А герцогині і всі леді в таких ладних білих платтях. Та й гарні, такі ж гарні!
— Я ірландка, — відповіла вона на моє питання. — Звуся Айторн.
— Як? — перепитав я.
— Айторн, сер; Айторн.
— А як по буквах?
— Га-а-йо-те-о-ер-ен, Айторн.
— О, — сказав я, — то ви ірландка-кокні.
— Еге ж, сер, в Лондоні й народжена.
Вона мирно жила вдома, поки батько не загинув від нещасливого випадку, лишивши її напризволяще. Один брат її у війську, другий утримує за двадцять шилінгів на тиждень (та й то не завше) жінку й восьмеро дітей і нічим не може їй допомогти. З Лондона вона виїздила раз у житті, за дванадцять миль десь до Ессексу; збирала там три тижні фрукти.
— І вернулась відти смаглява, наче ягідка. Не повірите, але бігме, що правда.
Востаннє вона працювала в одній кав'ярні, від сьомої ранку до одинадцятої ночі, за що діставала п'ять шилінгів на тиждень при хазяйських харчах. Потім занедужала, а відколи вийшла з лікарні, не може знайти ніякої роботи. Вона ще чується досить слаба, а тут іще дві ночі просто неба…
Обоє вони, цей чоловік і ця жінка, поглинали неймовірну кількість їжі, і лише по другій та третій порції почали потроху вгамовуватися.
А раз жінка простягла руку через стіл, помацала тканину мого піджака та сорочки й зауважила, що янкі носять добрий одяг. Себто про мої лахи! Я аж зашарівся; але придивившись уважніше до їхньої одежі, відчув, що я й справді досить гарно і пристойно вбраний.
— Чим же все це для вас кінчиться? — спитав я їх. — Адже щодень до похилого віку все ближче.
— Робітний дім, — відповів він.
— Хай мені абищо, як моя нога туди ступить! — спалахнула натомість вона. — Надіятись мені нема на що, я це знаю, та помирать буду на вулиці. Ніяких мені робітних домів, дякую красно. — Запала тиша, і вона ще раз презирливо пирхнула — Нізащо!
— Ну ось ви всю ніч протиняєтесь вулицями, — розпитував я. — А як же вранці ви добуваєте собі попоїсти?
— Як нема в кишені пенні завалящого, то силкуєшся десь на нього розжитись, — пояснив чоловік. — Тоді йдеш до кав'ярні і замовляєш кухоль чаю.
— Так чаєм хіба ж наїсися? — заперечив я. Обоє вони хитро всміхнулися.
— Ти собі сьорбаєш чай поволеньки, — вів далі чоловік, — щоб розтягти чим подовше. А сам зириш пильно на всі боки, чи хто не зоставив де недоїдка.
— Просто диво, скільки, бува, недоїдків лишають, — докинула жінка.
До мене почало доходити.
— Вся штука в тому, — тим часом розважливо пояснював чоловік, — щоб розжитись на один пенні.
Коли ми вже виходили, міс Гайторн підібрала на сусідніх столах кілька шкоринок і порозпихала собі десь межи лахи.
— Не пропадати ж добру, — сказала вона; на ті слова докер кивнув головою, ховаючи й собі кілька шкоринок.
О третій ранку я проходив набережною. Для безпритульних цієї ночі був празник, бо поліцію носило деінде; і на кожній лавці повно поснулих, при тім жінок не менше, ніж чоловіків, і ті, й ті переважно старші віком. Часом траплялися й хлопці. На одній лавці я побачив цілу родину: чоловік сидів, випроставшись, на руках у нього спала дитина, жінка його схилилася головою йому на плече, а на колінах у неї голова сонного підлітка. Очі в чоловіка широко розплющені. Він понуро вдивлявся у воду і щось думав, — а то недобре для безпритульного з сім'єю на руках. Мало втішного в тих думах; знаю я, та й весь Лондон це знає, що випадки, коли безробітні вбивають своїх жінок і малят, не такі вже рідкісні.
Неможливо пройти вдосвіта набережною Темзи від парламенту повз обеліск Клеопатри до мосту Ватерлоо, не пригадавши страждань із сивої давнини, описаних двадцять сім століть тому в книзі Йова:
"Пересовують межі безбожні, стадо грабують вони та пасуть.
Займають осла в сиротини, беруть у заставу вола від удовиці.
Вони бідних з дороги спихають, разом мусять ховатися збіджені цього краю.
Тож вони, бідарі, немов дикі осли на пустині, виходять на працю свою, здобичі шукаючи, — степ їм хліба дає для дітей.
На полі вночі вони жнуть і забирають собі виноград у безбожного.
Наго ночують вони, без одежі, і не мають вкриття собі в холоді.
Мокнуть від зливи гірської, а заслони не маючи, скелю вони обіймають. Сироту відривають від перс і в заставу беруть від убогого.
Ходять наго вони, без вбрання, і голодними носять снопи".
("Книга Йова", 24, 2–10)
Двадцять сім століть проминуло відтоді! А все це наче писано про самісіньке осереддя тієї християнської цивілізації, що за короля її — Едвард VII.
Розділ XIII
ДЕН КАЛЕН, ДОКЕР
Вчора я побував в одній кімнаті "муніципального будинку" неподалік від Ліменстріт. Якби на мене чигало безпросвітне майбутнє, і я мусив би до самої смерті жити в такій кімнаті, — я б не гаючись пішов до Темзи, шубовсть у воду, та й по всьому.
Власне, називати це кімнатою — значить ображати людську мову. Тоді вже й халупу можна назвати палацом! Бо то був просто барліг, лігво якесь. Площа яких сім футів на вісім, а стеля так низько, що виходило менше за той обсяг повітря, який має британський солдат у казармі. Мало не половину приміщення забирав хисткий тапчан, засланий якимось дрантям. Перехняблений стіл, стілець, декілька ящиків — і вже ніде повернутись. Все це добро гамузом варте не більш, як п'ять доларів. Підлога гола, а стіни й стеля геть-чисто заплямовані кривавими мазками. Кожна пляма знаменувала насильну смерть однієї блощиці, що ними аж кишіло все житло, а це така пошесть, з якою годі впоратися самотужки.
Мешканець цього закамарка, докер на ймення Ден Кален, помирав у лікарні. Однак на злиденних пожитках залишилося досить слідів його особистості, щоб скласти собі певне уявлення, що це була за людина. На стіні висіли портрети Гарібальді, Енгельса, Джона Бернса[40] та інших робітничих лідерів, а на столі лежав роман Волтера Безанта[41]. Мені казали, що господар читав Шекспіра, книжки з історії, соціології, економіки. І це все, дарма що був самоук.
На столі серед різного мотлоху виднів клапоть паперу, на якому було надряпано: "М-ре Калек, поверніть, будь ласка, мій великий білий глечик і штопор, що я вам позичала". Певно, коли він заслаб, йому ці речі позичила сусідка і тепер вимагала повернути, побоюючись, що він помре. Великий білий глечик та штопор надто велика цінність для істоти з Прірви, щоб дати іншій істоті померти без нагадування про них. Душа Дена Калена мусила до останку мордуватися тією вбогістю, з якої він марно поривався вихопитись.
Історія Дена Калена коротка, та в ній багато дечого можна вичитати поміж рядків. Родом він з низів, а в його рідному місті, як і в усій країні, кастові бар'єри долати нелегко. Все своє життя він тяжко працював руками, але зазирав до книжок, загорівся вогнем духу й міг "написати листа, мов той адвокат", тим-то вибрали його товариші, щоб він за них тяжко попрацював головою. Він очолив організацію вантажників фруктів, був представником докерів у лондонській раді профспілок і писав гострі статті до робітничих газет.
Він не гнувся ні перед ким, навіть перед своїми хазяями, що від них залежав його хліб щоденний, сміливо різав правду в очі і був завзятим борцем за неї. Під час "Великого страйку докерів" він завинив провідною участю в ньому, і це призвело Дена Калена до загибелі. Відтоді його "взяли на прикмету" і протягом десяти років день у день "відплачували".
Докер працює поденно. Роботи буває то багато, то мало — залежно від кількості товарів, що їх треба вантажити. Ден Кален стався жертвою дискримінації. Хоч остаточно його й не вигонили (це викликало б ремство, але безумовно було б людяніш), проте роботу давали не частіше, як два-три дні на тиждень. Це те, що називається "вимуштрувати" робітника, тобто виморити голодом. Ні більше, ні менше. Десять років такої "муштри" розбили йому серце, а людина з розбитим серцем жити не може.
Він зліг у цім своїм страшнім барлозі, і від його безпорадності тут стало ще страшніш. Самотній старий без роду й племені, зневірений і злий на весь світ, воював він з блощицями й дивився на Гарібальді, Енгельса та Джона Бернса, а ті собі видивлялися на нього з покривавлених стін. Ніхто з тих залюднених муніципальних казарм не провідував його (він не заприятелював там ні з ким), і Дена Калена полишили догнивати.
Та з далекої околиці Іст-Енду прийшов швець із своїм сином, єдині його друзі. Вони прибрали в кімнаті, принесли з дому чисту білизну, витягли з-під нього простирадла, сірі аж чорні від бруду. І ще вони привели до нього няньку з Королівської богадільні в Олдгейті.
Вона вмила йому лице, витрусила постіль і вступила з ним у балачку. З ним було цікаво розмовляти — доки він не довідався, як її звуть. О так, її прізвище Бленк, — невинно відповіла вона, — а сер Джордж Бленк — це її брат. — А-а, сер Джордж Бленк?! — загримів із смертного одра старий Ден Кален. Сер Джордж Бленк, повірений адміністрації Кардіфських доків, котрий більш, ніж хто інший, спричинився до розвалу профспілки докерів у Кардіфі, за що й сподобився рицарського звання! А вона — його сестра? Тут Кален звівся на своєму хисткому тапчані і прокляв її до десятого коліна; і вона втекла назавжди, вельми вражена невдячністю голоти.
Ноги в Дена Калена набрякли від водянки. Він цілими днями сидів на краю постелі, ноги на голій долівці — це він так зганяв воду, — на колінах благенький коц, а на плечах стареньке пальтечко. Якийсь місіонер приніс йому пару паперових капців за чотири пенси (я їх бачив) і заходився читати своїх півсотні молитов за спасіння душі Дена Калена. Та Ден Кален був з тих людей, які не люблять, щоб у них копирсались у душі, хоч би й за чотири-пенсові капці. Він попрохав місіонера зробити таку ласку, прочинити вікно, щоб можна було туди пошпурити капцями. І місіонер також забрався назавжди, так само вражений невдячністю голоти.
Швець, теж геройський стариган, дарма що не оспіваний і славою не овіяний, пішов потайки до контори великої фірми по торгівлі фруктами, на яку Ден Кален працював поденником тридцять років. У них була така система, що майже всю роботу виконували поденники. Швець розповів їм про безвихідну скруту, в якій опинився старий докер, слабий, умирущий, без підтримки й без грошей, нагадав, що Ден Кален працював на них тридцять років, і попросив чимось допомогти старому.
— Бачте, — сказав управитель.