Чудово нам з Мишком жилось на дачі! От де було привілля! Роби що хочеш, іди куди хочеш. Можеш у ліс по гриби ходити чи по ягоди або купатися в річці, а не хочеш купатися — лови рибу, і ніхто слова тобі не скаже. Коли в мами закінчилася відпустка і треба було збиратися назад до міста, ми навіть засумували з Мишком. Тітка Наталка помітила, що ми обоє ходимо як мокрі курки, і ну вмовляти маму, щоб ми з Мишком залишилися ще пожити. Мама погодилась і домовилася з тіткою Наталкою, щоб вона нас годувала й таке інше, а сама поїхала.
Ми з Мишком зостались у тітки Наталки. А в тітки Наталки була собака Діанка. І от саме того дня, коли мама поїхала, Діанка раптом ощенилася: шестеро цуценят привела. П'ятеро чорних з рудими латочками й одне — зовсім руде, тільки одне вухо в нього було чорне. Тітка Наталка побачила цуценят і каже:
— От лихо мені з цією Діанкою! Щоліта вона цуценят приводить! Що з ними робити, не знаю. Доведеться їх утопити.
Ми з Мишком кажемо:
— Навіщо топити? Адже вони також хочуть жити. Краще віддати сусідам.
— Та сусіди не хочуть брати, у них своїх собак повно, — сказала тітка Наталка. — А мені теж не треба стільки собак.
Ми з Мишком стали просити:
— Тітонько, не треба їх топити! Нехай вони підростуть трішечки, тоді ми самі їх кому-небудь віддамо.
Тітка Наталка погодилась, і цуценятка лишились. Незабаром вони підросли, стали бігати подвір'ям і дзявкати: "Дзяв! Дзяв!" — зовсім як справжні собаки. Ми з Мишком цілими днями гралися з ними.
Тітка Наталка кілька разів нагадувала нам, щоб ми роздали цуценят, але нам було жалко Діанку. Адже вона скучатиме за своїми дітьми, думали ми.
— Даремно я вам повірила, — сказала. тітка Наталка. — Тепер я бачу, що всі цуценята зостануться в мене. Що я робитиму з такою зграєю собак? На них самого корму скільки треба!
Довелося нам з Мишком братися до діла. Ну й намучилися ж ми! Ніхто не хотів цуценят. Кілька днів підряд ми носили їх по всьому селищу й насилу прилаштували трьох цуценят. Ще двох ми віднесли до сусіднього села. У нас лишилось одне цуценя, те, що було руде з чорним вухом. Нам воно найбільше подобалось. У нього був такий гарний писок і дуже красиві очі, такі великі, ніби воно весь час із чогось дивувалось. Мишко ніяк не хотів розлучатися з цим цуценям і написав своїй мамі такого листа:
"Люба матусю! Дозволь мені тримати цуценятко маленьке. Воно дуже гарне, все руде, а вухо чорне, і я його дуже люблю. За це я тебе слухатиму, і добре вчитимусь, і цуценятко вчитиму, щоб з нього виріс хороший, великий собака".
Ми назвали цуценятко Дружком. Мишко казав, що купить книжку про те, як дресирувати собак, і вчитиме Дружка по книжці.
Минуло кілька днів, а від Мишкової мами так і не було відповіді. Тобто надійшов лист, але в ньому зовсім нічого про Дружка не говорилось. Мишкова мама писала, щоб ми приїжджали додому, бо вона турбується, як ми тут живемо самі.
Ми з Мишком того ж дня поклали собі їхати, і він сказав, що повезе Дружка без дозволу, бо він не винен, що лист не дійшов.
— Як же ви повезете своє цуценя? — запитала тітка Наталка. — Адже в поїзді не дозволяють возити собак. Побачить кондуктор і оштрафує.
— Нічого, — каже Мишко, — ми його в чемодан сховаємо, ніхто й не побачить.
Ми переклали з Мишкового чемодана все до мене в рюкзак, просвердлили їв чемодані дірки цвяхом, щоб Дружок, не задихнувся, поклали туди окраєць хліба і шматок смаженої курки на випадок, якщо Дружок зголодніє, а Дружка посадили в чемодан і пішли з тіткою Наталкою на станцію.
Цілу дорогу Дружок сидів у чемодані мовчки, і ми були впевнені, що довеземо його благополучно. На станції тітка Наталка пішла по квитки, а ми вирішили подивитися, що робить Дружок. Мишко відчинив чемодан. Дружок спокійно лежав на дні і, задерши голову догори, мружив очі від світла.
— Молодець Дружок! — радів Мишко. — Це такий розумний пес!.. Розуміє, що ми веземо його тайкома.
Ми погладили Дружка й зачинили чемодан. Невдовзі підійшов поїзд. Тітка Наталка посадила нас у вагон, і ми попрощалися з нею. У вагоні ми вибрали для себе затишне місце. Одна лавочка була зовсім вільна, а напроти сиділа бабуся і дрімала. Більше нікого не було. Мишко засунув чемодан під лавку. Поїзд рушив, і ми поїхали.
* * *
Спочатку все йшло добре, але на наступній станції почали сідати нові пасажири. До нас підбігло якесь довгоноге дівчисько з кісками й зацокотіло, як сорока:
— Тьотю Надю! Дядю Федю! Ходіть сюди! Швидше, швидше, тут місця є!
Тітка Надія і дядько Федір пробрались до нашої лавочки.
— Сюди, сюди! — цокотіло дівчисько. — Сідайте! Я отут сяду з тітонькою Надійкою, а дядечко Федечко нехай сяде поруч з хлопчиками.
— Не галасуй так, Оленочко, — сказала тітка Надія.
І вони разом сіли навпроти нас, поруч з бабусею, а дядько Федір засунув свого чемодана під лавку і сів поруч з нами.
— Ой, як гарно! — заплескала в долоні Оленочка. — З одного боку три дядечки сидять, а з другого — три тітоньки.
Ми з Мишком відвернулись і стали дивитись у вікно. Спочатку все було тихо, тільки колеса постукували. Потім під лавкою почулося шарудіння і щось зашкреблося, ніби миша.
— Це Дружок! — зашепотів Мишко. — А що, коли кондуктор прийде?
— Нічого, може, він і не почує.
— А якщо Дружок гавкати почне?
Дружок потихеньку шкрябав, ніби хотів прошкребти в чемодані дірку.
— Ой, мамуню, миша! — заверещала ця дзига Оленочка і підібгала під себе ноги.
— Що ти вигадуєш! — сказала тітка Надія. — Звідки тут миша?
— А ось послухай! Послухай!
Тут Мишко щосили закашляв і штовхнув чемодан ногою. Дружок на хвилину вгамувався, потім потихеньку заскавулів. Усі здивовано переглянулись, а Мишко ну мерщій терти по шибці пальцем так, щоб скло пищало. Дядько Федір подивився на Мишка суворо й сказав:
— Хлопчику, перестань! Це на нерви діє.
У цей час позаду хтось заграв на гармошці, і Дружка не стало чути. Ми зраділи. Але гармошка скоро затихла.
— Нумо пісень співати! — шепоче Мишко.
— Незручно, — кажу я.
— То давай голосно вірші читати.
— Давай. Починай.
З-під лавки запищало. Мишко закашляв і швидше почав вірші:
Травка зеленіє, сонечко блищить,
Ластівка з весною з-за моря летить.
У вагоні пролунав сміх. Хтось сказав:
— Надворі скоро осінь, а в нас тут весна починається!
Оленка захихикала й каже:
— Які хлоп'ята кумедні! То шкрябають, як миші, то по шибці пальцями скриплять, то вірші читають.
Та Мишко ні на кого не звертав уваги. Коли цей вірш закінчився, він розпочав іншого й відбивав такт ногами:
Мій садок зелений, свіжий,
В нім бузку палахкотінь.
Від пахучої черемхи
І від лип розлогих тінь.
— Ну, ось і літо прийшло: бузок, бачте, зацвів! — жартували пасажири.
А в Мишка без будь-якого попередження настала зима:
Зима!.. Радіючи, в ґринджоли
Конячку селянин запріг;
По первопуттю через поле
Вона чвалає, вчувши сніг…[1]
А потім чомусь усе пішло шкереберть, і після зими настала раптом осінь.
Знуджена картина!
Хмари угорі.
Дощик так і ллється,
Мокро у дворі.
Тут Дружок жалібно заскиглив у чемодані, і Мишко закричав щосили:
Що ти рано в гості,
Осене, прийшла?
Ще ж бо просить серце
Світла і тепла!
Бабуся, яка дрімала навпроти, прокинулася, закивала головою і каже:
— Правильно, дитинко, правильно! Рано осінь до нас прийшла. Ще діткам погуляти хочеться, на сонечку погрітися, а тут осінь! Ти, любенький, гарно віршики говориш, гарно!
І вона погладила Мишка по голові. Мишко непомітно штовхнув мене під лавкою ногою, щоб я читав далі, а в мене, як на те, усі вірші з голови вилетіли, тільки одна пісня крутилась. Не довго роздумуючи, я гаркнув щосили на зразок віршів:
Копав, копав криниченьку
У вишневому саду…
Дядько Федір скривився:
— От лихо! Ще один виконавець знайшовся!
А Оленка надула губки і каже:
— Пхе! Знайшов що читати! Якусь криниченьку.
А я відтарабанив цю пісню двічі підряд і взявся до іншої:
Сиджу у закові, в темниці сирій,
Змужнілий в неволі орел молодий…[2]
— От би тебе засадити куди-небудь, щоб ти не псував людям нервів! — пробурчав дядько Федір.
— Ти не хвилюйся, — говорила йому тітка Надія. — Хлопці віршики повторюють, що тут такого!
Але дядько Федір все ж таки хвилювався і тер лоба рукою, неначе в нього голова боліла. Я замовк, але тут Мишко прийшов на допомогу й став читати з виразом:
Спокійна українська ніч.
Прозоре небо, зорі сяють…[3]
— О! — засміялись у вагоні. — На Україну потрапив! Куди ж іще залетить?
На зупинці увійшли нові пасажири:
— Ого, та тут вірші читають! Весело буде їхати.
А Мишко вже подорожував Кавказом:
Кавказ піді мною. Стою в вишині
Німий і самотній край яру страшного…[4]
Так він об'їхав мало не весь світ і попав навіть на Північ. Там він охрип і знову штовхнув мене під лавкою ногою. Я ніяк не міг пригадати, які ще бувають вірші, і знову взявся до пісні:
Занедужав я в дорозі,
Та й набрався я біди…
— А цей усе якісь пісні читає, — засміялась Оленка.
— А я винен, що Мишко усі вірші перечитав? — сказав я і взявся до нової пісні:
Де ти бродиш, моя доле?
Не докличусь я тебе…
— Ні, братику, — пробурчав дядько Федір, — якщо так допікатимеш усіх своїми віршами, то не докличешся своєї долі!
Він знову заходився терти рукою лоба, потім узяв з-під лавки чемодан і вийшов на площадку.
Поїзд підходив до міста. Пасажири загомоніли, брали свої речі і товпилися коло виходу. Ми теж схопили чемодан та рюкзак і стали пролазити на площадку. Поїзд зупинився. Ми вилізли з вагона і пішли додому. В чемодані було тихо.
— Дивись, — сказав Мишко, — коли не треба, то він мовчить, а коли треба було мовчати, він цілу дорогу скавулів.
— Треба подивитись, — може, він там задихнувся? — кажу я.
Мишко поставив чемодан на землю, відкрив його… і ми остовпіли:
Дружка в чемодані не було! Замість нього лежали якісь книжки, зошити, рушник, мило, окуляри в роговій оправі, в'язальні спиці.
— Що це? — каже Мишко. — Куди ж Дружок подівся?
Тут я зрозумів, у чому справа.
— Стій! — кажу. — Та це ж не наш чемодан!
Мишко подивився і каже:
— Правда! В нашому чемодані були дірки просвердлені, і потім, наш був коричневий, а цей рудий якийсь. Ох я і роззява! Схопив чужий чемодан!
— Біжімо мерщій назад, може, наш чемодан так і стоїть під лавкою, — сказав я.
Прибігли ми на вокзал. Поїзд ще не відійшов. Та ми забули, в якому вагоні їхали.