Амок

Янка Мавр

Янка Мавр

АМОК

Переклад Б. ЧАЙКОВСЬКОГО

Частина перша

КОМУ ПРИГОДИ — КОМУ БОРОТЬБА

І. ТАМ, ДЕ КОЛИСЬ ГУРКОТІВ КРАКАТАУ

У Зондській протоці. — Кракатау. — Напад на військовий корабель. — Хто кого: машина чи вітер? — Хоробрий мічман. — Чорні й білі. — Корабель захоплено. — Суд.

Невеликий голландський військовий корабель "Саардам" наближався з півдня до Зондської протоки. З лівого боку — Суматра, а з правого — Ява поступово насовувалися все ближче й ближче, ніби мали намір зовсім загородити дорогу.

— Згорнути паруси! Збільшити пари! — наказав капітан.

"Саардам" вміщав дві тисячі тонн вантажу і міг пливти як за допомогою вітру, так і за допомогою пари. Доки він був у відкритому морі, то використовував паруси, а тепер у вузькій протоці, де вітер щохвилини змінював свій напрямок, паруси тільки заважали. Та надвечір вітер почав стихати взагалі.

— Значить, завтра вранці будемо в Батавії[1], — сказав лейтенант Бренд, — лишилося всього миль сто.

— Тільки неприємно йти цим вузьким коридором вночі, — похмуро промовив капітан.

— Дурниці! — весело відповів Бренд. — Ми ж, можна сказати, вже дома, дорогу знаємо. Правда, старий? — ввернувся він до боцмана Гуза, що стояв поруч і смоктав свою люльку, з якою ніколи не розлучався.

Той неквапливо вийняв з рота люльку, плюнув у море і сказав:

— Зав'яжіть мені очі, і я беруся так провести вас у Батавію.

Правду кажучи, і сам капітан знав, що ніякої небезпеки не може бути. Сказав він це так собі, за звичкою, як добрий господар, що повинен усе передбачити.

"Саардам" віз у Батавію зброю: сотню кулеметів, близько тридцяти тисяч гвинтівок та певну кількість інших військових припасів. Чотири гармати й шістдесят чоловік складали його військову силу.

Але про небезпеку ніхто й не думав, навіть само начальство. Ну хто міг загрожувати державному військовому кораблю у морі? Чи не оті нещасні підневільні рибалки, що у своїх поганеньких човнах снували туди й сюди? Зрозуміло, що таке нікому не могло спасти на думку на початку 1926 року.

Команда наполовину складалася з солдатів-індонезійців, набраних з різних островів і вимуштруваних не гірше за голландців. Тут були люди і з Суматри, і в Борнео, і з Целебеса, але більшість була з Яви. Одягнуті у військову форму, вони мало чим відрізнялись од білих; тільки колір їх тіла був або жовтіший, або темніший.

Серед них вирізнявся балієць (з острова Балі, на схід від Яви) Салул — високий худий малаєць з вдумливими й виразними очима. Десять років тому він якось потрапив на постійну роботу у військово-морські майстерні в Сурабайї і через кілька років став кваліфікованим слюсарем. На "Саардамі" Салул працював за своєю спеціальністю: як хороший господар, ходив по кораблю, все роздивлявся, обмацував — там пристукне, там підправить. Начальство тільки тішилося, дивлячись на нього.

Тимчасом "Саардам" обминув кілька голих піщаних островів, серед яких один був особливо цікавий. Він мав вигляд звичайної вершини гори, але з одного боку був нібито відтятий з верху до низу. А посередині лишилося заглиблення, наче колись тут з-під землі йшов хід.

Дивіться також

— Кракатау! — почулися голоси, і всі почали дивитися на гору з якоюсь особливою увагою.

Гола скеля, без жодної зеленої рослинки, була мертва. На її чорному фоні миготіли білі чайки. Вода тихо хлюпотіла під горою. Скісне проміння вечірнього сонця мерехтіло з одного боку, як на кольоровому склі.

— Хто б міг подумати, — промовив лейтенант, — що ця тиха скеля знищила сорок тисяч людей і зруйнувала кілька міст? Щасливець Гуз бачив, здається, сам це цікаве явище? — знову звернувся він до боцмана.

Люлька Гуза задиміла ще дужче. Видно було, що він переживав жахливі спогади.

— Нікому не бажаю такого щастя, — сказав він крізь зціплені зуби, не виймаючи люльки з рота.

— Розкажи, розкажи, як воно було! — почали просити товариші.

Гуз засопів ще сильніше, потім вийняв люльку з рота, вибив її об борт, сховав у кишеню й повільно почав:

— Мені було тоді років п'ятнадцять[2]. Ми жили он там, в Анжері. Біля цього острова мені доводилось плавати. Він тоді займав площу втроє більшу, ніж тепер, але й тоді на ньому ніхто не жив. Ми знали, що це вулкан, що років двісті тому він діяв, що в ньому є три невеликі кратери на відстані трьох-чотирьох кілометрів один від одного, але про це ніхто не думав, бо таких вулканів на самій лише Яві аж 121[3]. І ось одного разу Кракатау прокинувся. Почувся гуркіт, над кратером піднялася стовпом хмара, як потім казали, на одинадцять кілометрів заввишки. Вночі вона світилася; все це ми могли спостерігати з Анжера, хоч від нас до вулкана було тридцять п'ять миль. Через деякий час посипався попіл і покрив землю й дерева, ніби снігом. За кілька днів стало тихше; потім почалося знову. Так тривало три місяці. Ми звикли, перестали непокоїтися й були дуже задоволені, що вулкан знаходиться далеко від нас, у морі, і нікому не може загрожувати. Але 26 серпня близько полудня почувся такий гуркіт, що ми не чули голосу один одного, затряслася земля, падали будинки. Над кратером був уже стовп, як пізніше писали в газетах, тридцять кілометрів заввишки. Потім стало темно. Море розбушувалось. Хвилі ринули на землю і знесли половину нашого міста й кілька сіл. Наш будинок лишився на місці. Зверху весь час сипався попіл. Іноді долітало розпечене каміння. Земля тряслася без упину. Темрява була така, що за два кроки нічого не було видно. Середнього пекла розходилася буря. Хвилі все натискали, але вони були густі, липкі від попелу. Здавалося, що й небо, і земля, і вода перемішались. Дощ, змішаний з попелом, падав на землю гарячою гряззю. Звичайно, народ був переконаний, що настав кінець світу. Люда бігли світ за очі, наштовхувалися в темряві на будинки, дерева падали й тонули в гарячій багнюці. Кажуть, що ця пітьма тривала вісімнадцять годин, та для нас усіх це було цілою вічністю. Усі, хто міг, тікали якнайдалі від берега, до вищих місць; спробували й ми, але одразу ж переконалися, що тоді буде ще гірше: до пояса в багнюці, в темряві все одно не можна було нікуди стекти. А наш будинок стояв на найвищому місці; ми й вирішили нікуди не тікати.

загрузка...

Багато сусідів також зібралися до нас. Ось стихла буря, крізь жовтий туман проглянуло сонце. Ми аж закричали від радості: "Кінець! Врятувалися!" Але раптом почувся страшенний гуркіт, і могутній поштовх повалив нас на землю. А через хвилину я побачив таке, чого ніколи не забуду: на нас сунула гора, темна, руда, а на її вершині корабель.

Гуз замовк і поліз по люльку. Мовчали й слухачі. З лівого боку поволі наближався Кракатау. Він мав такий мирний вигляд, ніби вся ця історія його не стосувалася…

— Ну, а як же все-таки ти врятувався?

— Не знаю. Коли я опритомнів, то лежав на пагорку кілометрів за шість від дому, біля мене валявся дах з нашої хати, а за сто метрів далі — розбитий корабель… Уся моя сім'я загинула. Та й взагалі з нашого міста лишилося в живих чоловік п'ятнадцять,

І Гуз відійшов убік. Видно, йому не хотілося більші говорити про це.

Ми можемо додати, що морські хвилі від цього вибуху, пройшовши відстань 15 000 кілометрів, докотилися до Америки, а гуркіт люди чули за 3400 кілометрів. На десятки кілометрів навкруги шар попелу досягав 20–40 метрів товщини. На поверхні моря він кілька днів плавав, наче крига, в два метри завтовшки, доки не пішов на дно. Один корабель шість днів сидів у цій каші, і пасажири ледве не померли з голоду.

Зрозуміло, що узбережжя Суматри, а особливо Яви, яке знаходиться нижче, були знищені дощенту. Замість міст, сіл, ланів, лісів утворилася мішанина з речей, тварин, людей, рослин і багна.

Через кілька місяців у Європі й деяких інших місцях землі помітили, що перед заходом сонця небо набуває особливого зеленого кольору, ніби сонячне світло проходить крізь пил. Вчені пояснили, що це пил з Кракатау на висоті шістдесяти-сімдесяти кілометрів.

"Саардам" ішов далі. Кракатау лишився позаду. За ним пішли інші острівки, маленькі, низенькі.

— Ці острівки зробив Кракатау, — сказав лейтенант. — А он там далі знаходиться чималий і людний острів — Себезі; на ньому тоді загинули всі до одного жителі.

Ці спогади та живі й мертві свідки жахливих подій справили велике враження на всю команду "Саардама". Ніхто навіть не помітив, як стало темно. Та й взагалі під тропіками ніч завжди настає раптово, без сутінків. Доки світить сонце — день, а як тільки в а йшло — одразу настає ніч. Корабель же був тепер на екваторі, де цілий рік сонце сходить точно о шостій годині і заходить також о шостій годині.

Корабель спалахнув вогнями і попрямував ближче до яванського берега.

У найвужчому місці Зондської протоки, якраз посередині її, лежить острів з дуже цікавою назвою: "Поперек Дороги".

— Може, цей самісінький Кракатау навмисне зробив острів поперек дороги? — пожартував молодий матрос.

— Ні, він тут був завжди, — усміхнувся Гуз. — Він уже давно заважає всім.

Але особливо скаржитись на "Поперек Дороги" не доводилось: з обох боків він все ж таки лишав вільний шлях миль п'ять-шість завширшки.

Заблищав маяк з правого боку. За ним мерехтіли слабенькі вогні Анжера. Гуз задумливо дивився на своє рідне місто, яке було для нього зовсім новим, чужим.

— Ти був у Анжері після того? — запитав його молодий матрос.

Гуз відповів не зразу. Випустив із своєї люльки кілька хмарок диму і лише після того, як вони зникли, сказав:

— Був. Один тільки раз. Але це не просто інше місто, інші люди, а й зовсім інша країна. Я себе там відчував ніби небіжчик, який через сто років виліз із могили й пішов собі ходити по місту, де його ніхто не знає та й він сам не знаходить нічого знайомого.

Ось уже й Анжер лишився позаду. Спереду, трохи лівіше, зачорніли обриси "Поперек Дороги". А берег Яви трохи відійшов праворуч. Там було вже зовсім темно; берег багнистий, безлюдний. Звідти насувався білий туман, застилаючи дорогу. І тільки вдалині крізь туман ледве блимали вогники Мерока — містечка, що знаходиться від Анжера на відстані близько двадцяти п'яти кілометрів.

Увіходячи в найвужче місце, "Саардам" зменшив хід. Частина матросів спустилася у свої каюти, решта залишилась на носі.

Тільки Салул з одним із своїх товаришів чомусь лишилися на кормі, пильно придивляючись то до "Поперек Дорога", то до берега Яви.

Раптом спереду, з туману, почулися злякані вигуки.

— Що там таке? — запитав капітан.

— Здається, човен на дорозі, — відповіли йому.

Гучний гудок розітнув нічну тишу.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(

Дивіться також: