Обидва, коли їх спіткала хвороба, працювали, і обидва вийшли з лікарні "повними банкрутами", одразу зіткнувшися з безрадісною проблемою: знайти роботу. Досі їм у цьому не таланило, і вони поприходили до шпичака, аби трохи "перепічнути" після трьох діб на вулиці.
Виглядає так, що не тільки той, хто постарів, дістає кару за мимовільне нещастя, але так само й той, кого спіткала хвороба чи нещасливий випадок. Згодом я розбалакався з іншим чоловіком — ми його прозвали "Рудьком", — котрий стояв першим у черзі — певний доказ, що він чекав майже від полудня. Десь так рік тому, працюючи якось у рибаря, ніс він важезний ящик з товаром, що був йому надсилу. Ну й от — "щось урвалося всередині", ящик гепнув на землю, він сам — теж.
В першій лікарні, куди його одразу ж віднесли, сказали, що то в нього грижа, вправили одутлину, дали трохи вазеліну її натирати, протримали чотири години і вирядили. Та не минуло й двох-трьох годин, як він знову звалився. Цього разу потрапив до іншої лікарні, де його сяк-так підрехтували. Цікаво, що його хазяїн не зробив нічого, анічогісінько для людини, покаліченої в нього на роботі, відмовився навіть "давати йому вряди-годи якусь легку роботу", коли той вийшов з лікарні. Так що вже по Рудькові. На життя він був здатний заробляти тільки важкою працею. Тепер вже така праця не для нього, і віднині й до скону шпичак, "дармівщина" та вулиці — ось і все, на що він може розраховувати, коли йдеться про їжу і притулок.
Його спіткало лихо, та й годі. Він підставив спину під затяжкий ящик з рибою, і всім його сподіванкам на щастя в житті — хрест.
Дехто з тих, що в черзі, бував у Сполучених Штатах — тепер вони шкодували, що покинули їх, та кляли себе за цю свою дурість. Англія стала для них в'язницею, і в'язницею, втекти з якої нема жодної надії. Їм не вибратися звідси. Не здатні вони нашкребти грошей на переїзд, ані якось його відробити. І країна переповнена бідаками, що хотіли б спромогтись на те саме.
Я удавав моряка, що процвиндрив гроші та манаття, і всі мені співчували та надавали багато добрих порад. Всі ці поради зводились до того, щоб я уникав таких місць, як от цей шпичак. Тут для мене нема нічого доброго. Слід податись на берег і будь-що втрапити на якийсь корабель. Піти на роботу, коли пощастить, і нашкребти сякий-такий фунт стерлінгів на хабаря економові або котромусь старшому підмітайлові, щоб той дав змогу відробити переїзд. Вони заздрили моїй молодості й силі, що рано чи пізно вирвуть мене з цієї країни. Самі вони вже не мали цієї надії. Літа й труднота життя в Англії зламали їх, гра їхня була зіграна і програна.
Однак був там один не старий ще чолов'яга, котрий, я певен, врешті виб'ється із скрути. Він виїхав до Сполучених Штатів ще зовсім хлопцем і за чотирнадцять тамішніх років найдовше бував безробітним дванадцять годин. Він заощадив там дещицю грошенят, вирішив, що забагатів, і повернувся на батьківщину, А тепер стояв у черзі до шпичака.
Останніх два роки він працював кухарем. Його робочий день тривав від сьомої ранку до пів на одинадцяту вечора, а по суботах — до пів на першу ночі (дев'яносто п'ять годин на тиждень!), і за все це він одержував двадцять шилінгів, тобто п'ять доларів.
— Ті довгі години роботи чисто вбивали мене, — сказав він, — і довелося покинути місце. Мав я тоді трохи грошей, але прожив їх, поки шукав нову роботу.
До шпичака він прийшов оце вперше і тільки, щоб перепочити. Скоро вийде, одразу ж махоне до Брістоля, — це сто десять миль ходу, — де сподівається якось влаштуватись на корабель до Штатів.
Та не всі в черзі були схожі на цього чолов'ягу. Траплялися тут і жалюгідні, сірі, неотесані вахлаї,— при всьому тому, однак, дуже людяні. Пригадую, якийсь візник, певно, повертаючись додому після роботи, спинив неподалік свого воза, щоб його маленький синаш, який вибіг йому назустріч, зміг вилізти нагору. Та віз був великий, а хлопченя мале, і все ніяк не видереться. Тоді з черги вийшов один зовсім нікчемний на вигляд чоловік і підсадив малого. Вся краса цього вчинку — що це була послуга з любові, а не заради зиску. Візник був бідний, і той чоловік знав це; той чоловік стояв у черзі до шпичака, і візник знав це; і той чоловік вчинив цю маленьку послугу, а візник подякував йому так, як ми з вами — один вчинив би, а другий подякував.
Ще один чудовий вияв людських почуттів побачив я між "Хмелярем" та його "старою". Він уже простояв у черзі з півгодини, коли "стара", його жінка, підійшла до нього. Вона була непогано, як на своє становище, вбрана — сиву голову покривав їй вицвілий капелюшок, а в руках був клунок з ряднини. Слухаючи її балачку, він простяг руку, спіймав у неї пасмо сивого волосся, що вибилося на волю й розмаялось на вітрі, спритно звинув його між пальцями й гарненько заправив назад їй за вухо. З цього можна було зробити чимало висновків. Він, безперечно, дуже любив її і хотів бачити чистою та охайною. Він пишався нею, стоячи тут у черзі до шпичака, і бажав, щоб вона добре виглядала в очах інших бідолах, що стояли в цій черзі. Та найголовніше, як основа всього іншого, — це те, що він був дуже прихильний серцем до неї; бо ніхто ж не буде морочити собі голову чистотою та охайністю нелюбої жінки, а надто ще пишатись нею.
Я ніяк не міг втямити, чому ці двоє, люди роботящі, як знати з їхньої розмови, мусять домагатися злидарської ночівлі. Він був трохи собі гордий, гордий за свою "стару" й за самого себе. Коли я спитав у нього, скільки такий от новак, як я, міг би заробити на "хмелюванні", він зміряв мене поглядом і сказав, що то все як залежить. Багато хто, збираючи хміль, не виявляє достатньої спритності і прогорає. Щоб заробити, мусиш добре метикувати та ще й прудко перебирати пальцями, дуже прудко. От вони зі старою справуються дуже добре: працюють удвох над одним кошем, і вже ж над ним не дрімають. Та й то правда, що вони не один уже рік при тім ділі.
— Мав я напарника, так він ходив торік на село, — докинув тут один. — Вперше попав на цю роботу, а вернувся — мав два фунти й десять шилінгів у кишені, це лишень за місяць.
— А бачте, — підхопив Хмеляр, і в голосі його бриніло безмежне захоплення. — Бо то меткий був. Мав до того природну кебету, аякже…
Два фунти десять шилінгів — дванадцять з половиною доларів за місяць роботи, до якої чоловік мав "природну кебету"! І, на додачу, спав надворі без укривала й жив бозна-як. Часом я благословляю долю, що не вродився генієм з "природною кебетою" до якого ремества, хоч би йдо збирання хмелю.
Щодо того, як споряджатись "на хміль", Хмеляр дав мені кілька прецінних порад, що до них раджу дослухатися й вам, о ніжні та виплекані, в разі коли лиха доля занесе вас на мілизну в Лондоні-місті.
— Як не матимеш бляшанок і кухарського причандалля, то сидіти тобі на самому хлібі з сиром. А це ні к трясці не годиться! Мусиш мати гарячий чай, і говочі, і кусень мняса вряди-годи, коли хоч працювати, як слід. На сухому їдлі далеко не в'їдеш. Ти мене слухай, парубче, що треба робити. Ти мотнися раненько сюди-туди по смітниках. Найдеш цілу купу бляшанок, в яких можна варити. Добрі бляшанки, деякі — то й зовсім добрячі. Ми зі старою так свої й роздобули. (Він вказав на клунок, що стара тримала, а вона гордо кивнула, сяючи від добрості та усвідомлення власних успіхів). Це-о пальто любісінько править за ковдру, — вів він далі, завертаючи полу, щоб я міг помацати, яке те пальто грубе. — І хтозна, мо', невдовзі я й ковдрячину знайду.
Стара жінка знову кивнула і засяла, цього разу від цілковитої певності, що він таки знайде невдовзі ковдру.
— Мені ото хміль збирати, чисто як празник, — закінчив захоплено Хмеляр. — Чим не спосіб добути два-три фунти, ще й на зиму відкласти! Одно тільки не до душі, — йому в голосі забриніли сумні нотки, — що не близький світ туди "копита бити".
Роки явно позначилися на заповзятливому подружжі, і хоч вони й тішилися прудкістю своїх пальців, та "бити копита", тобто ходити пішки, ставало їм усе тяжче. А я, дивлячись на їхнє сиве волосся, подумав: "Що ж буде з ними за яких літ десять?"
Я звернув увагу ще на одну пару; обом було за п'ятдесят. Жінку, з огляду на те, що вона жінка, впустили до шпичака; а його — ні, він прийшов запізно, і от, розлучений з подругою, він подався цілу ніч никати вулицями.
Та вулиця, на якій ми стояли, мала вшир, від стіни до стіни, заледве двадцять футів. Хідники були по три фути завширшки. Забудовано її було житлами. Принаймні в будинках через дорогу сяк-так животіли робітники з сім'ями. І щодня з години по обіді до шостої вечора шерег обідранців під дверима шпичака прикрашав краєвид, що відкривався з їхніх вікон та дверей. Саме зараз навпроти нас сидів у себе під дверима один робітник, відпочиваючи на свіжому повітрі після цілоденної праці. Його жінка вийшла до нього на гутірку. В дверях їм обом було завузько сидіти, тож вона стояла. Їхня малеча повзала тут-таки перед ними. А під шпичаком, менш як за двадцять футів од них, вишикувалась наша черга — і все на видноті, і життя робітникове, і життя злидареве. У нас під ногами бавилися дітлахи з навколишніх домів. Для них наша присутність не була щось незвичне. Ми їм зовсім не заважали, ми були такий же звичайний і природний складник їхнього оточення, як мури чи бруківка. Все своє коротке життя від самих народин вони бачили ту саму картину.
О шостій годині черга зрушила, і нас почали впускати, по троє. Прізвище, вік, місце народження, ступінь зубожіння та місце ночівлі минулої ночі — все це з блискавичною швидкістю записував наглядач; а коли я повернувся йти, якийсь чоловік несподівано, я аж здригнувся, тицьнув мені в руку щось, напомацки схоже на цеглину, і вигукнув просто над вухом:
— Ножі, сірники, тютюн є?
— Ні, сер, — збрехав я, як і кожен, хто входив.
Спускаючись сходами до підвалу, я глянув на цеглину в своїй руці і побачив, що, тільки ображаючи людську мову, її можна назвати "хлібом". Він був такий важкий і твердий, що не інакше його печено без дріжджів.
Внизу в підвалі світло було дуже тьмаве, і не встиг я оговтатись, як хтось тицьнув мені в другу руку бляшану мисчину. Потім, спотикаючись, я подибав у ще темнішу кімнату, де за столами сиділи на лавках злидарі.