Максимум, що цей нарис зважується вимагати,— це щоб революція чи еволюція були історичні, а не анахронічні.
Тема, якою я займаюся на цих сторінках, політично нейтральна, бо вона належить до багато глибших сфер, як політика з її чварами. Консерватор чи радикал є однаковою масою, і ця різниця, що в кожній добі була дуже поверховна, ніяк не перешкоджає, щоб обидва були одним і тим же — збунтованою черню.
Немає надії для Європи, коли її долю не покладеться в руки дійсно "сучасних" людей, що відчувають, як під ними здригається ціле підґрунтя історії, що знають сучасну висоту життя і гидують усякою архаїчною і примітивною поставою. Нам потрібне знання суцільної історії, щоб не провадитися в ній, а, навпаки, вирватися з неї.
XI
ЕПОХА САМОВДОВОЛЕНОГО ПАНИЧА
Підсумовую: ми тут аналізуємо новий суспільний факт, а саме — європейська історія вперше залежить від рішення простої людини як такої. Або, активним способом кажучи: проста людина, досі підвладна, тепер рішила правити світом. Це рішення соціально висунутися на передній план постало в ній автоматично, скоро дозрів новий тип людини, до якого вона належить. Вивчаючи психологічну структуру цього нового типу маси та її вплив на громадське життя, ми знаходимо: 1) природжене і корінне переконання, що життя легке, багате, без трагічних обмежень; тому кожна пересічна одиниця пересякнута почуттям влади й тріумфу, яке 2) наштовхує її стверджувати себе такою, як вона є, вважати своє моральне та інтелектуальне майно за добре й довершене. Це самовдоволення спонукує її відкидати всякий зовнішній авторитет, не слухати нікого, не піддавати сумніву власні погляди і не рахуватися з іншими. Це внутрішнє почуття влади безнастанно наштовхує її накидати свою перевагу. Отже, вона поводиться так, немов, крім неї та їй подібних, немає нікого на світі; тому 3) вона всюди втручається, накидаючи свій простацький погляд без скру-пулів, роздумів, формальностей чи застережень, себто за принципом "безпосередньої дії".
Цей огляд характеристичних рис нагадав нам певні дефективні форми людського життя, "розпещену дитину" і збунтованого примітива, себто варвара. (Нормальний примітив, навпаки, є найпокірнішою людиною на світі супроти вищих сил, релігії, табу, суспільних традицій, звичаїв). Немає чого дивуватися, що я ганю цей тип людини. Цей нарис — лише перша спроба атаки проти нового переможця і заява, що кілька європейців рішені дати відсіч його тиранічним намаганням. Поки Що йдеться лише про спробу атаки, це все; фронтова атака прийде пізніше, може дуже швидко, та зовсім не в такій формі, як цей нарис. Фронтова атака мусить прийти в такій формі, щоб маса не могла запобігти їй, Щоб вона бачила її перед собою і не підозрівала, що це, саме це, є фронтова атака.
Цей персонаж, що тепер всюди розпаношується і що [73] скрізь накидає своє внутрішнє варварство, це, властиво, розпещена дитина людської історії. Розпещена дитина — це спадкоємець, що поводиться виключно як спадкоємець. Нині спадком є цивілізація — комфорт, безпека, словом, вигоди цивілізації. Як .ми бачили, тільки в тій життьовій вигоді, яку вона витворила, може виринути людина таких рис і такого характеру. Це одна з багатьох деформацій, що її витворює розкіш у людському матеріалі. Ми радше схиляємось до ілюзорної думки, що життя, народжене в багатому світі, краще, більш наснажене та якісніше за життя, що полягає саме в боротьбі з нуждою. Але так воно не є — з істотних і засадничих причин, що їх тут не місце висвітлювати. Тепер, замість тих причин, вистачить пригадати те вічно повторюване явище, що становить трагедію всіх дідичних аристократій. Аристократ успадковує, себто йому приділено умови життя, яких він не створив, отже, які не постали в органічному зв'язку з його власним особистим життям. З народження він улаштований, раптово і не знаючи як, у своїх достатках і прерогативах. Він сам внутрішньо не має з ними нічого спільного, бо вони не походять від нього. Це велетенський панцер якоїсь іншої особи, іншої живої істоти, його предка. І він мусить жити як спадкоємець, себто мусить уживати панцер іншого життя. До чого це веде? Яким життям житиме цей дідичний "аристократ", своїм життям чи життям свого вельможного предка? Ані одним, ані другим. Він засуджений зображувати когось іншого, отже не бути ані ним, ані собою. Його життя неодмінно втрачає свою автентичність і обертається в саме зображення чи фікцію іншого життя. Надмір засобів, якими він примушений орудувати, не дає йому сповнити своє власне і особисте призначення; його життя завмирає. Всяке життя — це боротьба й зусилля бути собою. Труднощі, на які я натрапляю, здійснюючи своє життя,— це якраз те, що збуджує і мобілізує мою активність, мої здібності. Якби моє тіло не мало ваги, я не міг би ходити. Якби атмосфера не тиснула на мене, я відчував би своє тіло як щось нечітке, розпливчасте, ілюзорне. Отак вся особистість дідичного "аристократа" поволі розпливається через брак ужитку і життьової напруги. Наслідком цього є те специфічне отупіння старих шляхт, що не має собі подібного. Властиво ще ніхто не описав його [74] внутрішній механізм — той трагічний механізм, що веде всі дідичні аристократії до неодмінного виродження.
Цим я хотів лише протидіяти нашому наївному припущенню, що надмір засобів сприяє життю. Якраз навпаки. Світ надмірних (28) можливостей автоматично витворює серйозні деформації і дефективні зразки людського життя, що їх можна об'єднати в загальну категорію "людини-спадкоємця", в якій "аристократ" — лише окремий зразок, а інший — розпещена дитина, а ще інший, набагато ширший і глибший,— маса наших часів. (Можна було б детальніше розвинути попередній натяк на "аристократа", показуючи, що > багато його характеристичних рис в усіх народах і віках проявляється в зародку в масі. Наприклад: нахил робити з ігор і спорту центральне заняття свого життя; культивація тіла — гігієнічний режим і дбайливість в одязі; брак романтики у відношенні до жінки; розважатися інтелектуалом, але в душі зневажати його і наказувати, щоб лакеї чи найманці батожили його; воліти життя під абсолютним авторитетом, ніж під режимом вільної дискусії , тощо).
Отже, я з превеликим жалем мушу ще раз підкреслити, що ця людина повна нецивілізованих нахилів, що цей найновіший варвар є автоматичний продукт модерної цивілізації, особливо тієї форми, яку прийняла ця цивілізація в дев'ятнадцятому столітті. Він не вдерся в цивілізований світ іззовні, як ті "великі білі варвари" п'ятого століття; він також не народився в тому світі спонтанним і таємничим утворенням, як Аристотелеві пуголовки в ставу; він — його природний плід. Слід сформулювати наступний закон, що його підтверджують палеонтологія та біогеографія: людське життя поставало й розвивалось лише тоді, коли засоби, якими воно розпоряджало, були зрівноважені проблемами, які воно зустрічало. Це стосується однаково до духової сфери і до матеріальної. Отак, щоб покликатися на дуже конкретний аспект матеріального життя, я хочу нагадати, що людський рід розцвітав у тих смугах планети, де гаряча пора року компенсувалась порою гострого холоду. У тропіках звір-людина вироджувався, і, навпаки, нижчі раси — наприклад, пігмеї — були витіснені в тропіки расами, що зродилися після них і стояли на вищому щаблі розвитку.
Отже, цивілізація дев'ятнадцятого століття має такий [75] характер, що дозволяє пересічній людині влаштуватися у світі багатств, де вона помічає лише надмір засобів, але не труднощі. Вона знаходить довкола неймовірні знаряддя, благодійні ліки, запобігливі держави, зручні права. Натомість вона не знає, як трудно винайти ці ліки та знаряддя і забезпечити їхню продукцію на майбутнє; вона не помічає, яка хитка організація держави, і навряд чи вона відчуває в собі які-небудь обов'язки. Ця нерівновага докорінно фальшує та нівечить її істоту, зриваючи контакт і; суттю життя, що складається з абсолютної небезпеки, корінної проблематичності. Найбільш суперечна форма людського життя, що може з'явитися в людському житті,— це "самовдоволений панич". Тому, коли він стає панівним типом, треба бити на сполох і оголосити, що життя загрожене виродженням, себто відносною смертю. У сучасній Європі життьовий рівень вищий, ніж будь-коли в людському минулому; але коли дивитися в майбутнє, треба побоюватися, що вона не затримає своєї висоти чи не досягне вищого рівня, а натомість відступить і впаде до нижчих щаблів.
Я гадаю, що це досить ясно виявляє потворну анормальність "самовдоволеного панича". Бо це людина, яка прийшла на світ, щоб робити те, що їй забагнеться. Це, дійсно, ілюзія типової пещеної дитини. Ми вже знаємо, 4omv; в родинному колі все, навіть найбільші злочини, кінець кінцем лишається непокараним. Родинне оточення досить штучне і терпить багато вчинків, які в суспільстві, в широкому світі автоматично потягнули б за собою поважні та невідхильні наслідки для винуватця. Але "панич" гадає, що він поза домом може поводитись точно так, як вдома, що ніщо не є фатальне, непоправне, невідкличне. Тому він гадає, що може робити все, що йому забагнеться . Це груба помилка! Vossa merce ira a onde o levem (ваша достойність піде туди, куди поведуть), як кажуть папузі у відомій португальській байці. Не в тім справа, що ми не повинні робити того, що нам хочеться; ми попросту можемо робити тільки те, що кожний з нас мусить робити, чим кожний з нас мусить бути. Єдиний вихід — відмовитись робити те, що треба; але це ще не дає нам права робити те, що нам забагнеться. В цьому випадку ми маємо лише негативну свободу волі, так би мовити сваволю. Нам цілком вільно зрадити своє правдиве [76] призначення, але тоді ми тільки станемо,в'язнями в нижчих поверхах нашого призначення. Я не можу вияснити кожному читачеві, як це стосується його призначення в чисто особистому вимірі, бо я не знаю кожного читача; але можна вияснити, як це стосується тих елементів чи аспектів його призначення, які тотожні з іншими. Наприклад, усякий сучасний європеєць знає з певністю, яка є набагато сильнішою від усіх його виразних "ідей" і "поглядів", що сучасна європейська людина мусить бути ліберальних переконань. Не сперечаймося, чи це має бути та чи інша форма свободи.