товстуни хотіли виховати злого жорстокого наслідника. Його позбавили товариства дітей і звели для нього звіринець.
"Хай він дивиться на звірів, — вирішили вони. — У нього є мертва, бездушна лялька і у нього будуть злі звірі. Хай він бачить, як годують тигрів сирим м'ясом і як удав ковтає живого кролика. Хай він слухає голоси хижих звірів і дивиться в їхні червоні диявольські зіниці. Тоді він навчиться бути жорстоким".
Але справа склалася не так, як того хотіли Товстуни.
Наслідник Тутті старанно вчився, слухав страшні літописи про героїв і царів, дивився з ненавистю на прищуваті носи вихователів, але не ставав жорстоким.
Товариство ляльки він полюбив більше за товариство звірів.
Звичайно, ви можете сказати, що дванадцятирічному хлопчикові соромно розважатися ляльками. У цьому віці багато хто віддав би перевагу полюванню на тигрів. Але тут була особлива причина, яка у свій час відкриється.
Повернімося до Суок.
Вона вирішила дочекатися вечора. І справді, лялька, яка сама вештається серед білого дня по палацу, могла б викликати підозру.
Після уроків вони знову зустрілися.
— Ти знаєш, — сказала Суок, — коли я лежала хвора в доктора Гаспара, мені наснився дивний сон. Мені снилося, що я з ляльки перетворилася на живу дівчинку… І начебто я була цирковою актрисою. Я жила в балагані з іншими акторами. Балаган переїжджав з місця на місце, зупинявся на ярмарках, на великих площах і влаштовував вистави. Я ходила по канату, я танцювала, вміла робити важкі акробатичні штуки, грала різні ролі в пантомімах…
Наслідник слухав її з широко розплющеними очима.
— Ми були дуже бідні. Дуже часто ми не обідали. У нас був великий білий кінь. Його звали Анра. Я їздила на ньому і жонглювала, стоячи на широкому сідлі, накритому дірявим жовтим атласом. І кінь сконав, бо цілий місяць у нас було зовсім мало грошей, щоб добре годувати його…
— Бідні? — спитав Тутті. — Я не розумію. Чому ж ви були бідні?
— Ми показували вистави бідним. Вони кидали нам маленькі мідні монети, а іноді після вистави капелюх, з яким клоун Август обходив глядачів, лишався зовсім порожнім.
Наслідник Тутті нічого не розумів.
І Суок розповідала йому, поки не настав вечір. Вона говорила про суворе злиденне життя, про велике місто, про знатну стару жінку, яка хотіла її одлупцювати, про живих Дітей, яких багачі цькують собаками, про гімнаста Тібула і зброяра Просперо, про те, що робітники, шахтарі, матроси хочуть повалити владу багатіїв і товстунів.
Найбільше вона говорила про цирк. Поступово вона захопилась і забула про те, що розповідає сон…
— Я дуже давно живу в балаганчику дядечка Брізака. Я навіть не пам'ятаю, відколи я вмію танцювати, і їздити верхи, і крутитися на трапеції. Ох, яких я навчилася чудесних штук. — Вона сплеснула руками. — Ось, наприклад, минулої неділі ми грали в гавані. Я виконувала вальс на абрикосових кісточках…
— Як — на абрикосових кісточках?
— Ой, ти не знаєш! Хіба ти не бачив свистка, зробленого з абрикосової кісточки? Це дуже просто. Я зібрала дванадцять кісточок і зробила з них свистки. Ну, терла, терла об камінь, поки не зробилась дірочка…
— Як цікаво!
— Можна виконати вальс не лише на дванадцяти кісточках. Я вмію свистіти і ключиком…
— Ключиком? Як? Покажи! У мене є чудесний ключик…
По цих словах наслідник Тутті розстебнув комір своєї куртки і зняв з шиї ланцюжок, на якому висів невеликий білий ключ.
— Чому ти ховаєш його на грудях? — спитала Суок.
— Мені дав цей ключик канцлер. Це ключ від однієї з кліток мого звіринця.
— Хіба ти ховаєш у себе ключі від усіх кліток?
— Ні. Але мені сказали, що це найголовніший ключ. Я повинен його зберігати…
Суок показала наслідникові свою майстерність. Вона просвистіла чудову пісеньку, тримаючи ключ догори дірочкою біля губів, складених в трубочку.
Наслідника це так захопило, що він навіть забув про ключик, який йому доручили зберігати. Ключ лишився в Суок. Вона машинально засунула його в мереживну рожеву кишеню.
Настав вечір. Для ляльки приготували кімнату, суміжну зі спальнею наслідника Тутті.
Наслідник Тутті спав, і йому снилися дивовижні речі: кумедні носаті маски; людина, що несла на голій жовтій спині величезний, гладенько обтесаний камінь, і товстун, який бив цю людину чорним нагаєм; обірваний хлопчик, що їв картоплю, і знатна стара пані в мереживах, яка їхала верхи на білому коні й висвистувала якийсь противний вальс на дванадцяти абрикосових кісточках…
А в цей час зовсім в іншому місці, далеко від цієї маленької спальні, в одному з кутків палацового парку, відбувалось ось що. Ви не думайте, нічого особливого не відбувалося.
Не тільки наслідникові Тутті цієї ночі снилися дивовижні сни. Сон, вартий подиву, приснився також гвардійцеві, який заснув на чатах біля входу до звіринця наслідника Тутті.
Він сидів на камінному стовпчику, притулившись спиною до ґрат, і солодко куняв Шабля його в широких блискучих піхвах лежала між колінами. Пістоль дуже мирно стирчав з-під шовкового чорного шарфа на його боці. Поруч, на гравії, стояв ґратчастий ліхтар, що освітлював чоботи гвардійця і довгу гусінь, яка впала з листя просто на його рукав. Картина здавалася зовсім мирною. Отже, вартовий спав і бачив надзвичайний сон. Йому снилося, що підійшла до нього лялька наслідника Тутті. Була вона точнісінько така, як сьогодні вранці, коли її привіз доктор Гаспар Арнері: та сама рожева сукня, банти, мережива, блискітки. Тільки тепер, уві сні, вона була живою дівчинкою. Вона вільно рухалася, оглядалася і притискала пальця до губок. Ліхтар освітлював її маленьку постать. Гвардієць навіть посміхнувся вві сні. Потім він зітхнув і вмостився зручніше, притулившись до ґрат плечем і вткнувшись носом у залізну троянду в узорі ґрат.
Тоді Суок, побачивши, що вартовий спить, взяла ліхтар і навшпиньки обережно вийшла за огорожу.
Гвардієць хропів, а йому, сонному, здавалося, що це в звіринці ревуть тигри.