За весь час тільки один раз я почула від батька різкі слова — тоді він розмовляв з сестрою:
— Сестро, я виховую їх як можу!
Думаю, що до цієї розмови мав якесь відношення комбінезон, у якому я бігала скрізь.
Річ у тому, що тітка Олександра виявляла надмірно велику турботу про мій гардероб. Я ніколи не стану леді, якщо ходитиму в штанях; коли я сказала, що в платті нічого не можу робити, тітка зауважила, що не треба шукати такої роботи, для якої потрібні штани. На думку тітки Олександри, мені годилося гратися плиткою, чайним сервізом, носити намисто із штучних перлин, яке вона подарувала мені, коли я народилася; крім того, я повинна осявати, як сонечко, самітнє життя мого батька. Я сказала, що можна ходити в штанях і в той же час сяяти, а тітка відповіла, що я повинна бути світла, як промінь сонця, що я народилась гарною дівчинкою, а тепер з кожним роком гіршаю. Вона постійно ображала і сердила мене; я не могла цього зрозуміти і звернулася до батька; він одказав, що в нашій родині й без мене досить сонячних променів, велів займатися своїми справами, що в основному я йому подобаюсь така, як є.
Під час святкового обіду мене звичайно садовили окремо за маленький стіл у їдальні; Джем і Френсіс обідали разом з дорослими. Тітка ще довго садовила мене окремо, в той час як Джем і Френсіс уже давно сиділи за великим столом. Я частенько думала, чого вона боїться — що я встану і щось перекину? Інколи мені хотілося попросити в тітки дозволу хоч раз посидіти за великим столом з дорослими: я б довела, що можу поводитися пристойно; зрештою, я ж обідаю щодня дома і нічого лихого не трапляється. Я попросила Аттікуса, щоб він вплинув на тітку, але батько відповів, що не може: ми гості і маємо сидіти там, де нас посадять. І ще сказав, що тітка Олександра не дуже розуміє дівчаток — їх у неї ніколи не було.
Але куховарство тітки Олександри примушувало забути всі її вади. Три м'ясні страви, свіжі овочі з комірчини, мариновані персики, два кекси та інші смачні речі — це був скромний святковий обід. Після обіду дорослі пішли до вітальні і посідали навкруги, у святковому настрої. Джем ліг на підлозі, а я вийшла надвір.
— Надінь пальто,— сказав Аттікус якимсь сонним голосом, але я не зважила на його слова.
Френсіс підсів до мене на ґанку.
— Я ще ніколи так смачно не обідала.
— Бабуся вміє чудово готувати,— сказав Френсіс.— Вона й мене навчає.
— Хлопцям це ні до чого.— Я уявила собі Джема у фартусі і засміялась.
— Бабуся твердить, що всі чоловіки повинні вміти варити їсти і доглядати своїх жінок, коли ті себе погано почувають,— сказав брат.
— Я не хочу, щоб Діл доглядав мене. Краще я його доглядатиму.
— Діл?
— Еге ж. Тільки ти нікому не кажи про це: ми збираємось одружитися, коли виростемо. Влітку він зізнався, що кохає мене.
Френсіс розреготався.
— Чого ти? — спитала я.— Він непоганий хлопець.
— Це отой миршавий? Бабуся казала, що він кожного літа приїздить у гості до міс Рейчел.
— Так, це він.
— Я про нього все знаю!
— Що саме?
— Бубуся каже, що він бездомний.
— Це неправда. Він живе в Мерідіані.
— ...і мандрує від родичів до родичів, а літо проводить у міс Рейчел.
— Френсіс, це неправда!
Френсіс неприємно засміявся.
— Ти інколи буваєш така дурна, Джін Луїзо. А втім, що тут дивного?
— Що ти хочеш сказати?
— Якщо тобі дядечко Аттікус дозволяє ганяти з бродячими собаками, це його діло, бабуся каже, що ти тут не винна. Думаю, не твоя вина і в тому, що твій батько любить чорних, але, щоб ти знала, всі родичі соромляться його...
— Френсіс, що ти патякаєш, хай тобі чорт!
— Те, що ти чуєш. Бабуся каже, що ви у нього здичавіли, а тепер, коли всі знають, що він приятелює з чорномазими, нам на вулицях Мейкомба хоч не показуйся. Всю рідню осоромив — ось що.
Френсіс підвівся і побіг галерейкою до кухні. Відчувши себе в безпеці, він обернувся і крикнув:
— Чорнолюб він! Чорнолюб!
— Неправда! — закричала я.— Не знаю, що ти там шкабарчиш, патякаєш, але раджу тобі зараз же заткнути пельку!
Я скочила з ґанку, без особливих зусиль догнала Френсіса, схопила за комір і наказала забрати свої слова.
Він вирвався й побіг в кухню.
— Чорнолюб! — закричав він.
Коли чатуєш на здобич — не поспішай. Мовчи і жди — цікавість напевно переважить, і вона з'явиться. Френсіс визирнув з кухні.
— Ти ще сердишся, Джін Луїзо? — спитав він нерішуче.
— Нічого мені робити!
Френсіс вийшов на галерею.
— Береш свої слова назад, ти?
Але я поспішила. Френсіс вмить зник у кухні, а я повернулася на ґанок. Можна й зачекати. Я посиділа, мабуть, хвилин п'ять, коли почула голос тітки Олександри.
— Де Френсіс?
— Він там, у кухні.
— Він же знає, що в кухні гратися не можна.
Френсіс виглянув з дверей і заволав:
— Бабусю, вона загнала мене сюди і не випускав.
— Джін Луїзо, що це означає?
Я підвела голову і глянула на тітку Олександру.
— Я його туди не заганяла, тіточко, і не тримаю там.
— Ні, тримає! — заверещав Френсіс.— І не випускає!
— Ви вже посварилися.
— Бабусю, Джін Луїза зла на мене!
— Виходь, Френсіс! Джін Луїзо, якщо я почую ще хоч одне слово від тебе,— розкажу батькові. Ти, я чула, згадувала недавно чорта?
— Ні.
— А мені почулося, ніби згадувала. Щоб я цього більше не чула.
Тітка Олександра мала звичку підслухувати. Тільки-но вона пішла, Френсіс, нахабно сміючись, переможно вийшов з кухні.
— Ти зі мною не жартуй! — Він вискочив у двір. Тримаючись подалі від мене, почав гиляти ногою суху траву, час від часу озирався на мене і посміхався. На веранду вийшов Джем, подивився на нас і зник. Френсіс заліз на мімозу, потім зліз, заклав руки в кишені і став походжати по двору.
— Ха! — вигукнув він.
Я запитала, кого він з себе удає: дядечка Джека чи когось іншого?
— Тобі, здається, було наказано сидіти і не чіпати мене,— відповів він.
— Я не чіпаю.
Френсіс пильно глянув на мене і вирішив, що мене вже втихомирили.
— Чорнолюб...
Цього разу я так затопила йому кулаком у зуби, що обідрала собі шкіру. Пошкодивши ліву руку, я пустила в хід праву, але ненадовго. Дядечко Джек притиснув мені руки до боків і сказав:
— Спокійно!
Тітка Олександра метушилася біля Френсіса: витерла хустинкою сльози, погладила по голові, ущипнула за щоку. Аттікус, Джем і дядечко Джімі вийшли на ґанок, коли Френсіс заплакав.
— Хто почав перший?— спитав дядечко Джек.
Френсіс і я показали одне на одного.
— Бабусю,— проскиглив він,— вона сказала, що я — шльондра, і накинулася на мене.
— Це правда, Всевидько? — спитав дядечко Джек.
— Авжеж, правда.
Дядечко Джек зміряв мене поглядом, і вираз обличчя у нього був такий, як у тітки Олександри.
— Пам'ятаєш, я казав тобі, що матимеш неприємності, коли не облишиш ті слівця. Казав чи ні?
— Так, сер, але...
— Отепер їх маєш. Стій тут.
Я вагалася: стояти чи втекти, і, певно, надто довго роздумувала, бо коли повернулася, щоб бігти, переді мною виріс дядечко Джек. Раптом мій погляд упав на маленьку мурашку, яка, з великими зусиллями пробиваючи собі шлях серед трави, тягла здобич — крихту хліба.
— Більше я з тобою, скільки житиму, розмовляти не буду. Я ненавиджу тебе! Щоб ти й до ранку не дожив!
Ця тирада, здається, розсіяла останні сумніви дядечка Джека. Я побігла до батька шукати захисту, але він сказав, що я винна сама і що вже пора додому. Я залізла в машину, на заднє сидіння, навіть ні з ким не попрощавшись, а вдома відразу ж побігла до своєї кімнати і зачинила за собою двері. Джем хотів мене втішити, проте я його не пустила.
Я оглянула сліди битви — було тільки сім чи вісім червоних плям — і подумала, що все на світі відносне. В цю мить хтось постукав у двері.
— Геть звідси!
Дядечко Джек сказав, що коли я так розмовлятиму, він мене відлупцює, і я замовкла. Він зайшов до кімнати, а я забилася в куток й одвернулась.
— Всевидько, ти все ще ненавидиш мене?
— Можете знову братися за своє, сер, будь ласка.
— Не думав, що ти така злопам'ятна. Був про тебе кращої думки, тобі перепало, і ти сама знаєш, що заслужила.
— Не заслужила.
— Голубонько, не можна ображати людей...
— Ви несправедливий,— сказала я,— несправедливий!
Дядечко Джек звів брови.
— Несправедливий? Чого?
— Ви хороший, дядечку Джек, я, певно, все одно люблю вас і досі, але ви не розумієте дітей.
Дядечко Джек став руки в боки і пильно подивився на мене.
— Чому ж це я не розумію дітей, Джін Луїзо? Коли діти поводяться так, як ти,— нема чого особливо й розуміти. Сьогодні ти поводилася нестримано, зухвало, образливо...
— Ви можете мене вислухати? Я буду ввічлива. Я просто хочу сказати, що думаю.
Дядечко Джек сів на ліжко, нахмурив брови і знову подивився на мене.
— Ну, кажи.
Я глибоко вдихнула.
— По-перше, ви ніколи не даєте слова сказати, не вислухаєте, а відразу накидаєтеся. Коли ми, буває, посваримось з Джемом, Аттікус завжди вислухає не тільки Джема, а й мене; по-друге, ви казали, щоб я ніколи не вживала тих слів без крайньої потреби, але Френсіс змусив мене, йому мало було голову одірвати...
Дядечко Джек почухав потилицю.
— А далі?
— Френсіс образив Аттікуса, а я не стерпіла.
— Як він його образив?
— Назвав чорнолюбом. Я не дуже розумію, що то означає, але, дядечку, почули б ви, як він це сказав. Присягаюся, я ніколи не дозволю йому говорити щось погане про Аттікуса.
— Він так і сказав?
— Так, сер, саме так, і ще багато чого. Що Аттікус осоромив усю нашу родину, що ми здичавіли у нього...
Я глянула на обличчя дядечка Джека і подумала: знову мені дістанеться. А коли він сказав: "Розберемось", я зрозуміла, що дістанеться Френсісу.
— Сьогодні ж увечері піду до них.
— Сер, будь ласка, не треба. Прошу вас.
— Я цього так не залишу,— сказав він.— Олександра повинна про це знати. Ну й додумався, зажди, я до тебе доберуся.
— Дядечку Джек, будь ласка, обіцяйте мені, прошу вас. Не кажіть про це Аттікусу. Він... він сказав мені одного разу: що б я не почула про нього, не повинна зважати. Хай краще думає, ніби ми побилися через щось інше. Прошу вас, дайте слово.
— Я не хотів би, щоб Френсісу це минулося.
— Воно йому не минулося. Ви не могли б мені перев'язати руку? Трошки кров іде.
— Чому ж ні, дитино. Чию ж іще ручку я перев'яжу з таким задоволенням, як твою. Проходь сюди.
Дядечко Джек чемно вклонився і показав мені на ванну кімнату. Він промивав і перев'язував мені руку, водночас розповідаючи про смішного короткозорого дідуся, у нікого був кіт Пірат.