О. НОВИКОВ-ПРИБОЙ
ЦУСІМА
РОМАН
ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ
В історії людства, відтоді, як почали з'являтись на світі військові кораблі, чимало було морських битв. Але тільки три з них можуть своїми грандіозними розмірами й наслідками зрівнятися з Цусімською. Перша, так звана Сала мінська, битва відбулася у сиву давнину, в 480 році до нашої ери. Противники зустрілися в Саламінській бухті, біля Пірея та Афін. Невеликий грецький флот, керований Фемістоклом, знищив величезний перський флот царя Ксеркса. Друга морська битва відбулася в середні віки, в 1571 році, при "Лепанто, в Адріатичному морі. З'єднаний флот християнських держав, керований дон Жуаном Австрійським, вщент розбив кораблі сарацин та єгиптян. Третя подія сталася в пізнішу епоху, в 1805 році, біля Гібралтарської протоки, в районі мису Трафальгар. Тут славнозвісний адмірал Нельсон, що втрат тив у попередніх боях одне око і руку, командуючи англійським флотом, здобув блискучу перемогу над з'єднаним франко-іспанським флотом, який очолювали адмірали Вільнєв і Гравій. Нельсон загинув, але й союзники втратили в цій битві адмірала Гравіна, дев'ятнадцять кораблів і майже весь особовий склад.
Четверта битва відбулася в далекосхідних водах біля острова Цусіма під час російсько-японської війни, а саме 14(27) травня 1905 року. Вона також належить до найбільших світових подій. Але про це мова йтиме далі, а поки що я розповім,, на підставі якого матеріалу побудований цей твір і чому з'явився він через двадцять п'ять років після битви.
У цьому бою, винятковому за своєю драматичною насиченістю, я сам брав участь — був матросом на броненосці "Орел". Ворожі снаряди не зачепили мене, і я потрапив у полон. Кілька днів ми жили в бараках одного японського порту, а потім нас перевезли на південний острів Кіу-Сіу, в місто Кумамота.
Тут у таборі, розташованому на околиці міста, ми оселилися на тривалий час, до повернення в Росію.
Я добре розумів усю важливість події, яка сталася при Цусімі, ї негайно почав нотувати свої особисті враження прр свій корабель. Потім почав збирати матеріал про всю нашу ескадру. Але одній людині впоратися з таким величезним завданням було неможливо. Я згрупував навколо себе чоловік п'ятнадцять найбільш розвинених матросів, близьких своїх товаришів. Вони з захопленням почали допомагати мені. Дуже зручним для нас було те, що в цьому таборі були зосереджені команди майже з усіх суден, які брали участь у Цусімському бою. Приступаючи до опису якогось корабля, ми насамперед цікавились, як була організована служба на ньому, які стосунки склались між офіцерами та нижніми чинами, а потім уже збирали відомості про роль цього корабля в бою. Вже тоді чимало бойових суден були такі складні і величезні, що люди одного відділення не завжди могли знати, що робиться в іншому. Тому нам довелося, ставлячи учасникам бою запитання, розглядати кожну частину корабля окремо. Що, скажімо, відбувалося, починаючи з ранку 14 травня і до остаточної розв'язки, в бойовій рубці, в башті такій-то, в казематі такому-то, в батарейній палубі, в мінному відділенні, в машині, в кочегарці, на операційному пункті? Хто і що при цьому говорив? Які розпорядження давало начальство і як їх виконували? Які були зовні окремі особи, їхні звички і характер? Яким видавався бій, коли його спостерігали з описуваного нами корабля? І так далі, включно до найменших подробиць.
Матроси охоче і відверто розповідали нам про все, бо перед ними були такі самі товариші, як і вони, а не офіційна комісія, складена, як це було згодом, з адміралів та офіцерів при головному морському штабі. Коли хтось із допитуваних щось плутав, то відразу ж інші учасники бою вносили поправки. А потім деякі матроси почали самі приносити мені свої зошити з описом якогось окремого епізоду. Таким чином через кілька місяців у мене набрався цілий чемодан рукописів про Цусіму. Це був надзвичайно цінний матеріал. Можна сміливо твердити, що про жодну морську битву не було зібрано стільки відомостей, скільки ми зібрали про Цусіму. Вивчаючи детально цей матеріал, я мав таке яскраве уявлення про кожен корабель, наче особисто був на ньому присутній під час сутички з японцями. Чи треба ще додавати, що наші записки не були схожі на офіційні описи цієї знаменитої битви.
Але сталося так, що наша робота загинула, загинула безглуздо.
Про це, з деякою зловтіхою, оповідає артилерійський офіцер з броненосця "Ушаков", лейтенант Дмитрієв, у своїх спогадах "У полоні в японців", вміщених у журналі "Море" за 1908 рік, № 2. Правда, сам він перебував у місті Сендаї і через те не міг знати, що в нас сталося, але він наводить листи від своїх нижніх чинів із Кумамота. В одному з таких листів унтер-офіцер Філіппов пише:
"...Люди з числа команди "Орла", "Бедового" та інших кораблів, що здалися, намагаються тут підбурити полонених і знайшли собі завзятих спільників і з їх допомогою почали поширювати книги політичного змісту та газети з брехливими чутками про Росію, а найбільше намагаються посіяти серед команди ворожнечу до своїх офіцерів. На щастя, серед полонених знайшлися люди розсудливіші і попередили їх вчасно, не давши поширитись цьому злу.
9(22) листопада команда, роздратована їхніми вчинками, побила їхніх агітаторів. Двоє з них навряд чи виживуть, а решту забрали японці. Всі їхні книги та записки кинули у вогонь, а також і машинку друкарську розбили" (с. 72—73).
Інший матрос починає свого листа словами: "Наймилостивішому государеві мого благородію", а потім розповідає про різні справи революціонерів.
"...Хоча вони і робили це потай,— пише далі матрос,— але скоро це стало явним. 8 листопада приходив до нас армійський офіцер сповістити, що почали відсилати полонених до Владивостока і що там вчинили бунт.
Він просив нас, щоб ми, коли будемо їхати, поводилися статечно і не бунтували.
В цей же час ці самі політичні підбурювачі кричали: "Бий його, бий!" Тоді офіцер бачить, що чинять безпорядки, і пішов, але в той час, коли вони кричали, деякі матроси записали тих бунтарів.
А другого дня, 9 листопада, вся команда, яка не бажає, щоб вороги нашої дорогої батьківщини ганьбили її, то команда зняла на них бунт, щоб знищити всіх людей, які проти государя та уряду серед нас, полонених, зібрались.
Ми зійшлись біля канцелярії і біля барака, де перебували ці зарозумілі люди, і коли ми стали просити у них різні політичні книги та списки, то вони озброїлись ножами і зухвало поводилися з командою" (с. 74).
Далі і в цьому підлесливому листі згадується, як полонені спалили мої "книги і записки". А тепер я від себе розкажу, як все було.
До Японії, коли там скупчилось багато наших полонених, прибув доктор Руссель, президент Гавайських островів, а в минулому — російський політичний емігрант. Він почав видавати для полонених журнал "Япония и Россия", на сторінках якого я теж часом друкував маленькі замітки. З перших номерів, з тактичних міркувань, журнал був дуже поміркованим, але потім поступово ставав все більш революційним. Крім того, доктор Руссель почав поширювати серед полонених нелегальну літературу. В Кумамота література ця приходила на моє ім'я. До мене навідувались люди з усіх бараків, брали брошури і газети. Сухопутні частини читали їх з оглядкою, все ще побоюючись майбутньої кари; матроси були сміливіші.
Це проникнення революційних ідей в широкі військові маси стривожило деяких офіцерів, що жили в іншому кумамотському таборі. Вони почали поширювати різні чутки серед полонених нижніх чинів, кажучи: всі, хто читає позацензурні газети та книжки, переписані, після повернення в Росію їх будуть вішати.
Настала осінь. В серпні Росія уклала мир з Японією, але нас на батьківщину не відсилали. Ця обставина дуже хвилювала полонених.
Якось увечері, 8(21) листопада, до нас у табір прийшли два офіцери: армійський штабс-капітан та козачий осавул. Вони завели розмову з нижніми чинами. Навколо канцелярії зібрались сотні дві солдатів та кілька десятків матросів. Обидва офіцери стояли на ґанку, сторожко оглядаючи натовп. Більше розмовляв козачий осавул, літній чоловік з сивизною в густій бороді. Він розпитував про наше життя. Хтось, звертаючись до нього, запитав:
— А чи правда, ваше високоблагородіе, що в Росії тепер проголошено свободу?
Осавул силувано посміхнувся і сказав:
— А навіщо вам свобода потрібна? По-матірному ви завжди могли вільно лаятись.
Тут же інший солдат, сорокалітній вусатий чоловік із запасних, поставив ще більш наболіле питання:
— Ваше високоблагородіе, чому нас на батьківщину не відсилають? Мир давно укладено, а ми все тут нидіємо.
Чекаючи відповіді, всі притихли. Осавул, так само посміхаючись, промовив:
— Он вам чого захотілось — на батьківщину попасти. Не побачите ви її більше ніколи!
— Тобто як це розуміти? — здивовано знову спитав вусатий солдат і, підійшовши ближче до ґанку, злякано розкрив рота.
Тінь тривоги пробігла по обличчях інших полонених, всі витягли шиї і в напруженому мовчанні вп'ялися в обличчя осавула. Він раптом став серйозним і провадив далі:
— Я вам, братці, зараз поясню, в чому тут річ. Серед вас, полонених, завелись політикани. Без сумніву, вони підкуплені японцями. Ці політикани поширюють серед вас різні шкідливі книжки, які видаються коштом наших ворогів і прищеплюють вам мерзенні думки, що не треба царя, уряду, релігії. Для чого це робиться? Щоб посіяти серед православного народу смуту, загальну різанину, анархію. А в Росії, як вам уже відомо, і без вас діється бозна-що — всюди безпорядки, бунти. Хто з вас розумніший, той одразу зметикує, що з цього повинно вийти. Хіба цареві не відомо, що політикани, ці продажні тварюки, геть розбестили вас? А коли так, то невже він, на вашу думку, такий дурний, щоб заплатити японцям гроші і вивезти вас на свою голову? Адже ніхто не став би виручати своїх ворогів з лиха, знаючи наперед, що, крім шкоди, від них нічого не матимеш. Ні, не бувати вам на батьківщині! Ви загинете тут.
Козачий офіцер вціляв у точку. Його докази видались такими переконливими, що більшість не мала сумніву в їх правдивості. І справді — адже є якась причина, що після укладення миру так довго не відсилають полонених у Росію.
Хтось із матросів крикнув:
— Найшли, дурні, кого слухати! Бреше він! Полонені, хвилюючись, загаласували.