За столом усі якусь хвилину ніяково мовчали, аж поки Атикус не попросив превелебного Мургеда прочитати вдячну молитву. Превелебний, замість попросити загального благословення, ухопився за нагоду сповістити Господа про злочинства Джін-Луїзи і Джемі. Коли превелебний Мургед дійшов до пояснення, що ці діти росли без матері, Джін-Луїза сама собі видавалася миршавою. Кинувши погляд на Джемі, побачила, що той мало не занурив носа в тарілку, а вуха у нього аж палають. Джін-Луїза сумнівалася, що Атикус наважиться колись підняти голову, і ці сумніви підтвердилися, коли превелебний Мургед нарешті сказав: "Амінь". Атикус підняв-таки голову: дві великі сльози котилися з-під його окулярів по щоках. Цього разу діти завдали йому страшенного болю. Раптом він промовив: "Перепрошую",— рвучко підвівся і зник на кухні.
Обережно ступаючи, увійшла Келпурнія зі щільно заставленою тацею. Коли приходили гості, манери Келпурнії мінялися: хоча вона вміла говорити майже як президент Конфедеративних Штатів Джеф Девіс, але у присутності чужих людей переходила на негритянську говірку. Зараз вона, бундючно роздаючи овочеві стави, глибоко дихала. Коли Келпурнія підійшла до Джін-Луїзи, та сказала: "Вибачте, будь ласка",— і притягнула до себе голову Келпурнії.
"Кел,— прошепотіла вона.— Атикус дуже пригнічений?"
Келпурнія випросталася, подивилася на неї звисока й оголосила, звертаючись до всіх присутніх: "Містер Фінч? Ні, мем, міс Скаут. Та він зара' на веранді — регоче, як несамовитий".
Містер Фінч? Та він регоче, як несамовитий. Колеса автомобіля, з'їхавши з асфальту на ґрунтову дорогу, повернули Джін-Луїзу до реальності. Вона пригладила волосся. Потім відчинила бардачок, знайшла пачку цигарок, витягла собі одну і запалила.
— Ми вже майже доїхали,— повідомив Генрі.— А ти де була? У Нью-Йорку зі своїм коханцем?
— Просто замріялася,— відповіла вона.— Згадала час, коли ми проводили Відродження. Ти його проґавив.
— І слава Богу. Доктор Фінч дуже полюбляє ту історію.
Джін-Луїза засміялася.
— Дядько Джек нагадує мені про неї вже мало не двадцять років, а мені й досі соромно. До речі, Ділл — єдиний, кого ми не сповістили про смерть Джемі. Хтось надіслав йому газетну вирізку. Так він і дізнався.
— Завжди так буває. Забуваєш про найдавніших друзів,— сказав Генрі.— Як гадаєш, він колись сюди повернеться?
Джін-Луїза похитала головою. Коли в армії Ділла послали до Європи, він там і залишився. Ділл був природжений мандрівник. Він, якщо йому доводилося перебувати довший час в одному й тому самому місці з одними й тими самими людьми, перетворювався на малу люту пантеру. Цікаво, де він буде, коли прийде його час. Уже точно не на тротуарі в Мейкомі.
Холодне повітря з річки увірвалося в спекотну ніч.
— Пристань Фінча, мадам,— оголосив Генрі.
Пристань Фінча утворювали триста шістдесят сходинок, що збігали з високої кручі й закінчувалися біля широкого молу, який виступом заходив у річку. До пристані вела велика просіка ярдів у триста завширшки; тяглася вона від краю кручі аж до лісу. Порита коліями дорога бігла від дальнього кінця просіки і губилася серед дерев. У кінці дороги стояв великий двоповерховий білий будинок з верандами, які оперізували його по периметру на обох поверхах. Старе обійстя Фінчів зовсім не було занедбане, навпаки, його чудово відремонтували: там розмістився мисливський клуб. Якісь ділки з Мобіла орендували навколишні землі, купили будинок і облаштували те, що в Мейкомі вважалося приватним пеклом азартних ігор. Це було не зовсім так: зимовими вечорами у кімнатах старого будинку лунали схвальні чоловічі вигуки, подеколи чувся постріл з дробовика, але не від гніву, а з надмірних веселощів. Нехай собі грають у покер і бенкетують досхочу, для Джін-Луїзи найголовніше, що про старий будинок добре дбають.
Пристань Фінча мала історію, типову для Півдня: дід Атикуса купив цей будинок у дядька одного славетного отруювача жінок, який орудував по обидва береги Атлантичного океану, але походив з родовитої сім'ї в Алабамі. В цьому будинку народився батько Атикуса, а також і сам Атикус, Александра, Керолайн (вона вийшла заміж за добродія з Мобіла) і Джон Гейл Фінч. Просіка використовувалася для родинних з'їздів, доки ті були в моді, тобто й на пам'яті Джін-Луїзи теж.
Атикусів прапрадід, англійський методист, оселився біля річки поблизу Клейборна і привів на світ семеро дочок і одного сина. Вони одружилися з дітьми вояків полковника Мейкома, виявилися плодючими і започаткували те, що округ називав Вісьмома Родинами. Багато років поспіль, коли нащадки ще збиралися щороку, існувала необхідність, щоб на Пристані постійно жив бодай один з Фінчів — вирубав ліс, щоб розширити місце для пікніків, тому просіка зараз і мала отакі розміри. Але використовувалася Пристань не лише для родинних з'їздів: негри грали там у баскетбол, Ку-клукс-клан збирався у часи свого розквіту, а коли Атикус ще був юнаком, там проводився великий турнір, на якому місцеві лицарі билися на честь прекрасних дам, і переможці здобували право нести своїх дам на руках до великої бенкетної зали (Александра розповідала, що одружилася з дядьком Джиммі тільки тому, що бачила, як він дуже вправно встромив палю у кільце на повному скаку).
Ще в Атикусові молоді роки Фінчі почали переїздити до міста: сам Атикус вивчав право у Монтгомері й практикував у Мейкомі; Александра, захоплена майстерністю дядька Джиммі, поїхала за ним до Мейкома; Джон Гейл Фінч вирушив до Мобіла вивчати медицину; а Керолайн втекла зі своїм хлопцем, коли їй було сімнадцять років. По смерті батька вони почали здавати землю в оренду, проте їхня мати не рушила зі старого місця. Вона залишалася там і спостерігала, як земля навколо неї орендується і як продається ділянка по ділянці. Коли померла і вона, залишилися тільки будинок, просіка і пристань. Будинок стояв порожній, поки його не купили джентльмени з Мобіла.
Джін-Луїзі здавалося, що вона пам'ятає бабусю, але не дуже чітко. Побачивши першу в своєму житті картину Рембрандта — жінку в очіпку з рюшами, вона промовила: "Ось моя бабуня". Атикус заперечив — ні, нічого схожого. Але Джін-Луїза мала враження, що колись її завели до тьмяно освітленої кімнати в глибині старого будинку, посеред якої сиділа стара-престара леді, убрана в чорне, з білим мереживним коміром.
Сходинки до Пристані, ясна річ, називалися "Стриб-скок", і коли Джін-Луїза була маленька і її возили на родинні з'їзди, вони з купою кузенів і кузин примушували батьків підбігати до краю кручі у страху, що діти, граючись на сходах, впадуть і розіб'ються. Тоді дітей хапали і розділяли на дві категорії: плавців і неплавців. Тих, що не вміли плавати, відсилали в кінець просіки, в лісок, і примушували гратися у невинні ігри; плавці могли бігати сходами під поблажливим наглядом двох молодих негрів.
Мисливський клуб тримав сходи у пристойному стані, а мол вони використовували як причал для своїх човнів. Вони були люди ледащі; їм легше було пливти за течією і гребти до Вінстонської трясовини, ніж продиратися крізь підлісок і соснові вирубки. Нижче за течією, поза кручею, ще залишалися сліди старої вантажної пристані, де чорні раби Фінчів завантажували тюки з бавовною й іншим крамом, а розвантажували блоки льоду, борошно, цукор, сільськогосподарське обладнання і жіночі речі. Пристань Фінча призначалася лише для гостей: високі сходинки давали дамам чудову нагоду зомліти; багаж залишався на вантажній пристані: висаджуватися там, на очах у всіх негрів, була річ неприпустима.
— Як гадаєш, сходинки безпечні?
— Саме собою,— відповів Генрі.— Клуб їх доглядає. Але, знаєш, ми вдираємося на чужу територію.
— Яка ще там, у біса, чужа територія? Хотіла б я побачити той день, коли Фінчі не зможуть ходити по власній землі! — Джін-Луїза помовчала.— Що ти маєш на увазі?
— Останній шматок землі був проданий п'ять місяців тому.
— А мені й словом ніхто не прохопився,— промовила Джін-Луїза.
Щось у її тоні насторожило Генрі.
— Тобі ж це байдуже, правда?
— Як тобі сказати. Просто мене б мали повідомити.
Генрі це не переконало.
— На Бога, Джін-Луїзо, яка користь від тої землі для містера Фінча й решти?
— Жодної, з усіма податками і морокою. Просто шкода, що мені не сказали. Не люблю сюрпризів.
Генрі засміявся. Нахилився і зачерпнув жменю сірого піску.
— Ти перетворюєшся аж на таку південку? Хочеш зробити з мене Джеральда О'Гару[19]?
— Облиш, Генку,— голос її звучав підозріло лагідно.
— Гадаю, що ти — найгірша з усіх. Містеру Фінчу сімдесят два роки, але він молодий душею, а тобі можна дати всі сто, коли доходить до таких справ.
— Мені просто не подобається, коли мій світ руйнують без попередження. Ходімо вниз, на пристань.
— А сил тобі стане?
— Та я ще тебе обжену.
Вони помчали до сходів. Коли Джін-Луїза розпочала швидкісний спуск, її пальці торкнулися холодного металу, і вона зупинилася. За рік, що її тут не було, поставили перила з залізної труби. Генк вирвався далеко вперед, його вже не наздогнати, але Джін-Луїза спробувала. Коли вона, захекана, добігла до пристані, Генк уже розпластався на дошках.
— Гляди, не влізь у смолу, кохана,— застеріг він.
— Я старію,— зітхнула вона.
Вони мовчки курили. Генрі підсунув руку під шию Джін-Луїзі і час від часу цілував її. Вона дивилася в небо.
— Небо так низько — здається, простягнеш руку і торкнешся його.
— Слухай, а ти говорила серйозно, що не любиш, коли руйнується твій світ? — поцікавився Генрі.
— Що?
Хтозна! Мабуть, серйозно. Вона спробувала пояснити.
— Бачиш, щоразу як я приїжджаю додому останні п'ять років... ні, навіть раніше, ще з коледжу,— дещо змінюється...
— А ти не впевнена, що тобі це до вподоби, так? — Генрі усміхався в місячному сяйві, і вона його добре бачила.
Джін-Луїза сіла.
— Не знаю, чи здатна я тобі пояснити, любий. Коли живеш у Нью-Йорку, часто відчуваєш, що Нью-Йорк — ще не увесь світ. Розумієш, коли я повертаюся сюди, я повертаюся у свій світ, і коли я полишаю Мейком, то ніби я полишаю світ. Доволі безглуздо звучить. Не можу цього пояснити, але ще безглуздіше інше: якби я жила у Мейкомі, я просто оскаженіла б.
— Не оскаженіла б,— сказав Генрі.— Не хочу на тебе тиснути і силою виривати відповідь — не смикайся! — але тобі доведеться прийняти одне рішення, Джін-Луїзо.