І раптом згадую, що Франков-ський винен мені п'ять грошів. Розшукав його, а він грається з хлопцями й від мене тікає.
— Слухай, віддай мені п'ять грошів!
— Відчепися,— каже він,— заважаєш!
— Та вони мені потрібні.
— Потім, зараз не можу!
— Та мені зараз треба]
— Кажу тобі, потім! Немає в мене.
Я бачу, що він починає злитись, ну й грошей у нього немає, отже, нічого тут не вдієш! У Мундека теж немає.
Хоч-не-хоч, іду до Бончкевича. В його батька крамниця, він багатий. Бончкевич питає:
— Навіщо тобі?
Я кажу:
— Дуже потрібні.
— А коли віддаси?
— Коли будуть.
Що ж я можу сказати? Хтось, бува, пообіцяє: "Завтра!"— а сам і пальцем не ворухне. Ще й вилає, коли нагадають. Скаже: "Відчепись!"
. — Ну що, даси мені в борг?
— А якщо в мене нема?
— Є, тільки дати не хочеш.
Якби я сказав, на що мені потрібні гроші, він, певне, дав би. А може, сказати?
А він мені:
— Я вже стільки пороздавав, і ніхто не повертає. Іди до Франека: він уже цілий місяць мені двадцять п'ять грошів винен.
А Франек нікому не віддає. Я скривився, та робити нічого.
Шукаю Франека, а його немає ніде. Як тут знайдеш, у такій товкотнечі?
А Бончкевич навіть добрий, не любить відмовляти. Тільки дуже цікавий, усе йому треба знати. Сам уже тепер зі мною заговорює:
— Що, дав?
— Та я не знаю, де він.
Бончкевич подумав трохи й знову питає:
— Скажи, навіщо тобі?
— Тоді даси?
— Дам!
— А є в тебе?
— Є, тільки я хочу купити фанеру, рамку зробити.
Я йому швиденько все розповів. Скрадаємося ми на третій поверх, аж тут дзвінок. Треба йти в клас.
Я дуже непокоюсь. Лахмай голодний, може, почне скімлити, вищати, а сторож візьме та й викине його.
Я його Лахмаєм назвав. А тепер, думаю, може, це недобре. Дуже просте ім'я. Пес, правда, не розуміє. Людині це було б образливо. Може, назвати Сніжок, адже я його на снігу знайшов? Або Білан, Біланчик. Чи якось від слова "зима".
Я вже про нього так думаю, ніби знаю, що мені його дозволять узяти.
Жінка в крамниці і сторож казали, що в нього, мабуть, є господар. Розпитати хлопців біля тих воріт, чи що? Але там навіть і воріт ніяких близько не було. І що як хтось скаже: цуценя моє, а це буде неправда: пограється з ним і знову на мороз викине. Та хоч би й правда, все одно господар про нього подбає, коли вигнав. А може, він сам утік? Адже я не знаю, який у нього норов. А молоді цуценята пустотливі. Може, нашкодив, злякався кари і втік.
Ну просто не знаю, що робити! Такий заклопотаний сиджу, наче в мене маленька дитина. А Сніжок, певне, думає, що я про нього забув. Собака справді схожий на дитину. Дитина плаче — собака скімлить. І гавкає, коли сер-диться чи коли чомусь радий. І грається він, мов дитина. І дивиться мені в очі, і дякує — лише гарчить, ніби каже, застерігаючи: "Годі!"
Та нараз я згадав, що йде урок і треба бути уважнішим,— і так я вже стояв за партою.
Коли я був дорослим, думав, що легко бути сумлінним учнем, бути уважним на уроках і добре вчитись. І тільки тепер бачу, як це важко. Коли був учителем і мав якийсь клопіт, я теж ставав неуважним на уроці, проте ніхто мене в куток не ставив. Навіть навпаки: тоді я ставав суворішим і вимагав тиші в класі, щоб спокійніше було переживати.
Ех, Білане, Білане! Малий ти і слабкий, тому на тебе й не зважають, з тобою не рахуються, тебе не цінують. Ти не собака-водолаз, яка рятує потопаючих, не сенбернар, який вигрібає замерзлих мандрівників з-під снігу. Не годишся ти і в упряж ескімоса, ти навіть не розумний пудель, як пес мого дядька. Неодмінно піду зі своїм песиком до дядька, нехай заприятелює з пуделем. Собаки теж люблять товариство.
От я думаю: "Піду-но я з ним до дядька". Але ж усе це тільки мрії. Тому що, мабуть, мені не дозволять його лишити.
Дорослий скаже дитині: "Не можна!" — і тут-таки забуде. І навіть не знає, якого він завдав йому болю.
Коли я хотів стати дитиною, я думав тільки про ігри й про те, що дітям завжди весело — адже в них немає ніяких турбот. А тепер у мене більше турбот з одним Цуценям на трьох лапах, ніж у котрогось дорослого з цілою сім'єю.
Нарешті я дочекався дзвінка.
І ось ми даємо сторожеві десять грошів на молоко. А він каже:
— Нащо мені ваші гроші! Подивіться краще, що він тут наробив.
І відчиняє темну комірчину, де скімлить Лахмай.
— Нічого,— кажу я.— Можна цю ганчірочку, я витру?
І я витер І навіть не погидував.
А Біланчик мене впізнав, зрадів. Мало в коридор не вискочив. Скаче навколо мене, підстрибує. Зовсім забув про всі небезпеки й біди. А він же міг тепер лежати мертвий на холодному снігу.
— Ну, вимітайтесь! — каже сторож, але тут-таки поправився:
— Ідіть, у мене часу нема.
Дорослому ніхто не скаже: "Вимітайтесь", а дитині часто так кажуть. Дорослий клопочеться — дитина крутиться, дорослий жартує — дитина блазнює, дорослий плаче — дитина рюмсає і реве, дорослий рухливий — дитина зірвиголова, дорослий засмучений — дитина кривиться, дорослий неуважливий — дитина гава, розтелепа. Дорослий робить щось повільно, а дитина забарна. Ніби й жартома все це говориться, та все одно прикро. "Пуголовок", "карапуз", "шкет", "шмаркач" — так називають нас дорослі, навіть коли вони не сердяться, коли хочуть бути добрими. Нічого не вдієш, та ми й звикли. І все ж така зневага образлива.
Бідний Білан — може, краще Сніжок? — знову повинен сидіти дві години замкнений, у пітьмі пекельній.
— А може, сховати його за пазуху, і він сидітиме на уроці спокійно?
— Дурень,— сказав сторож і замкнув двері на ключ.
А Мундек зустрічає мене в коридорі й каже:
— Що в тебе там за секрети?
Я бачу, що він ображений, і все йому розповів.
— То ти... то ти йому першому сказав?
— Але ж я мусив сказати, а то він не дав би грошей на молоко.
— Та знаю... знаю...
Шкода мені Мундека, тому що й мені ж було б неприємно, якби він іншому розповів що-небудь раніше ніж мені. І на великій перерві я його питаю:
— Хочеш, підемо подивимось?
А тут, на третьому поверсі, хлопчаки курили цигарки, і йде слідство, хто курив, хто ходив на третій поверх — не "ходив, а "лазив".
Наш сторож каже:
— Весь час жену їх, а вони все якось прокрадаються.
І дивиться на нас. Я сховався за Томчака. А то б умить
дізнались, бо я почервонів. Мене навіть у жар кинуло. А дорослі думають, що коли дитина заїкається й червоніє, значить, вона бреше або в чомусь винна. Але ж ми часто червоніємо просто через те, що нас підозрюють, від сорому чи зі страху, або тому, що серце сильно б'ється... І ще в декотрих дорослих є звичай примушувати дивитись в очі. А буває, хлопчисько, хоч і винен, але дивиться просто в очі і бреше як по писаному.
Таким добре. Бо найгірше буває дитині вразливій. Вона страждає, хоч і не винна. А дорослі на всіх гримають. Тільки-но що, відразу: "Ви завжди. Ви ніколи. Ви всі".
Гримають і прогрожують усіма карами:
"Знаю я вас! Ваші фокуси! Ось я вам покажу!"
І вразлива дитина боїться, живе в постійному страху. Наче заєць. Бо заєць боїться навіть тоді, коли спить. А у нас теж сни неспокійні. І прокидаємось часто-густо зі страху.
Скрипне щось уночі, а здається, ніби ходить або привид, або вбивця. Чи, бува, щось у вікні з'явиться або ворухнеться якась біла постать. Накриєшся ковдрою з головою, у піт тебе кине, дихнути боїшся, лише думаєш: "Що буде, коли торкне тебе зараз чиясь холодна рука?"
Згадуються тоді різні моторошні історії, вичитані з газет.
Адже не тільки в казках діються страшні речі. Є ж люди без ніг, без носа, і осліпнути людина може, і збожеволіти. Буває, іде собі хтось вулицею і раптом падає й починає кидатись на землі, піна з рота летить; ішов чоловік спокійно, як усі, аж тут отаке з ним сталося. Збираються люди, кожен поради дає, а тебе відпихають. А ти й радий би піти, та все одно стоїш, дивишся мов скам'янілий.
А чорна віспа, скоротечні сухоти, а трахома, гангрена, зараження крові? На ці речі вже й уваги не звертаєш. Бо дорослі навмисне про це багато говорять, щоб діти слухали й надміру не пустували. А ти бачиш, що машина тебе не переїхала, що з вікна ти не випав, ноги не поламав, ока не вибили. От і перестаєш їм вірити. Зрештою, не можна ж весь час тільки й думати про те, щоб бути обережним.
Та тільки-но настане ніч, зразу все пригадується. До того ж усі сплять — темно чи місяць світить. Знову ж таки боїшся, що заснеш і сновидою почнеш по стінках та дахах ходити. . .
Дивно буває. То ти такий відважний, що в будь-який бій або вночі на цвинтар не побоїшся піти, то найменша дурниця тебе налякає. І важко сказати, сміливий ти чи боягуз.
І взагалі дуже важко збагнути, який ти насправді. Бо коли спитаю себе, порядний я чи ні, то й сам не знаю. Пригадаю всі свої витівки, але відразу й подумаю: "А в інших іще гірше буває".
Навіть якщо здається, що хтось кращий за мене, порядніший, то й тоді ж я не знаю про нього всього, що він робить і що думає. Часом дехто тільки вдає із себе святого або не робить чогось поганого тільки тому, що боїться виказати свої лихі наміри.
Є такі вчинки, коли нічого особливо поганого , й не сталося. У дітей, мабуть, це раз у раз трапляється. Одначе вони мусять приховувати все, щоб не наразитись на заборону. Приміром, оце як зараз. Що поганого в тому, що пожалів голодного й холодного песика. Живе ж створіння.
І чого тільки дорослі все забороняють?
Що робити?
Чи сказати вчительці на уроці: "Дозвольте нам узяти Сніжка до класу. Побачите, ми будемо слухатись, сидітимемо спокійно".
Гай-гай. Нічого б з цього не вийшло. Перший Виш-невський почав би на зло пустувати.
Кепсько, що всі ми разом — і скромні, і звичайні, і зарозумілі, і лагідні. Через це жодної обіцянки, жодного слова не можна дотримати. Через це все завжди погано кінчається.
Через це дорослі нам не довіряють, на всіх підозріливо дивляться.
Без них було б, може, менше сміху, веселощів, але життя було б спокійнішим.
Проте дорослі думають, що ми тільки бешкетників любимо, що тільки найневихованіших слухаємось, і що б вони нам не сказали, негайно виконуємо. Що вони всіх псують!
Неправда. Коли ми такого лобуряку десять разів не послухаємось, то про це ніхто не знає. А як раз щось із ним зробимо — зразу всім чосу дадуть.
Гарний був би світ, якби ми й справді всі завжди і тільки їх слухали. Гарний би він мав вигляд, якби ми їх не втихомирювали.
Скільки разів їм кажеш:
"Заспокойся — облиш — перестань — не роби цього.