Коли я знову стану маленьким

Януш Корчак

Сторінка 15 з 22

А їй навіть хочеться, щоб я її вдарив, тому що тоді вона вже напевне побіжить скаржитись.

І ось скандал:

— Ну й брат! Такий здоровило!

І вже я не тільки за себе відповідаю, а й за неї.

"Ти її навчив!", "Ти їй показав!", "Від тебе чула!", "Твій приклад". Хіба я її вчив брати з мене приклад? Якщо чогось поганого вчиться, то нехай за мною не лазить, нехай до мене не заговорює, не грається зі мною.

Еге ж! Саме гратись я з нею й повинен. І чуєш: "Одягни пальто, а то й вона захоче йти без пальта! Пива й ковбаси не дам, а то й вона захоче! Іди спати, вона сама не піде!"

І так тобі остогидне це дівчисько, що вже не хочеш мати з ним ніякого діла. Аж ні: ти мусиш гратися з малою.

Є ігри, де малюки можуть стати в пригоді. їм теж знайдеться діло. Але нехай слухаються і не псують гри: адже вони не можуть усього того, що можемо ми.

їй кажеш: "Сядь сюди, робитимеш те й оте",— а вона не хоче. їй кортить бігати. А мені ж відповідати, якщо вона впаде й наб'є собі гулю або сукенку порве.

Іду я вулицею й думаю. Та от бачу, мій Лахмай біжить. Я навіть зупинився. Ні, це мені здалося. Навіть і не дуже схожий... Тепер я знову думаю про Лахмая...

"Може, не забирати його? Може, йому там краще? А що як мама дозволить, а потім розсердиться? Адже якби мама з татом хотіли, то й без мене завели б собаку. Почекаю, либонь, кілька днів. Що скаже Бончкевич, як там Лахмай поводиться? Бо ж нагидив він тоді у сторожа. Правда, він там замкнений сидів".

Я тепер і сам не знаю, чи хочу взяти Лахмая, щоб мені веселіше було, чи вже нехай лишається, коли йому так добре,— треба ж забезпечиш Лахмаєві майбутнє. Я врятував йому життя і місце знайшов. А мені, може, зайнятися тепер Ірспою?

Приходжу в охронку, а там малюки по колу ходять, узявшись за руки, і співають.

Вихователька каже:

— Чого стоїш, пограйся з нами!

І простягла руку. Я і приєднався до всіх.

Іншим разом я, мабуть, посоромився б і не захотів гратися з маленькими, але зараз мене ніхто не бачить. То й став гратись. Спершу тільки жартував, щоб більше сміху було. То присяду навпочіпки — я, мовляв, теж маленький, то закульгаю — нога болить. Я хотів подивитись, розсердиться вихователька чи ні. Якщо розсердиться, я можу й піти. Але вихователька теж сміялась. 1 я став гратися по-справжньому.

Малюки задоволені, кожен хоче стояти поряд зі мною і тримати мене за руку. Ну, не кожен, декотрі соромилися, бо ж іще мене не знали. А Ірена запишалась: он який у неї великий брат. І вже починає командувати:

— Ти стань отам, ти — отут.

Думає, коли що, то я за неї заступлюся.

Я велів їй поводитися трохи скромніше, а то піду.

Малі мають таку звичку: якщо знають, що старший заступиться, перші зачеплять, а потім тікають, розраховуючи на братову допомогу. А брат, якщо розбишака, сам охоче полізе в бійку, до того ж нічим не ризикуючи, бо коли що, він ще й благородного вдає: "А навіщо малого вдарив? Мусив же я брата захистити".

Сам, буває, ще більших духопеликів братові надає, але тут він рідна кров, опікун.

Та навіть якщо й нормальний, все одно втрутиться, хоч і бачить, що малий сам винен. Просто боїться, що перед батьками доведеться відповідати.

Ну от. Вихователька хотіла написати якогось листа й лишила мене з малюками. А вони слухаються, тому що вихователька в сусідній кімнаті.

Тільки один весь час заважав. Я потім їм став розповідати казку про кота в чоботях, а це бісеня навмисне заважає. Це так злить, що й сказати годі.

Ідемо ми з Іренкою додому, а тут у мене в бічній кишені щось дзенькнуло. І я знайшов два гроші. Якби там знайшлося більше, я лишив би для Бончкевича, а стільки й лишати не варто, і я віддав їх Іренці. Вона теж, коли в неї щось є, зі мною ділиться.

Іноді я беру, а іноді ні. Бо коли візьмеш щось у маленького, кажуть: видурив. Так уже ведеться, що за погане завжди відповідає той, хто не винен.

Якби можна було змінити (не знаю тільки що), то наше дитяче життя не мало б прикрощів. Небагато нам, дітям, треба для щастя, та й цієї обмалі не маємо. Ніби й дбають про нас дорослі, одначе кепсько нам ведеться на світі.

Іду я, і мені так приємно вести за руку малу. Поглядаю, куди ступити, вибираю дорогу. Відчуваю себе старшим і сильним. А ручка така маленька, гладесенька, неначе атласна. Пальчики малюсінькі. І навіть дивно, що ти ж таки любиш цю дитину, а іноді її ненавидиш.

Одну цукерку вона сама з'їла, а другу мені дала. Мені не хотілося, але я з'їв, а вона дивиться на мене й сміється, тішиться, що почастувала.

Часом приємно іГсамому щось дати, а не все тільки брати й брати у старших. Прикро, коли хочеш зробити подарунок дорослому, а він не бере або дасть тобі щось інше, цінніше. Відразу ж платня. І почуваєшся незручно, ніби ти якийсь жебрак.

Якби можна було так влаштувати світ, щоб усі завжди робили одне одному щось добре! Коли мені було сумно, Ірена дала скельце, тепер я купив їй цукерок, а вона мені одну дала. Цілий ланцюжок добрих послуг.

Ми прийшли додому. Заходимо. А в нас сидить тітка. Вона каже:

— Ну, от і прийшли твої телята.

Чому телята, а не люди? Що ми такого зробили, що нас тітка телятами називає? Телята тільки в корів бувають. Навіщо так грубо?

Таке мене зло взяло, що я навіть не привітався. Мама розсердилась:

— Ти чого заходиш, як дикун? Чому з тіткою не привітався?

— Чого я маю вітатись? — кажу.— Учора ж бачилися.

— То було вчора, а це — сьогодні.

— А телята ж не вітаються,— буркнув я.

— Які це ще телята? — питає мама, бо навіть не розчула, вона чує і пам'ятає, тільки коли дорослих ображають.

А тітка у сміх:

— Ви подивіться, який гордий! Образився.

І встає, щоб мене поцілувати, а я відвернувся. Ласку мені робить, що обслинить.

— Облиш цього хама,— каже мати.

Гаразд, хай буде й так. Ну, образився. А що, хіба не можна? Якщо зараз не огризатимусь, то згодом, коли виросту, будь-хто попихатиме мною.

Сів я за стіл і вдаю, що вчу уроки. А сам весь аж тремчу від обурення. Та пригадую, що і в трамваї сміялися, що я гордий. Дорослі думають, що дитина нездатна образитись. Хотів би я на такого подивитись. Кожен знає, що приємне, а що ні.

Кажуть, що діти вперті.

Затявся і не хоче привітатись.

Не хоче, та й годі.

"Негайно скажи, негайно зроби".

А ти не хочеш. Зовсім не на зло, просто гордість не дозволяє... І не треба примушувати, від цього ще затятіший будеш.

Сиджу спиною до всіх і пишу. Але не так швидко, як колись. Чи я вже в усьому стаю дитиною? Може, забуду, що вмів, коли був дорослим? І знову мені буде важко в школі. Тоді по-справжньому доведеться бути уважним на уроках. Це було б жахливо.

І саме в цей час чую ріжок: їде пожежна команда...

— Можна?

Я благально дивлюсь на маму й чекаю, як на присуд. Не знаю, що б я зробив, якби мама не дозволила. Як часто дорослі кажуть, не подумавши: "Ні!",— і тут-таки забудуть, і не знають, якого завдали болю.

Чому "ні"? Ну чому? Тому що бояться, аби чогось не сталося, тому що хочуть бути спокійні, тому що їм це непотрібно, "зовсім ні до чого". Адже такі дрібниці, нічого серйозного,— могли б і дозволити, але не хочуть. "Ні!"

А ми знаємо, що могло б бути й "так", що це випадкова заборона, що вони поголилися б, якби потрудилися бодай трохи подумати, подивитись нам у вічі, зрозуміти, як нам цього хочеться.

Я запитую:

— Можна?

І чекаю. Дорослі ніколи й нічого так не чекають. Хіба що в'язень — чи випустять його на волю?

Я чекаю, і мені здається, що, якби мама не дозволила, я б не подарував їй цієї образи. Дорослі вважають, що ми просимо про все, що на думку спаде. І тут-таки забуваємо. Звичайно, й так буває, але буває і зовсім інакше. Іноді ми не наважуємося про щось попросити: знаємо, що все одно з цього нічого не вийде. А як боляче, коли відмовляють, та ще з насмішкою, із злістю. Краще вже затамувати біль і ні про що не просити або довго й терпляче дожидати, чи не поліпшиться в дорослих настрій, чи не будуть вони так задоволені нами, що не зможуть відмовити. Однак часто й тут на нас чекає розчарування. Тоді ми гніваємось і на них, і на себе:

"Ех, навіщо я поквапився, може, іншим разом дозволили б!"

Мені здається, що в дорослих якісь інші очі, що вони не так усе бачать, як ми. От коли мене товариш про щось просить, мені досить на нього тільки глянути, і я вже знаю, що робити: погодитися чи поставити умову, розпитати детальніше, відкласти на потім. Якщо я навіть і не можу виконати його прохання, то все одно ніколи не осмілюсь отак ось, відразу, йому відмовити без будь-яких пояснень.

А дорослі й не здогадуються, чому ми іноді стаємо вперті, робимо щось на зло.

Наприклад, учора один хлопець сказав, що хоче вийти в туалет. А вчителька:

— Сиди спокійно. Міг вийти на перерві.

Ну, знаю, крутяться іноді за партою без причини, це правда. Але хіба він винен? Досить тільки глянути, щоб пересвідчитися. Врешті вчителька його пустила, а потім під кінець уроку кричала, що всидіти не може. Вона вже й забула, що він виходив до туалету, а я знаю, чому на нього найшло: він перед цим так намучився, такого страху натерпівся, що не встиг вийти, як тепер і помщався.

Дорослі не знають, чому й за що ми їм робимо на зло. їм здається, що тільки вони карають за конкретні вчинки. Ми теж караємо їх — непослухом, якщо заслужили.

Бо чому для когось ми одні, а для когось — інші?

Якби інша тітка назвала мене телям, я не образився б, бо то міг бути жарт. Але ця робить так не вперше. Та ще й таким зарозумілим тоном, владно, бундючно. Хай би вже, а то їй іще й висміяти треба, позбиткуватися з дітей. Мабуть, зла, що має багато дітей. Але хто їй винен? Хай би не мала.

"Весь час із ними гризуся. Скільки вони коштують мені. Доводиться від рота відривати. Собою жертвую".

Від рота відриває, а товста, як бочка... Діти мають коштувати, аякже.

А бувають дорослі, котрі нас спершу ніби й не помічають.

Скажуть лише:

"Здрастуй, орел!"

Або:

"Он який уже великий кавалер!"

Аби щось сказати. І видно, що інакше не вміє І ніби соромиться. Якщо хтось погладить тебе по голові, то обережно, немов боїться, аби чогось не зламати. Це сильні, добрі, делікатні люди. Ми любимо слухати, коли вони розмовляють з іншими дорослими, розповідають про які-небудь пригоди, про війну. Таких людей ми любимо.

А є такі, наче їм нічого більше робити, тільки жартувати, під'юджувати та прізвиська давати або гратись по-дурному.

12 13 14 15 16 17 18