Гюнтер КРУПКАТ
ОСТРІВ СТРАХУ
Всесвітня Дослідницька Рада доручила мені завдання, котре аж ніяк не викликало мого захвату: ішлося про те, щоб від імені цього найавторитетнішого грегіуму заборонити професорові Деменсу продовжувати його досліди з автогонами.
Певна річ, йому могли б повідомити про це рішення й відеофоном, якби... От у тім-то й річ, якби!.. З цього, власне, все й почалося. Жоден засіб зв'язку не годився — Деменс був недосяжний. Він не відповідав на виклики. Ніхто не знав, що з ним сталося і взагалі, чи він ще живий.
Думка про те, що з професором скоїлось щось лихе, мала під собою певні підстави. Віднедавна про самого Деменса та про його експеримент, якому він з затятістю маніака присвятив усе своє життя, поширювались дуже дивні чутки. Подейкували, ніби в резервації Деменсії, котру він сам обрав для своєї роботи, діються неймовірні речі, казали, що навколишнім мешканцям просвіту нема від бродячих автогонів і ще казна-що.
Саме тому й довелося мені вирушити в Деменсію, і тепер ми летіли на невеликій висоті над західноавстралійським узбережжям.
Політ на гравітоплані — то справді ні з чим не порівнянна насолода. Гравітаційний літак мчав уперед беззвучно, ніякі пориви вітру йому не страшні, він плавно ширяв у височині, піднімався й опускався, ніби хмаринка в тихому літньому небі.
Під палючим промінням сонця простягався в глиб суходолу скреб — дикі зарості акації та евкаліптів. Де-не-де поміж заростів виднілися пересохлі русла річок. Куди не кинь оком — ніде жодної живої істоти, — ні людини, ні звіра.
Зненацька посеред цього припалого пилюкою живого зеленого килима виріс кряж вапнякових скель. Здалеку він скидався на величезну купу білих кісток.
Та ось серед сухого чагарника забовваніла приземкувата напівзруйнована будівля. Земля навколо неї була густо всіяна уламками. Невже це все, що залишилося від Деменсії?
Далі, на південь, на березі річки, заяскріла велика іржаво-брунатна пляма. Це бокситові копальні, єдине, крім Деменсії, на багато миль навкруги місце, де живуть люди. Я попросив посадити гравітоплан саме сюди.
Тільки-но літак приземлився, як до нас щодуху підбіг якийсь чоловік.
— Чого вам тут треба? — налетів він на мене. — Може, ви ще привезли цих диявольських почвар?
Вираз мого обличчя, певно, ясно свідчив, що він звернувся не за адресою. Отож мій співрозмовник одразу перемінив тон.
— Я тут головний інженер, — сказав він. — Даруйте за різкість. Але я вже по самісіньку зав'язку ситий цими потворами. З мене досить!
— Саме тому я й прилетів сюди, — відповів я. — Моє прізвище Гуман, я уповноважений Всесвітньої Дослідницької Ради. Розкажіть до пуття, що тут діється.
— Тут діються просто неймовірні речі. — Інженер витер спітніле чоло. Було тридцять градусів за Цельсіем у затінку. — Спершу ми не дуже відчували сусідство цього навіженого професора з його експериментом. Та кілька тижнів тому тут з'явилися оті... оті авто...
— Автогони. Це кібери першого порядку.
— Нехай і так. Коротше кажучи, вони з'явилися поблизу копалень і почали никати по всіх усюдах. Це мене вже не влаштовувало. Одного ранку я помітив, що бракує трьох сервороботів. Наступної ночі зникло ще п'ять. І почалося. На копальнях працювало двісті службових роботів. Це спеціально запрограмовані, надзвичайно надійні автомати. За останній час я позбувся п'ятдесяти. Все подальше виробництво — під загрозою зриву. Мені не хочуть більше давати поповнення.
— А що ж усе-таки сталося з цими п'ятдесятьма? Їх переманили?
— Та де там! Оті проклятущі мацапури з Деменсії викрали їх, порозколювали на горіхи й повитягали все, що їм було потрібно. Терпець мені зрештою ввірвався. Кінець кінцем нехай той проклятий Деменс тримає своїх автогонів на припоні. Крім того, він має відшкодувати нам збитки. Але люди, яких я послав туди, не дійшли до Деменса. Ті потвори перейняли їх. Отож мені нічого іншого не лишалося, як удатися до самооборони. Ми підстерегли банду і з ходу обстріляли її з нейтринних пістолетів. Ви гадаєте, ми впоралися з ними? Аж ніяк! Навпаки, ті харцизяки стали ще агресивніші, і ми програли бій. Адже в них реакція швидша, ніж у людей... З того часу ми побоюємось за свою безпеку. Одного з нас ці потвори хотіли вже розпатрати як робота. Біда та й годі, скажу я вам! Ви ж знаєте, що збереження життя кожної людини, кожної живої істоти — це найвища заповідь. Але ота почвара може просто не звернути уваги на таку дрібничку. Ні, я цього так не залишу! Деменс відповість мені за все!
Інженер справляв враження запальної людини, здатної до перебільшень. Проте в розбійницьких наскоках автогонів сумніву не було. Очевидно, вся річ тут у тому, що під час програмування було припущено якоїсь помилки,
— Невже навіть після цих інцидентів Деменс не подавав ніяких ознак життя? — спитав я.
— Жодного разу, — запевнив інженер. — А ви вважаєте, що він і досі ще там, нагорі? Здається, власні витвори загнали вашого професора казна-куди. І тут нема чого дивуватися після всього, що ми тут пережили.
Я пригадав сплюндрований дім на вершині гірського пасма, і мене пойняло передчуття біди.
— Ми подбаємо про Деменса, — сказав я, — і простежимо, щоб автогони не завдавали вам більше шкоди.
— То ви справді збираєтесь у Деменсію?
— Звичайно. Саме це мені й доручено.
Гравітоплан легко одірвався від землі і взяв курс на північ. Треба було ще раз облетіти резервацію, щоб розшукати притулок професора. Я не думав, що він залишився серед руїн, і хотів наштовхнутися на нього, уникнувши зустрічі з бродячими автогонами. Якщо вже вони нападали на звичайних роботів, то можна не сумніватися, що їх зацікавить і наш гравітоплан. А це аж ніяк не входило в мої плани.
Отже, в мене були всі підстави для турботи, і не тільки після розмови з інженером. Я надто добре знав Іліфоруса Деменса. Ми не раз запекло сперечалися з ним. Він мав три звання доктора і жодного гоноріс кауза. Почавши свою наукову кар'єру як фізіолог, Деменс став згодом інженером-механіком, потім закінчив факультет кібернетики. Безперечно, він був розумний чоловік, але якийсь дивний, і цілком перебував у полоні ідей, характерних для так званих механістів. їхні уявлення про світ надрозумних роботів просто абсурдні. Механісти вважали, що людина лише тимчасово є найвищою формою живої матерії і сама, як біологічний автомат, згідно з незмінними законами еволюції, створить світ ідеальних машин, щоб потім зникнути як різновид роду. Хибний, позбавлений будь-якого глузду й небезпечний висновок, проти якого я, де тільки міг, рішуче виступав. І, може, саме мої суперечки з Деменсом спонукали його до втілення в життя своїх ризикованих задумів.
Одного чудового дня він зник. Ніхто не знав куди. А я одразу висловив припущення, що старий упертюх, очевидно, має намір довести справедливість своєї теорії, не думаючи про те, що цим завдасть, можливо, хтозна-якого клопоту і нам, і собі самому. Коли до нас почали доходити чутки про його експеримент, я рекомендував Дослідницькій Раді одразу ж втрутитися в цю справу. Але там послалися на свободу науки й вирішили зачекати.
...Наш гравітоплан ширяв над Деменсією. Ми силкувалися розгледіти автогонів, але все було марно. Деменса теж ніде не було видно. Ми довго кружляли над напівзруйнованим будинком. Ані найменшої ознаки життя. Вигляд цієї пустки гнітив мене, і я все ще не наважувався приземлитися, боячись потрапити в пастку. Автогони як високорозвинені кібери здатні на будь-які хитрощі, аби тільки захопити гаданого ворога. Але де міг бути Деменс? Невже він справді покинув територію експерименту? Це просто неймовірно. Деменс не з тих людей, які відмовляються від задуманого, спиняючись на півдорозі.
Наш літак спустився ще нижче. Сонце вже хилилося до обрію, тіні довшали. Конче треба було розшукати Деменса до сутінок, бо привертати увагу автогонів світлом прожектора було б не тільки нерозумно, а й небезпечно. Під нами, збільшуючись у розмірах, пропливала пласка вершина скелі з прямовисними крутими стінками. Ми вже не раз пролітали над цим місцем, але не так низько. Раптом ми помітили чоловіка, що збуджено подавав нам якісь знаки. Це міг бути тільки Деменс. На вершині вистачало місця для посадки. Коли ми сіли, Деменс, похитуючись, рушив до гравітоплана. Він ніколи не був показним і статурним чоловіком, але зараз скидався на геть підупалого й змарнілого дідугана. Вигоріле скуйовджене волосся звисало на страшенно схудле обличчя, пошарпаний брудний костюм своїм кольором майже не відрізнявся від вапняку. Під розхристаною сорочкою видно було натягнуту на ребрах засмаглу шкіру. Незмінним залишився тільки фанатичний блиск його очей, який ледь потьмянів тої миті, коли він побачив мене, свого давнього супротивника. Він не привітав нас, як своїх рятівників, словами радості й подяки, чого, здається, слід було чекати в його становищі, а натомість вигукнув тріумфуючи:
— Експеримент удався, Гумане!
— Мені теж так здалося, — відповів я стримано. — А де ви, власне, живете?
Він кивнув на плоску заглибину в скелі. Там було влаштовано з кількох верств мулького хмизу щось на зразок постелі, над якою височів піддашок від сонця, споруджений з брезенту й колючих гілок.
— Авжеж, дорогий мій, усе відбулося саме так, як я й передбачав. Я розкажу вам про хід експерименту з самого початку. Але перед тим одне запитання: чи нема у вас часом чого-небудь їстівного?
Я запросив його до кабіни й почав пригощати тим, чим була багата наша бортова кухня. Він ковтав усе підряд, зовсім забувши про необхідність пережовувати їжу. Я терпляче чекав.
— Коли ви востаннє їли що-небудь істотне, Деменсе?
— Вісім днів тому. — Він витер губи долонею. — А потім тільки жував кору евкаліптів. Знаєте, це надовго заглушує голод. На щастя, в мене ще було трохи питної води.
— А чим би закінчився для вас оцей ваш грандіозний експеримент, якби ми не прилетіли?
Деменсові очі спалахнули колишнім вогнем.
— Ви знову хочете сперечатися! Це буде нечесна гра. Зараз я не в найкращій формі.
Я добре бачив, що спокій його удаваний, що сам він пойнятий страхом, навіть панічним жахом.
— Облишмо цю комедію, Деменсе, — сказав я. — Стан ваших справ ясний для всіх.
Професор відсунув убік недоїдки.
— А що? Я задоволений.
— Задоволені, що довели неминучість загибелі як Іліфоруса Деменса зокрема, так і гомо сапієнс загалом?
— Так, якщо хочете.