Де кок? Гормане, йди сюди. Принесіть хто-небудь покришку. Гормане, роби своє діло, як годиться мужеві.
— Але як же?.. — спитав кок, несміливий чолов'яга з божими очима й безвільним підборіддям.
— Це душогубство! — закричав О'Браєн.
— Я нічого не хочу, — озвався Метопі.— І в рот не візьму.
— Ну, то твоя пайка припаде комусь ліпшому за тебе, — кинув глузливо Салівен. — Роби своє діло, кухарю.
— Це не моє діло — юнг різати, — нерішуче запротестував Горман.
— Ну, як ти не хочеш нам мняса зготувати, то ми з тебе самого мняса наробимо, — погрозився Бігейн. — Так чи так комусь тра' вмирати, то чом не тобі?
Джонні Шіген заголосив. О'Браєн стояв і слухав у тривозі. Вид йому збілів, губи сіпались, і раз у раз він здригався всім тілом.
— Я наймався за кока, — ще відмагався Горман. — І за кока я б служив, якби тут був камбуз. А на душогубство я не підписувався. Такого в контракті не було. Я кок…
— Ну, то вже тобі не довго коком бути — одну хвилину, — зловісно промовив Салівен, ухопив його ззаду за голову й заломив її назад, аж натяглася шкура й випнулась горлянка. — Майку, де твій ніж? Давай сюди!
Відчувши дотик криці до горла, кок заскиглив:
— Зроблю, все зроблю, тільки ви його потримайте.
Кухарева скрута якось немов піддала духу О'Браєнові.
— Нічо', Гормане, — сказав він. — Роби, що треба. Я ж знаю, що ти не своєю охотою. Нічо', сер, — обернувся він до капітана, що важко поклав йому на плече руку, — Не гра' мене держати. Я тихо стоятиму.
— Ну, годі скімлити, біжи принеси покришку, — звелів Бігейн Джонні Шігенові, стусонувши його кулаком у потилицю.
Хлопець — ще майже дитина — подався й приніс покришку з супниці. Він і точився, й рачкував по палубі, такий був охлялий. Сльози все текли йому по щоках. Бігейн узяв у нього з рук покришку й знову штурхонув його.
О'Браєн скинув бушлата й закасав правого рукава. Спідня губа йому ще тремтіла, але він уже держав себе в руках. Капітан видобув з кишені ножика, розчинив і передав Горманові.
— Мегоні, може, вернешся додому, то розкажи моїй матінці, що зі мною сталося, — попросив О'Браєн.
Мегоні кивнув головою.
— Душогубці ви, душогубці прокляті,— сказав він. — Не піде вам на добро хлопцеве мнясо. Затямте моє слово. Не діждете ви з нього пожитку, ані їден.
— Ну, ладнайтеся, — наказав капітан. — Ти, Салівене, держи покришку. Отак-о, під самою рукою. Щоб ні краплі не розлити, бо воно ж ціни не має.
Горман присилував себе чикнути ножиком по хлопцевій руці. Та лезо було тупе, а сам він надто кволий. До того ж руки йому так трусилися, що він трохи не впустив ножика. Решта троє юнг, збившись у кутку осторонь, потиху скімлили й плакали. Матроси ж усі, окрім Мегоні, обступили жертву й дивились, аж шиї повитягувавши.
— Не будь бабою, Гормане, — застеріг капітан.
Сердега кок із звагою розпачу почав пиляти ножиком
О'Браєнів зап'ясток. Нарешті жили перерізались. Салівен підставив покришку з супниці під саму руку; перетяті жили зяяли, але червоний струмінь із них не тік. Крові не було зовсім. Жили були сухі, порожні. Всі мовчали. Понурі, безмовні постаті хитались у такт із погойдуванням палуби. Очі кожного прикипіли до незбагненного, страхітливого видовища: порожніх жил у живої людини.
— Це вам знак! — вигукнув Мегоні.— Облиште хлопця! Затямте моє слово, не буде вам добра з його згуби!
— Спробуй біля ліктя. На лівій руці, ближче до серця, — сказав урешті капітан якимсь глухим, хрипким, наче не своїм голосом.
— Дай сюди, — шорстко озвався О'Браєн, забираючи ножика з кухаревих рук. — Не можу я дивитись, як ти мене мордуєш.
Цілком спокійно він сам перерізав собі вену біля лівого ліктя, але й там кров не потекла.
— Шкода мороки, — сказав Салівен, — Ліпше зразу перетяти йому горлянку, щоб і не мучився.
Тоді хлопцеві нерви вже не витримали.
— Ні, ні, не треба! — закричав він. — У мене й з горлянки крові не буде! Пождіть трохи! Це я охляв та закоцюб! Дайте я трохи посплю, відігріюсь, і воно потече!
— Ет, шкода, — заперечив Салівен. — Заснеш ти тепер, аякже! Не заснеш ти й не відігрієшся. Ти он подивись на себе! Тебе аж трясця трясе!
— Я колись іще вдома був заслаб, — не вгавав О'Браєн, — то мені й лікар не зумів крові пустити. А як я переспав трохи та вгрівсь у ліжку, то зразу потекло. їй же йогу, правду кажу! Не мордуйте більш мене!
— Однаково в нього жили вже поперерізувані,— сказав капітан. — Нащо йому тільки довше мучитись. Докінчуйте вже зразу, та й по всьому.
Матроси знов ступили до О'Браєна, та хлопець позадкував від них.
— І я ж вам усім жити не дам! — заверещав він. — Не чіпай мене, Салівене! Бо я вернусь! Я тобі ввижатимусь! Удень і вночі марою приходитиму, доки з світа тебе не зведу!
— Паскудство! — ревнув Бігейн. — Якби мені припала коротка трісочка, я б дався товаришам відрізати собі голову та й умер би з легким серцем!
Салівен порвався вперед і спіймав бідолашного хлопця за чуприну. За ним кинулись і решта матросів. О'Браєн пручався, хвицав ногами, кричав і кусав руки, що вчепились у нього зусібіч. Малий Джонні Шіген дико заголосив, та матроси на нього не зважали. О'Браєна перехилили назад і підставили йому під шию покришку. Тоді підштовхнули до нього Гормана, й хтось тицьнув кокові в жменю великого кортика.
— Роби своє діло! Роби своє діло! — кричали матроси.
Кок нахиливсь був над хлопцем, але, глянувши йому в вічі, знов відсахнувся.
— Ну, як ти не хоч, то я тебе своїми руками порішу! — загорлав Бігейн.
І з усіх боків посипались на кока лайки та погрози. Ллє він ще опинався.
— То, може, у нього в жилах більше крові, ніж в О'Браєна? — значуще промовив Салівен.
Бігейн схопив Гормана за чуба й задер йому голову назад, а Салівен почав видирати в нього кортика. Але Горман не випускав його, розпачливо зціпивши пальці.
— Пустіть! — репетував він нестямно. — Не ріжте мене! Я все зроблю! Все зроблю!
— Ну, то роби мерщій, — погрозився капітан.
Горман дав підштовхнути себе наперед. Подивився на хлопця, заплющив очі й промурмотів молитву. Тоді, не розплющуючи очей, зробив те, що йому наказували. О'Браєн скрикнув був, тоді захарчав і похлинувся. Матроси держали його, доки він не перестав корчитись, а тоді поклали на палубі й, жадібні, нетерплячі, лайкою та погрозами почали квапити Гормана хутчіш готувати їжу.
— Облиште, горлорізи прокляті,— спокійно озвався Мегоні.— Облиште, кажу. Вже воно вам не треба. Я ж так i казав: не буде вам пожитку з хлопцевої крові. Вилий усе за борт, Бігейне. Вилий за борт.
Бігейн, іще держачи покришку з кров'ю обома руками, позирнув у навітряний бік. Тоді підійшов до поруччя й кинув покришку в воду. До них під усіма вітрилами простувало за вітром якесь судно, вже несповна за милю. Вони так захопилися тим ділом, яке тільки-но звершили, що ніхто й не стежив за морем. А тепер усі видивились, як судно наближається і його обшитий блискучою міддю форштевень ріже воду, мов золотим ножем; щоразу, як воно перевалювалось через хвилю, клівери ліниво заполіскувались, а горішні вітрила за кожним більшим валом нахилялись уперед, ніби вклоняючись. Ніхто й слова не промовив.
Коли чуже судно за кабельтов[20] від них лягло в дрейф, капітан "Френсіса Спейта" отямився і звелів накрити мертвого О'Браєна брезентом. Із судна спустили шлюпку й погребли до них. І нараз Джои Горман засміявся. Спершу тихенько, але за кожним замахом весел його конвульсійний регіт усе гучнішав. Той божевільний сміх і привітав рятувальну шлюпку, коли вона підпливла до "Френсіса Спейта" і старший помічник з чужого судна видерся на борт.
КУСЕНЬ М'ЯСА
Недогризком хліба Том Кінг чисто вимазав борошняну підливу з тарілки й повільно, замислено дожував його. Однак, устаючи з-за столу, він пригнічено відчув, що зовсім не наївся. А їв же тільки він сам. Дітей обох покладено спати в другій кімнатці чимраніше, щоб, поснувши, забули, що лягли без вечері. Дружина не взяла собі й крихти, мовчки сиділа й дивилась на Тома турботливими очима. Вона була проста робоча жінка, худа й струджена, хоч і не без ознак колишньої вроди на лиці. Борошенця на підливу вона позичила в сусідки через коридор, а хліба купила за останні два півпенси.
Том сів при вікні на розхитаний стілець, що аж закректав під його вагою, і зовсім машинально встромив у зуби люльку та сягнув до бічної кишені по тютюн. Лише не знайшовши там ні дрібки, він стямився і, розсердившись сам на себе за таку непам'ятливість, знову сховав люльку. Рухи його були повільні, аж незграбні, наче його згинала вага власних м'язів. І весь він був чоловік дебелий і вайлуватий на вигляд, не вельми принадної подоби. Проста, вже геть приношена одежа на ньому мішкувато обписала. Благенький верх старих черевиків ледве держав товстенні, не раз підбивані, теж добре вже стоптані підметки. В дешевої, за два шилінги, бавовняної сорочки, поплямованої невідмивною фарбою, вистріпався комірець.
Зате обличчя Томове неомильно виказувало, хто він такий. То було типове обличчя боксера-професіонала, людний, що багато років життя віддала рингові, і це розвинуло й підкреслило в ній усі прикмети хижого звіра. Понурий той вид був чисто поголений — мовби на те, щоб жодна ного риса не втаїлася від ока. Безформні губи "у поро стискались, і рот радше нагадував шрам. Важка спідня щелепа грізно випиналася наперед. Небистрі приплющені очі майже без ніякого виразу дивилися з-під кошлатих насуплених брів. У всій його чисто тваринній подобі ті очі видавались найтваринніші — сонні очі лева, очі хижого звіра. Лоб був низький і спадистий; коротко обстрижений чуб не ховав потворних гудзів на голові. Двічі перебитий, приплесканий незліченними ударами ніс та знівечене, схоже на капустяний листок вухо, завжди спухле, вдвічі більше за нормальне, довершувало картину; на щоках синяво просвічувався з-під шкіри свіжозголений заріст.
Одно слово, пика була якраз така, щоб злякатися, спіткавшись із ним десь у темному завулку чи просто на відлюдді. А тим часом Том Кінг не був злочинець і зроду нічого злочинного не зробив. Поза бійками на рингу, в яких полягав його фах, він ніколи нікого й пальцем не зачепив. Не чувано навіть, щоби він коли з ким посварився. Бійка була його роботою, і всю свою бойову звірячість він приощаджав на робочий час. Поза рингом він був чоловік млявий і добродушний, а замолоду, як до нього пливли грошенята, занадто щедрий, аж собі на шкоду.