Квазіавтостоп

Мілан Кундера

Сторінка 3 з 4

Чуже життя, в якому вона опинилася, було життям без сорому, без життєвих детермінацій, без минулого й майбутнього, без обов'язків; це було вільне життя. Дівчина-пасажирка мала право на все: усе їй було дозволено; говорити, що заманеться, робити й відчувати, що заманеться.

Вона йшла залою й усвідомлювала, що з усіх боків на неї дивляться — це породжувало емоції, яких вона досі не знала: відчуття безсоромної радості за своє тіло. Досі їй ніколи не вдавалось остаточно перестати бути чотирнадцятирічною дівчинкою, яка соромиться своїх грудей, яку муляє відчуття, що вони занадто випинаються, занадто помітні. Хоч вона й пишалася своєю красою, зростом, поставою, проте все ж відчувала сором, знаючи, що жіноча краса діє насамперед як сексуальний заклик, і від цього їй було неприємно; вона палко бажала, щоб її тіло було спрямоване лише на людину, яку вона кохає; коли чоловіки на вулиці розглядали її бюст, їй здавалося, що цим вони плюндрують частину її найінтимнішої таємниці, яка належить лише їй та коханому. Але тепер вона була жінкою, що їздить автостопом, жінкою без долі, позбавленою ніжних пут кохання, і починала тим виразніше усвідомлювати своє тіло, чим чужішими були очі, які на неї дивились.

Вона вже дійшла до останнього столика, коли один з підпилих чоловіків, бажаючи похвалитися своєю начитаністю, звернувся до неї по-французькому: "Combien, mademoiselle?"[1]

Дівчина зрозуміла запитання. Вона випросталась і, втішаючись кожним рухом своїх стегон, зникла за завісою.

9

Все це була дивна гра. Дивизна, наприклад, була в тому, що молодик, який сам відмінно втілився в образ незнайомого водія, не переставав бачити в пасажирці свою дівчину. Саме це було найнестерпніше: дивитись, як його дівчина спокушає чужого чоловіка, мати гірку перевагу виступати свідком цього, зблизька бачити, як вона виглядає й що говорить, коли зраджує його (коли зраджувала його, коли зраджуватиме), мати парадоксальну честь бути тим, з ким вона йому невірна.

Це було тим гірше, що він більше обожнював її, ніж кохав; йому завжди здавалося, що її буття є справжнім лише в межах вірності й чистоти, а поза ними — просто не існує; що за цими межами вона вже не була б сама собою, так, як вода вже не вода, коли втрачає здатність кипіти. Дивлячись, як вона ще зараз невимушено й елеґантно переступає цю жахливу межу, він нетямився з гніву.

Дівчина повернулася з туалету й пожалілася:

— Щойно якийсь чоловік сказав мені: "Combien, mademoiselle?"

— Нічого дивного, — відказав молодик, — адже ви виглядаєте, як гуляща дівка.

— А ви знаєте, мене це зовсім не зачіпає.

— Треба вам було піти із тим паном.

— Але ж я маю тут вас.

— Можете піти до нього після мене. Домовтеся з ним.

— Він мені не подобається.

— Але в принципі ви ж не проти, щоб мати кількох чоловіків за ніч?

— Чом би й ні, якщо вони гарні.

— А як вам більше подобається, з кожним по черзі чи відразу з усіма?

— І так, і так, — сказала дівчина.

Розмова ставала все абсурднішою; дівчину це трохи шокувало, та протестувати вона не могла. Гра містить у собі неволю для людини; гра — це пастка для гравця; якби це була не гра. якби тут сиділи справді двоє чужих людей, пасажирка вже давно могла б образитись і піти геть; та з гри немає виходу; команда не може піти з майданчика перш, ніж закінчиться гра, шахові фігури нікуди не можуть подітися в шахівниці, кордони поля для гри порушити неможливо. Дівчина знала, що вона мусить прийняти будь-яку гру лише тому, що це гра. Вона знала, що чим екстремальнішою буде гра, тим більше вона буде власне грою й тим слухняніше треба грати. Марно було кликати на допомогу розум й нагадувати нерозважливій душі, що має залишати собі можливість вийти з гри, що не повинна ставитися до гри занадто серйозно. Якраз тому, що це була тільки гра, душа не боялася, не боронилась і впадала від неї в наркотичну залежність.

Молодик покликав офіціанта, щоб заплатити. Потім підвівся й сказав:

— А тепер ходімо.

— Куди? — вдала подив дівчина.

— Іди й не запитуй.

— Як ви зі мною розмовляєте?

— Як із гулящою дівкою, — сказав молодик.

10

Вони підіймалися погано освітленими сходами: на майданчику між першим і другим поверхом біля прибиральні стояла група підпилих чоловіків. Молодик ззаду обняв дівчину так, щоб права долоня лягла на її грудь. Чоловіки біля вбиральні помітили це й почали підбадьорливо вигукувати. Дівчина хотіла випручатись, та молодик цитьнув на неї. Чоловіки відреагували на це грубуватою солідарністю, кинувши на адресу дівчини кілька вульґарних реплік. Молодик із дівчиною дійшли до другого поверху, він відчинив двері в номер і ввімкнув світло.

То була вузька кімната з двома ліжками, столиком, стільцем та вмивальником. Молодик замкнув двері й повернувся обличчям до дівчини. Вона стояла перед ним — уся її постава випромінювала непокору, а очі — зухвалу хіть. Молодик дивився на неї, намагаючись за вульґарним виразом її обличчя впізнати знайомі риси, які ніжно кохав. Здавалося, він дивився на два образи, що наклалися один на один і просвічувалися один крізь один. Ці два напівпрозорі зображення говорили йому, що в дівчині є все, що її душа — дуже аморфна, що в ній є місце для вірності й віроломства, для зради й невинності, кокетливості й цноти; ця химерна суміш здавалась йому огидною, мов пістрявість смітника. Обидва образи знову й знову проступали один крізь один, і молодик розумів, що дівчина лише на перший погляд відрізняється від інших, але в глибинах свого єства вона така сама, як інші жінки, опанована всіма можливими думками, розпусними почуттями, які підтверджують усі його потаємні сумніви та ревнощі; що неповторний чар її індивідуальності — це омана, в яку впадає той, хто дивиться, себто він. Йому здалося, що дівчина — така, якою він її кохав — лише витвір його жаги, його уяви, його довіри, а зараз вона стоїть перед ним така, якою є насправді: безнадійно чужа, безнадійно інша, безнадійно багатозначна. Його опанувала ненависть.

— Чого ти чекаєш? Роздягайся, — наказав він.

Дівчина кокетливо нахилила голову й запитала:

— А це обов'язково?

Тон запитання видався йому добре знайомим, навіть здалося, що колись давно саме так спитала його якась інша жінка, хоча він уже не пам'ятав, яка саме. Йому захотілося принизити її. Не чужу пасажирку, а свою дівчину. Гра злилася з життям воєдино. Гра в приниження пасажирки стала лише приводом для того, щоб принизити свою дівчину. Молодик забув, що це гра. Він ненавидів жінку, яка стояла перед ним. Пильно подивився на неї, потім вийняв із нагрудної кишені п'ятдесят крон і подав дівчині:

— Вистачить?

Дівчина взяла п'ятдесят крон і сказала:

— Ви оцінюєте мене не надто дорого.

— Більше ти не варта, — сказав молодик.

Дівчина пригорнулася до нього:

— Не говори зі мною так! До мене треба трошки по-іншому, ну ж бо спробуй!

Вона обіймала його й тяглася устами до його уст. Він поклав пальці на її уста й м'яко відштовхнув її. Промовив:

— Я цілуюся лише з тими жінками, яких кохаю.

— А мене не кохаєш?

— Ні.

— Кого ж ти кохаєш?

— Що тобі до того? Роздягайся.

11

Ще ніколи вона так не роздягалася. Боязкість, внутрішня паніка, невпевненість — усе, що відчувала щоразу, коли роздягалась на очах молодика (не можучи сховатись у темряві), — усе це кудись поділося. Стояла перед ним самовпевнена, зухвала, освітлена й здивована тим, що володіє дотепер невідомими їй прийомами повільного, збудливого роздягання. Перехоплювала його погляди, повільно знімала кожну одежину, смакуючи кожну стадію оголення.

Та коли опинилась перед ним без нічого, їй раптом промайнуло в голові, що тут будь-яка гра закінчується; що лицедійство вона скинула з себе разом із сукнею і її голизна означає, що вона стала сама собою, а молодик повинен підійти до неї й зробити єдиний рух, який усе закреслить і за яким почнуться вже лише їхні найінтимніші любощі. Оголена, вона стояла перед молодиком, припинивши гру; почувалася розгубленою, а на її обличчі з'явилася боязка, знічена усмішка, що справді належала тільки їй.

Але молодик не підійшов до неї й не припинив гри. Здавалося, він не помітив її довірливої усмішки; він бачив перед собою лише гарне чуже тіло своєї дівчини, до якої відчував ненависть. Хвиля ненависті змила його чуттєвість. Дівчина хотіла підійти ближче, та він сказав:

— Стій там, де стоїш, я хочу добре тебе роздивитися.

Тепер йому хотілось лише одного: поводитися з нею, як із продажною дівкою. Та молодик ніколи не мав стосунків із продажними жінками, і його уявлення про них ґрунтувалося лише на літературі й на розповідях. Він звернувся до цих уявлень, і перше, що там побачив, була жінка в чорній білизні (та чорних панчохах), яка танцювала на блискучій дошці рояля. У готельній кімнатці не було рояля, тут був лише невеликий, накритий лляною скатертиною столик, присунутий до стіни. Він звелів дівчині вилізти на стіл. Дівчина зробила благальний жест, але молодик сказав:

— Я тобі заплатив.

Помітивши в погляді молодика якусь одержимість, вона зробила зусилля продовжити гру, хоча більше не могла та й не хотіла грати. Зі слізьми на очах вилізла на стіл. Стільниця була метр на метр, одна ніжка стола хиталася, й дівчина мала відчуття, що ось-ось упаде.

Та молодик дивився втішеним поглядом на оголену постать, яка височіла над ним і чия сором'язлива невпевненість лише розпалювала його відчуття влади. Він хотів бачити це тіло в усіх позах, з усіх боків, так, як уявляв собі, що його бачили й бачитимуть інші чоловіки. Він був вульґарний і нахабний. Говорив їй слова, яких вона ніколи від нього не чула. Їй хотілося вчинити опір, утекти від гри, вона покликала його на ім'я, та він різко урвав її, сказавши, що вона не має права звертатися до нього так фамільярно. Зрештою, долаючи розгубленість і розпуку, вона послухалася, нахилялася й присідала, як того бажав молодик, водила руками й крутилась, узявшися в боки, імітуючи твіст; від швидких рухів скатертина з-під її ніг вислизнула, й дівчина мало не впала. Молодик зловив її й потяг на ліжко.

Зляглися. Вона зраділа, що нарешті закінчиться ця злощасна гра й вони знову стануть самими собою, такими, якими кохали одне одного. Вона хотіла поцілувати його. Та молодик відштовхнув її голову й повторив, що цілує лише тих жінок, яких кохає.

1 2 3 4