Король Глобарес і мудреці

Станіслав Лем

Король Глобарес і мудреці

--------------

Станіслав Лем

Кіберіада

Київ, Дніпро, 1990

(c) Український переклад, М. Гандзій, 1990. Перекладено за виданням: Stanistaw Lem, Cyberiada, Krakow, 1972.

--------------

Якось король Глобарес, володар Епариди, покликав до себе трьох найголовніших мудреців королівства і сказав їм:

— Жахлива моя доля. Бо я пізнав усе, що тільки можливо пізнати; і все, що мені зараз кажуть, на мою думку, пусте, як розколотий дзвін. Мені хочеться здивуватися, а натомість я нуджуся; прагну потрясінь, а звідусіль чую самі нісенітниці; жадаю чогось незвичайного, а мене частують банальними лестощами. Отож знайте, мої мудреці: сьогодні я наказав скарати на горло всіх моїх блазнів разом із відкритими і таємними радниками, і така ж участь спіткає вас, якщо ви не виконаєте мого наказу. Нехай кожен із вас розповість мені найдивовижнішу історію, яку лишень знає. А хто неспроможний буде здивувати чи розтривожити мене, викликати в мене сміх чи сльози або ж примусити замислитися,— той позбудеться голови!

Король подав знак, і мудреці почули сталеву ходу посіпак, що оточили їх біля підніжжя трону, і побачили, як зблискували полум'ям їхні оголені мечі. Жоден з мудреців не хотів наражатися на гнів короля й підставляти голову під меч ката. Отож вони стривожено стали підштовхувати один одного ліктями, і невдовзі перший заговорив:

— Володарю й пане! В усьому видимому й невидимому Космосі, безперечно, немає дивовижнішої історії, ніж історія про одне зоряне плем'я, що його звуть у хроніках плем'ям Навпаків. Від самісінького початку своєї історії Навпаки все робили всупереч тому, як робив будь-хто з розумних істот. Їхні предки оселилися на планеті Урдрурії, що славилася своїми вулканами; щороку народжуються на ній пасма гір, і в цей час планета корчиться в страшних переймах, від яких усе летить сторчголов. А щоб життя Навпаків було суцільними незгодами, небесам сподобалося жбурляти в них великим Потоком Метеоритів, і ці кам'яні гурти протягом двохсот днів на рік таранять планету. Навпаки, щоправда вони тоді ще так не називалися, робили будівлі з гартованого заліза та сталі, а на себе нацуплювати стільки сталевих аркушів, що здавалося, то ходять гори металобрухту. Одначе грунт під час землетрусів поглинав їхні обладунки. І от, коли над цілим народом нависла загроза загибелі, зібралися тоді мудреці на раду. І мовив перший: "Нашому людові не можна залишатись у теперішньому вигляді, і нема для нас іншого порятунку, як трансмутація. Земля під нами репається, тож, щоб не провалюватися в розколини, кожному Навпакові треба мати широку підставку. А метеорити летять згори, тож кожному слід мати гострий вершечок. Таким чином, нам у вигляді конусів нічого не загрожуватиме".

І мовив другий: "Не так треба зробити. Бо якщо земля широко розкриє свою пащу, то поглине й конус, а метеорити, що летітимуть навскоси, поб'ють йому боки. Ідеальною буде форма кулі. Бо коли грунт почне двигтіти й здиматися, куля сама відкотиться, а коли летітиме метеорит, то тільки ковзне по її боці. Отже, щоб мати щасливе майбутнє, нам слід саме так змінитися".

І мовив третій: "Кулю, як і будь-який інший матеріальний предмет, може розбити метеорит або ж поглинути земля. Нема щита, якого б не розрубав дужчий од нього меч, ані меча, який не зламався б на твердішому, ніж він, щиті. Матерія, браття, зі своїми повсякчасними змінами та перетвореннями, дуже нетривка. І не в ній слід утілюватись істотам, що пишаються своїм розумом, а в тому, що є незмінне, вічне, досконале, хоча й нетривале".

"А що ж воно таке?" — запитали тамтешні мудреці.

"На ваше запитання я відповім не словами, а дією!" — мовив третій мудрець. І на їхніх очах він почав розбиратися; спершу скинув із себе верхній одяг, підбитий кристалами, тоді — золоті шати й нижнє срібне вбрання; після цього зняв верх свого черепа й грудей. І враз став розбиратися що далі, то все швидше й на дрібніші деталі; від суглобів перейшов до зчленувань, від зчленувань — до гвинтиків, від гвинтиків — до дротиків, до найдрібніших деталей,— кінець кінцем він дійшов аж до атомів.

І враз він став лускати свої атоми, та з таким запалом, що не видно було нічого, крім того, як він розтає і зникає, проте робив він усе це так спритно і швидко, що на очах у вражених мудреців перетворився на досконалу відсутність, у якій усе тим більш навпаки, що вона присутня. Там, де досі був атом,— тепер не було атома, де за мить було їх шість — постала відсутність тих шести, де був гвинтик — була цілковита відсутність того гвинтика й така досконала, що нічим від нього не відрізнялась. В такий спосіб мудрець став порожнечею, упорядкованою точнісінько так само, як досі було упорядковане його тіло. Мудрець зробив усе блискавично швидко і вправно, щоб жодна матеріальна частинка не порушила своїм вторгненням теперішньої його досконалої присутньої відсутності. І побачили інші його як порожнечу, сформовану так, як сам він був сформований за хвилину до цього, пізнавали його очі по відсутності чорного забарвлення, його обличчя — по відсутності блакитного блиску, а його кінцівки — по зниклих пальцях, суглобах, наплічниках.

"В такий спосіб, браття,— проказав Присутній Відсутній,— через втілення матеріального в порожнечу, ми дістанемо не лише могутній захист, а й безсмертя. Бо змінюється тільки матерія, а ніщо не супроводить матерію в її непевності, тому й досконалість втілюється в небутті, а не в бутті, і нам слід стати першим, а не другим!"

Як ухвалили, так і зробили. Відтоді Навпаки стали непереможними. Життя своє вони завдячують не тому, що в них є, бо в них нічого немає, а тому, що їх оточує. І коли хтось заходить до будинку, це означає, що будинок відсутній, а якщо в темряву — то відсутня темрява. В такий спосіб, зрікшися несталої матерії, Навпаки зробили неможливе можливим...

— А в який же спосіб, любий мій мудрецю, вони подорожують космічною порожнечею? — запитав Глобарес.

— Ото тільки того вони й не можуть, королю, бо зовнішня порожнеча злилася б з їхньою власною, і вони перестали б існувати як неістоти. Отож воли змушені повсякчас стежити за чистотою свого небуття, за порожнечею свого єства. Так і минає у них час,— а звуть їх ще Небутцями або Неантами...

— Слухай, мудрець,— перебив його король,— це зовсім не мудра історія, бо як же можна замінити матеріальну різнорідність однорідністю того, чого немає? Хіба ж одне й те саме — скеля й будинок? А власне, відсутність скелі може набути такої ж форми, як і відсутність будинку, а тоді одне й друге стає ніби одне й те саме.

— Але ж, пане,— пробував боронитися мудрець,— бувають різні види порожнечі...

— Побачимо,— сказав король,— що буде, коли за моїм наказом тобі зітнуть голову: чи її відсутність стане присутністю, як ти гадаєш? — І монарх бридко зареготався й дав знак катам.

— Володарю! — волав мудрець уже в сталевих лабетах.— Ти хотів розвеселитися, а моя історія викликала в тебе сміх, тож, згідно з твоєю обіцянкою, даруй мені життя!

— Ні, то я сам себе розвеселив,— мовив король.— Хіба що ти пристанеш на мою пропозицію: якщо добровільно погодишся на страту, твоя згода розвеселить мене, і тоді я погоджуся з твоєю думкою.

— Я згоден! — гукнув мудрець.

— Ну, то рубайте йому голову, коли він сам про те просить! — оголосив король.

— Але ж, пане, я погодився для того, щоб мене не вбивали...

— Якщо ти погоджуєшся, то тебе треба стратити,— пояснив король.— А якщо не погоджуєшся, то це означає, що ти не розвеселив мене, і тебе знову-таки треба стратити...

— Ні, ні, не треба! — зарепетував мудрець.— Якщо я погоджуся, то ти, розвеселившись, маєш подарувати мені життя, а якщо я не погоджуся...

— Досить! — відрубав король.— Кате, роби своє діло!

Блиснув меч, і голова мудреця впала додолу.

За хвилину по мертвій мовчанці озвався другий мудрець:

— Володарю й пане! Найчуднішим з усіх зоряних племен є, безперечно, плем'я Поліонтів, або ж Багатунів, яких називають іще Многістами. Кожен з них, хоч і має лише один тулуб, але що більше в нього ніг, то вищий він рангом. Щодо їхніх голів, то в них вони різні для різних випадків: кожна посада здобувається в них з відповідною головою, убогі родини мають тільки по одній голові на всіх, а багачі збирають у скарбницях різні голови, на всілякі випадки: у них є голови на ранок і на вечір, стратегічні — на випадок війни, швидкісні — коли кудись поспішають, а також голови холодно-розсудливі, запальні, жагучі, весільні, голови для кохання й для жалоби, одне слово, вони екіпіровані на будь-який випадок, що може статись у житті.

— І це все? — спитав король.

— Ні, пане! — відповів мудрець, почуваючи, що йому стає млосно.— Багатуни називалися так ще й тому, що всі вони приєднані до свого володаря, та ще й у такий спосіб, що в разі, коли більшість із них визнала б дії короля шкідливими для загального добра, король утратив би цілісність і розсипався б на шматочки...

— Дуже тривіальна оповідка, можна навіть сказати, що загрозлива для короля! — мовив понуро Глобарес.— Та коли вже ти, мудрець, так багато говорив про голови, то, може, відповіси мені: накажу я відтяти тобі голову чи ні?

"Якщо я скажу, що накаже,— швидко зміркував мудрець,— то він так і зробить, бо лихий на мене. А якщо я скажу, що не накаже, то здивую його, і він змушений буде відпустити мене, як обіцяв". І мудрець відповів:

— Ні, пане, не накажеш!

— Ти помилився,— проголосив король.— Кате, виконуй свій обов'язок!

— Але ж, володарю! — заволав мудрець уже в катових лабетах.— Хіба мої слова не здивували тебе? Хіба ти не сподівався почути від мене, що мені треба відтяти голову?

— Твої слова не здивували мене,— заперечив король.— Бо вони були продиктовані страхом, який виказувало твоє обличчя. Досить! Рубайте!

І, брязнувши, покотилася голова другого мудреця.

Третій, найстарший з мудреців, байдужісінько спостерігав усе. І коли король уже від нього зажадав дивовижної розповіді, він промовив:

— Владарю! Я міг би розповісти тобі справді дивовижну історію, але не зроблю цього. Бо для мене важливіше зостатися щирим, аніж здивувати тебе. Я примушу тебе стратити мене, не ховаючись за машкарою цієї забави, а в спосіб, властивий твоїй натурі, яка, хоч і кровожерна, а не наважується чинити такі любі тобі вбивства, не заховавшись за маскою фальшу.