Історичний сенс Ейнштейнової теорії

Хосе Ортега-і-Гасет

Історичний сенс Ейнштейнової теорії

Переклад В'ячеслава Сахна

Теорія відносності, інтелектуальна подія незрівнянного значення нового часу,— це все-таки теорія, тому годиться визначити, істинна вона чи хибна. Але, попри її істинність чи хибність, теорія є мисленне тіло, що народжується в якійсь душі, в якомусь духові, в якійсь свідомості, мов плід на дереві. Отож новий плід означає, що у флорі виник новий різновид. Тому ми можемо розглядати цю теорію, як робить ботанік, описуючи якусь рослину; не беручи до уваги, корисний плід чи шкідливий, істинний чи хибний, дбаючи лиш про зреєстрацію нової відміни, нововиявленого типу живої істоти. Такий аналіз дасть нам розуміння історичного сенсу теорії відносності, її історичного феномена.

Особливості теорії відносності вказують на певні специфічні тенденції, існуючі в душі її творця. І оскільки наукова споруда такого значення є витвором не однієї людини, а результатом мимовільної співпраці багатьох, здебільшого кращих людей, то спрямування цих тенденцій визначатиме курс західної історії.

Я не хочу доводити, що тріумф цієї теорії вплине на дух людей, накидаючи йому певний курс. Це очевидно й банально. Цікаво зовсім противне: теорія відносності змогла зародитися і тріумфувати, оскільки дух спонтанно взяв певний курс. Ідеї, хоч які мудровані й специфічні, далекі від людських почувань, є найвиразнішими симптомами глибоких змін, що відбуваються в історичній душі.

Доволі буде окреслити загальні тенденції, які зумовили розробку цієї теорії; доволі буде продовжити їх лінії поза загороду фізики, щоб нашим очам відкрились обриси нового світовідчуття, супротилежного тому, що панував в останні століття. [393]

I

АБСОЛЮТИЗМ

Суть системи полягає в ідеї відносності. Тож усе залежить від правильного тлумачення цієї думки, викладеної в геніальному Ейнштейновому труді. З усією певністю можна твердити, що саме в цьому криється божественна сила геніальності, авантюрний порив, найвища архангельська відвага. Решту ж теорії можна віднести до звичайної логіки.

Класична механіка теж визнає відносність усіх наших визначень руху, отже, і кожної видимої нам позиції в просторі й часі. Чому Ейнштейнова теорія, котра, як ми знаємо, перевертає всю класичну будову механіки, виділяє в своїй назві, як найголовнішу характеристику,— відносність? Це багатогранна двозначність, яку треба вияснити першою чергою. Ейнштейнів релятивізм гранично протилежний релятивізмові Галілея та Ньютона. Для них емпіричні визначення тривалості, місцепробування та руху — відносні, бо вони вірять в існування якогось абсолютного простору, часу й руху. Ми не можемо осягнути їх; у крайньому разі, маємо про них непрямі відомості (наприклад, відцентрові сили). Але якщо повірити в їх існування, всі наші теперішні визначення обернуться чистісінькими позірностями, вартостями, залежними від місцепробування спостерігача. Тож тут релятивізм є хибним. Фізика Галілея та Ньютона є, скажімо так, відносною.

Припустімо, що з тієї чи іншої причини хтось вважає за доконечне заперечити існування цих недоступних абсолютів у просторі, часі й русі. В ту ж мить конкретні визначення, які раніше здавалися відносними в гіршому розумінні слова, позбавлені порівняння з абсолютним, обернуться єдиними, здатними виражати реальність. Вже не буде абсолютної, недоступної реальності та іншої, відносної щодо першої. Буде одна-єдина реальність, що її приблизно описує практична фізика. Це та реальність, яку спостерігач сприймає з певного місця, тобто відносна реальність. Але, оскільки ця відносна реальність, як ми припускаємо, є однією-єдиною, то виходить, що, попри свою відносність, вона є істинною або, що те саме, абсолютною реальністю. Релятивізм тут не суперечить [394] абсолютизмові; навпаки, збігається з ним і, аж ніяк не ставлячи це нашому пізнанню за вину, надає йому абсолютної вартості.

Ось так стоять справи з Ейнштейновою механікою. Його фізика є не відносною, а релятивістською, і завдяки цьому релятивізмові вона набуває абсолютного значення.

Найтривіальніше перекручення, якого може зазнати нова механіка, полягає в тому, що її тлумачать як ще один прояв старого філософського релятивізму. Але вона, навпаки, його обезглавлює. Старий релятивізм розглядає наше пізнання як відносне, оскільки те, що ми прагнемо пізнати (часопросторова реальність), є абсолютним, а відтак неосяжним. Ейнштейнова ж фізика вважає наше пізнання абсолютним, а реальність — відносною.

Тому насамперед треба наголосити на одній з найістотніших рис нової теорії — її абсолютистській тенденції у сфері пізнання. Дивно, що це випало з уваги інтерпретаторів філософського значення цієї геніальної новації. А втім, у головній формулі теорії дуже чітко видно цю тенденцію: фізичні закони є істинні під будь-яким кутом зору, тобто незалежно від місця спостереження. Півста років тому мислителів турбувало, чи істинні людські істини "з точки зору Сіріуса". Це означає упослідження науки до рівня чисто хатньої вартості. Ейнштейнова механіка передбачає гармонізацію наших фізичних законів з тими, що, можливо, існують в розумах Сіріуса.

Але цей новий абсолютизм радикально різниться від того, що надихав раціоналістів в останні століття. Вони вірили, що людині дано виявити таємницю речей, шукаючи у власному духові закладені в ньому універсальні істини. Так, Декарт творить фізику не з досвіду, а на основі того, що він називає tresor de mon esprit. Ці істини, які походять не із спостереження, а з чистого розуму, мають універсальну вартість, і замість того щоб вивчати їх з речей, ми, так би мовити, накидаємо їх речам: це істини a priori. У самого Ньютона можна знайти відверте визнання цього раціоналістського духу. "У філософії природи,— каже він,— відчуття треба абстрагувати". Іншими словами, щоб з'ясувати, чим є якась річ, треба повернутись до неї спиною. Прикладом цих магічних істин є закон [395] інерції, згідно з яким рух тіла, вільний від усякого впливу, триватиме нескінченно, як прямолінійний і рівномірний. Але нам невідоме таке, вільне від усякого впливу, тіло. Чи можемо ми це стверджувати? Можемо, бо простір має прямолінійну евклідову структуру, а відтак кожен "спонтанний" рух, не присилуваний змінити свою траєкторію, підпорядковується законові простору.

Але хто поручиться за істинність евклідової природи простору? Досвід? Ні в якому разі! Чистий розум перше досвіду вирішує, що простір, в якому рухаються фізичні тіла, є евклідовий. Людина не може бачити інакше, ніж в евклідовому просторі. Ця особливість жителя Землі підноситься релятивізмом до космічного закону. Старі абсолютисти вчинили в усіх порядках таку саму простодушність. Вони надміру вивищують людину, роблячи з неї центр універсуму, тимчасом як вона лиш його закуток. Це головна помилка, яку і виправляє Ейнштейнова теорія.

II

ПЕРСПЕКТИВІЗМ

Провінційність завжди і з повною на те підставою вважали чимось закляклим. Для неї характерний оптичний обман. Провінціал не усвідомлює, що дивиться на світ з далекої від центру позиції. Він, навпаки, вважає, що перебуває в центрі світу і судить про все, немов його бачення центральне. Звідси гідна жалю зарозумілість, що обертається комічністю. Всі його судження народжуються вже сфальсифікованими, бо походять з псевдоцентру. Натомість столичний мешканець знає, що його місто, хоч би яке велике, є тільки точкою в Космосі, позацентровим закутком. Окрім того, йому відомо, що у світі немає центру, і тому в наших судженнях не треба брати до уваги накинуту нам реальністю перспективу з нашої власної точки зору. Ось чому мешканець великого міста завжди здається провінціалові скептиком, тимчасом як він просто розважливіший.

Ейнштейнова теорія дійшла висновку, що новочасна наука в особі своєї взірцевої дисципліни — nuova scienza [396] Галілея, уславленої фізики Заходу — страждала на гостру провінційність. Евклідову геометрію, яку годиться застосовувати тільки щодо поблизького, було спроектовано на всесвіт. Сьогодні в Німеччині Евклідову систему подеколи називають "геометрією найближчого" на противагу іншим зведенням аксіом, приміром Рімана, які є далекосяжними геометріями.

Як усяка провінційність, ця провінційна геометрія була подолана внаслідок своєї очевидної обмеженості й простості. Ейнштейн переконався, що просторікувати про Космос є звичайнісінькою мегаломанією, яка веде до неминучих помилок. Ми можемо осягнути лиш простори, які можемо виміряти, і не можемо виміряти більше, ніж нам дозволяють наші інструменти. Вони є нашим органом наукового бачення; вони визначають просторову структуру світу, який ми пізнаємо. Але оскільки те ж саме відбувається з кожнісінькою істотою, що перебуває деінде і хоче сконструювати свою фізику, то можна зробити висновок, що не варто називати це обмеженістю.

Отже, йдеться про повернення до суб'єктивістської інтерпретації пізнання, згідно з якою істина є істиною лише для конкретного суб'єкта. Згідно з теорією відносності, подія А, яка із земної точки зору передує в часі події В, з іншого місця всесвіту, наприклад із Сіріуса, явиться навпаки. Не буває повнішої інверсії, ніж сама реальність. Чи не означає це хибності нашого образу або ж образу жителя Сіріуса? Ні в якому разі. Ні людський суб'єкт, ні суб'єкт з Сіріуса не деформують реальності. Річ у тім, що однією з властивостей реальності є наявність перспективи, тобто здатності зорганізуватися в різний спосіб, щоб являти себе з різних точок зору. Простір і час є об'єктивними інгредієнтами фізичної перспективи і, природно, різняться залежно від точки зору.

У передньому слові до першого числа "Espectador", що з'явився в січні 1916 року, коли ще не було жодної публікації про загальну теорію відносності ', я побіжно виклав цю перспективістську доктрину, надавши їй амплітуди, що виходить за рамки фізики і охоплює всю реальність. Роблю цю заувагу, щоб показати, наскільки схожий спосіб мислення є прикметою часу.

Найбільше ж мене вражає, що ніхто досі не помітив цієї головної риси праці Ейнштейна. Наскільки я знаю, [397] все написане про це, без жодного винятку, тлумачить велике відкриття як ще один крок на шляху суб'єктивізму. Всіма мовами й наріччями торочили, що Ейнштейн утверджує кантіанську доктрину, принаймні в одному пункті: в суб'єктивності простору і часу.