Його праця слабка. Вона не має наукової вартости. Чи ви вірите мені?
— У це тяжко повірити. Я не можу вам повірити, — сказала пані Затурецька.
— Насамперед, ця праця не ориґінальна. Прошу зрозуміти, науковець завжди мусить дійти до чогось нового; науковець не повинен копіювати того, що ми вже знаємо, що вже написали інші.
— Мій чоловік зовсім певно не копіював.
— Пані Затурецька, ви напевно читали цю працю... — хотів я продовжувати, але пані Затурецька перервала мені:
— Ні, я не читала.
Я був здивований.
— Тоді ви прочитайте її.
— Я не бачу, — сказала пані Затурецька: — Я можу бачити тільки світло й тінь, у мене хворі очі, уже п'ять років я не читала ні рядка, але я не потребую читати, щоб знати, чесний мій чоловік чи ні. Це можна розпізнати іншими способами. Я знаю свого чоловіка так, як мати знає свою дитину, я знаю все про нього. І я знаю, що що б він не робив, він завжди робить усе чесно.
Я змушений був зважитися на найгірше. Я прочитав уголос пані Затурецькій уступи з Матєйчека, Печірки й Мічека, чиї думки й формулювання перебрав собі пан Затурецький. Правда, це не було свідоме пляґіювання, а радше несвідоме підпорядкування тим авторитетам, які викликали в пана Затурецького почуття щирої і непомірної поваги. Але кожен, хто чув ці уступи в зіставленні, мусів зрозуміти, що ніякий серйозний науковий журнал не міг би опублікувати працю пана Затурецького.
Я не знаю, скільки пані Затурецька концентрувалася на моїх поясненнях, скільки з них вона сприйняла і зрозуміла; вона покірно сиділа в фотелі, покірно й слухняно, як солдат, який знає, що він не може залишити свій пост. Це взяло з пів години, поки ми не скінчили. Пані Затурецька підвелася з фотеля, уставила свої прозорі очі на мене й глухим голосом вибачилася; але я знав, що вона не втратила віри в свого чоловіка, і вона не дорікала нікому, крім себе самої, за невміння заперечити мої арґументи, які здавались їй темними й незрозумілими. Вона вдягла свій військовий плащ, і я зрозумів, що ця жінка була солдатом, солдатом душею й тілом, сумлінним і вірним солдатом, солдатом, утомленим від довгих маршів, солдатом, який не здатний розуміти змісту наказу і все ж виконує його без заперечень, солдатом, який відходить переможений, але не поганьблений.
Після того, як вона пішла, щось лишилося в моєму кабінеті з її втоми, її вірности і її смутку. Несподівано я забув про себе і про свої жалі. Жаль, що охопив мене в цю мить, був чистішим і кращим, бо він не виходив з мого єства, а напливав із-зовні, здалека.
13
— Отож тепер тобі нема чого боятися, — сказав я Кларі, коли пізніше в Далматській винарні я переказав їй мою розмову з пані Затурецькою.
— Я й так не мала чого боятися, — відповіла Клара із самовпевненістю, що здивувала мене.
— Як це так, не мала чого? Якби не заради тебе, я не мусів би зустрічатися з пані Затурецькою взагалі!
— Це добре, що ти зустрівся з нею, бо те, що ти вчинив їм, було жорстоке. Доктор Каловсек казав, що інтеліґентній людині це важко зрозуміти.
— Коли ти бачила Каловсека?
— Бачила, — сазала Клара.
— І ти розповіла йому про все?
— Ну, то що? Може це секрет? Тепер я знаю докладно, що ти таке.
— Гм.
— Чи сказати тобі, що ти таке?
— Будь ласка.
— Стереотипний цинік.
— Це ти почула від Каловсека.
— Чому від Каловсека? Ти думаєш, що я не можу дійти цього сама? Ти взагалі думаєш, що я не здатна розгадати тебе. Ти любиш водити людей за носа. Ти обіцяв панові Затурецькому рецензію...
— Я не обіцяв йому рецензії.
— Це одна річ. І ти також обіцяв мені роботу. Ти вживав мене як виправдання перед паном Затурецьким, а пана Затурецького як виправдання переді мною. Але можеш бути певним, я дістану ту роботу.
— З допомогою пана Каловсека? — Я спробував сказати це ущіпливо.
— Не з твоєю допомогою. Ти програв усюди, ти навіть не знаєш сам, як багато.
— А ти знаєш?
— Знаю. Твій контракт не буде відновлений, і ти будеш радий, якщо тебе візьмуть за секретаря до якоїсь ґалерії. Але ти мусиш усвідомити, що все це була твоя власна хиба. І чи можу я дати тобі невеличку пораду: другий раз будь чесним і не бреши, бо чоловіка, який бреше, не може поважати жадна жінка.
Вислухав я Кларині повчання і подумав, що була вона занадто небезпечно позначена своїм родинним походженням і тому завжди тяжіла передусім до мімікрії; проте могла знайти її лише в духовій сфері, бо її фізичний вигляд рішуче й непоправно вбирав очі й променював. Я дивився на неї і знову усвідомлював (цього разу з деяким смутком), що вона гарна і очевидно почуває, що їй дещо належить за її вроду; що за неї вона мусить знайти серед людей, з якими живе, безпечне місце, а щоб це сталося, їй треба відповідно спрямовувати своє мислення, свої розмови й почування. Усвідомив раптово, що її поєднання з моїм легковажним життям було для неї кривдою; що вона мусіла почувати себе підло обдуреною, коли зненацька усвідомила, що я ніколи не зможу забезпечити її тим, що їй справедливо належало за самоочевидною основою її істоти; і що коли вона лишить мене сьогодні й змагатиметься за ворожого мені редактора Каловсека, буде при цьому глибоко переконана, що це є остаточним вчинком для задоволення зневаженої справедливости.
Хотів я їй ці невиразні думки якось зформулювати, але поки ще я їх упорядкував у голові, вона встала, подала мені (очевидно, востаннє) руку, повернулася й вийшла.
Щойно хвилину пізніше я усвідомив (усупереч льодовому мовчанню, що оточувало мене), що ця історія не була з розряду трагічних, а скоріше комічного ґатунку.
Це давало мені певне полегшення.
З чеської переклав Борис Олександрів