В цьому випадку тррреба вживати точного террміну.
— Отже, справжнє зараження крові,— шанобливо прошепотіла Роза Райбісль. [298]
Вона хотіла спитати ще щось, але не посміла. Та все ж таки трохи згодом ледь чутно спитала:
— Вона одужає?
Крамарка поглинала поглядом бліденьке, загострене личко поміж подушок у квіточки.
Очі у Флорентіни були розплющені, але вона, мабуть, не усвідомлювала, що діється навкруг неї.
Лікар Бойтельбах відповів на те ледь чутне питання бадьоро й голосно:
— Якщо ви, панно Рррайбісль будете суворрро дотррримуватись того, що я вам прррипишу, то все буде добррре!
Тоді лікар звелів пані Шульце-Нойберг міцно тримати дівчинку і зробив їй укол. Крамарка відвернулася й заплющила очі.
Досі ніхто не дослухався, про що, марячи, говорила Флорентіна.
Тільки як лікар дав їй укол і перев'язав руку, він сів край ліжка й спробував повести з хворою розмову.
— Тобі потрррібен спокій, люба дитино, чуєш? Спокій і спокій!
— Мертва кицька в небі... У неї виросли крила,— мурмотіла Флорентіна.— Вона стала летючою кицькою, а всі неживі голуби кружляють навкруг неї... Коли я помру, теж полечу до них.
Крамарка притулила до рота хустинку. Пані Шульце-Нойберг прошепотіла лікареві:
— Вона недавно знайшла була неживу кицьку, а в своєму рідному місті бачила, як виловлювали голубів.
— Виходить, марррення мають ррреальну основу,— мовив лікар Бойтельбах і підвівся.— То нічого боятися.
Він сказав це передусім задля крамарки, що кивала розчулено головою. Сльози набігали їй на очі так швидко, як сміх на уста.
Коли на виході вона помітила, що з-під лікаревого піджака виглядає край сорочки, то мовила, хихикаючи й хлипаючи водночас: [299]
— Пане лікарю, он у вас виглядає краєчок сорочки. Треба її запхати в штани.
— Пррравду кажуть: хто спішить, той людей смішить,— відповів поважно лікар і поправив свій одяг.
Уже в дверях він оглянувся ще раз, підняв догори вказівний палець і мовив:
— Кррров, панно Рррайбісль, це вам не пррросто рррідина! Давні гррреки, що були люди вельми рррозумні, поділяли людські темперраменти за складом крррові. Флорррентіна належить до грррупи холерриківсангвініків. Мабуть, коли вона здорррова, то трррішки жвавенька.
— О, далебі не трішки,— підкинув пан Шульце-Нойберг.
— Отож, я маю рррацію,— задоволене підсумував лікар Бойтельбах.
Тоді сказав крамарці, як лікувати хвору, спитав, чи звістили батьків, пообіцяв навідатися наступного дня й нарешті поїхав машиною Шульце-Нойберга в Айнед.
Ніч була ясна, зоряна.
Пані Шульце-Нойберг теж поїхала з ними. Вона сказала, що тепер однаково не засне.
Крамарка до світу сиділа край ліжка Флорентіни, тримала дівчинку за здорову руку й стерегла її неспокійний сон. Сама Флорентіна аж трохи згодом дізналася, що діялось тієї ночі.
Але ця подія, мабуть, глибоко запала в її пам'ять, бо на пакувальному папері під матрацом є вірш, що його вона склала, як одужала. Він свідчить, яке враження справила на неї чуйність друзів.
Давайте послухаємо цей вірш.
ПІСНЯ ПРО ТЕ, ЯК ВОНО БУТИ ХВОРОЮ
Коли хворий — щось верзеться,
сил немає, просто жах, [300]
всяке марення прядеться,-
каже лікар Бойтельбах.
Коли хворий, всі це знають,
лежма в ліжечку лежиш,
а вгорі коти літають,
ти мов спиш і мов не спиш.
Коли хворий, піт проймає,
у колінах круть та круть,
і уколами шпигають,
ліки раз у раз дають.
Коли хворий, хтось у місті,
чи в селі, чи ще там де,
мабуть, годі й розповісти,
скільки друзів він знайде.
Коли хворий, так і хочеш
слово приязне почуть.
А коли розплющиш очі —
твої друзі всі вже тут.
Коли хворий, дуже хворий,
що робить, не знаєш ти,-
прийдуть друзі — щезне горе,
утече від доброти.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ І ОСТАННІЙ,
у якому лікар Бойтельбах пише ще один вірш і все, так, геть усе закінчується добре
У вівторок після Великодня навпроти тафернвізівської крамнички пригальмувала невеличка червона машина. Чоловік за кермом був стомлений і похмурий. Жінка, що сиділа поруч, вискочила з машини, [301]
перш ніж вона зовсім зупинилась, глянула на блакитну табличку й за мить опинилася в порожній крамничці.
Угорі вона почула писклявий дівчачий голос, а тоді чоловічий бас, який лився гучно, з розкотистим "р". Через прочинені двері правобіч жінка нагледіла сходи.
Вона притьма вибігла сходами нагору. Тепер їй добре було чути розмову.
Той, що говорив басом, саме казав:
— ...я можу зрррозуміти, Флорррентіно, бо теж вважаю крррамничку вельми пррривабливою. Задля рррозваги я написав тобі пррро це вірррш.
— Спеціально для мене? — пропищав тоненький дівчачий голос.
— Еге ж, спеціально для тебе,— потвердив бас.
Тоді повів далі:
— Може, панні Ррроза прррочитає його вголос? Він надрррукований на машинці.
Жінці в передпокої одлягло від серця, коли вона почула дівчачий голос. З великого полегшення вона аж пристояла і хоч-не-хоч почула продовження розмови, що велася за дверима.
Та розмова її зацікавила. Отож вона просто зосталася стояти там, де стояла.
Вона почула, як панна Роза спершу відмовлялася читати вголос вірш, але потім таки почала його читати дзвінким дівчачим голосом:
ТАФЕРНВІЗЬКА КРАМНИЦЯ
— Це про нас,— перебив її радісний голосок, і жінці в передпокої стало якось незатишно від того "Це про нас".
Тепер озвався бас:
— Звісно, дитино, це пррро вас. Але давайте сперрршу уважно послухаємо вірррш до кінця.
— Даруйте,— мовила Флорентіна.
І тепер панна Роза спокійно взялася читати: [302]
ТАФЕРНВІЗЬКА КРАМНИЦЯ
Оця крамничка — так і знай:
для Флорентіни просто рай.
Тут вдосталь сала й пива.
Тут є тютюн, є хліб, зефір,
серветки є, і риба є,
що хоч бери, усе твоє,
м'ясний салат є, і цукат,
і стрічечка красива.
Сільська крамничко, так і знай:
для Флорентіни ти — мов рай,
тебе й не описати!
Тут смачно пахне марципан,
і кожен з них, немов той пан,
розлігся на полиці,
і всі рум'янолиці,
і ні про кого й ні про що
не хочуть більше знати.
Крамарка кругла, мов ранет,
і зветься Роза, не Бабетт,
щоб знали ви віднині.
На кицю каже отако:
— Гультяйка ти, моя Нявко,
моя Мур-Мура, бісеня,
ласунка люба ти моя.-
Так Роза кицю умовля,
як добра господиня.
Жінка в передпокої не зрушила з місця й тоді, коли вірш дочитали до кінця. Вона чула захоплені вигуки Флорентіни, чула, як тітонька Роза сказала, що добродій Бойтельбах — геній.
Щоправда, тітонька додала, що з кицькою було трошки не так. Вона завжди називала її тільки Олівією.
— Але вимовляєте ви її ім'я по-всякому,— заходилась пояснювати Флорентіна.— Іноді сердито гримаєте: [304]
"Олів'є!" А часом смакуєте ім'я, мов карамельку, лагідно, протягло вимовляєте: "Олііівііієєє!" Точнісінько, як моя мамуня, коли гукає мене. А коли вона гнівається, то пирхає: "Флорентіно!" А коли в доброму гуморі, то лагідно лебедить: "Флорентііночко!"
Жінка в передпокої вперше трохи стривожилась. Вона ніяк не могла зважитись, чи постукати у двері й увійти, чи тихенько вернутись назад. Та довго думати їй не випало, бо хтось із крамниці дуже голосно гукнув нагору:
— Агов!
То був її чоловік.
Тепер їй хоч-не-хоч треба було йти вперед. Тому вона, гучно тупаючи, ступила кілька кроків і постукала кулачком у двері, з-за яких чути було голоси.
Поки вона здіймала мережані рукавички, двері відчинилися. Перед нею з'явилася Роза Райбісль і сказала:
— Зараз іду. Даруйте, що я вас не одразу почула. У мене вдома хвора дитина.
Незнайома всміхнулася:
— Я мати хворої дитини.
— Ох! — здивовано скрикнула крамарка.— Заходьте, будь ласка!
На порозі обидві жінки пильно зміряли одна одну поглядом. На диво чи на щастя вони сподобалися одна одній.
Безмовний екзамен був порушений з двох боків: з передпокою надійшов тато Флорентіни, а від ліжка долинув Флорентінин крик. Вона гукала здоровим і зовсім нормальним голосом:
— Мамо, пані крамарку звати Роза! Вона мене виходила. А її кицьку звати Олівія. Лікар написав про нас вірш, такий довгий-довгий. Його звати лікар Бойтельбах, він знову зробив мені укол.
Мамі геть одлягло від серця, коли вона почула доньчині вигуки. Це означало, що Флорентіна незабаром зовсім одужає.
Вона підійшла до ліжка, поцілувала доньку набагато ніжніше, як звичайно, й мовила: [305]
— Я така рада, що тобі вже краще.
її чоловік, який увійшов слідом за нею, додав:
— З того, який ви тут зчинили галас, видно, що Флорентіна здорова-здоровісінька.
Кін геж підійшов до ліжка, щоб привітатися з донькою.
Тим часом нагодилися ще й Шульце-Нойберги, усі четверо. Бо їх звістили про приїзд червоної машини. Зчинився шарварок, майже як у останній картині театральної вистави, де ще раз з'являються усі дійові особи.
Тітонька Роза від збентеження не знала, кому кого спершу відрекомендувати, а Флорентіна серед того шарварку щебетала, наче колоратурна співачка.
Лікар Бойтельбах своїм могутнім басом нарешті навів лад у тому гармидері.
— Флорррентіно, почекай зі своїми новинами хоча б одну хвилинку,— прогудів він.— Перрредусім нам тррреба з'ясувати, хто кому рррідня, а хто знайомий.
Дівчинка в ліжку справді замовкла, і пані ШульцеНойберг, не гаючи часу, заходилася всіх знайомити.
Ледве закінчилося рукотискання і обмін словами "дуже приємно" та "дуже рада (радий)", як знову ринув потік слів Флорентіни, з таким зусиллям стримуваний досі:
— Тут мої найкращі друзі в світі, які в мене є,— виголосила вона.— Шульце-Нойберги, які мене запросили на гостину, пані крамарка, яка мене виходила, і лікар Бойтельбах, що вилікував мене. І ви, мамцьо-татку, ви... тепер теж тут!
По короткій ніяковій паузі лікар Бойтельбах мовив:
— Бач, Флорррентіно, твої любі батьки перррерррвали свою заслужену відпустку, пррримчали сюди не спавши, не спочивавши, щоб перрревідати свою хворрру дитину!
— Саме так я й хотіла сказати,— мовила Флорентіна трохи тихіше.
Про те, що батьки її так швидко добралися з далекого озера Гарда до Тафернвіза, вона справді зовсім не замислювалась. [306]
Для інших людей то, може, було й диво, а для неї — найпростіша в світі річ.
Лікар Бойтельбах знову взяв слово. Він сказав:
— Флорррентіна майже здорррова, але її ще тррреба дуже берррегти.
— От халепа,— задумливо мовив тато Флорентіни.— Дружині на тому тижні треба вже йти на роботу.
І щоб пояснити свої слова, він додав:
— Я кінооператор, а вона мій асистент. Перший помічник, коли в чомусь є потреба.
Мама Флорентіни, стоячи посеред кімнати, сказала:
— За цих обставин доведеться тобі пошукати іншого асистента.
— Де ж я його знайду? — спитав її чоловік.
Він обвів поглядом людей, що зібралися в кімнаті.