Різкий вітер стукотів у вікно.
— Насувається шторм, — здригнувшись, промовила Віра.
— Учора з Плімута зі мною в купе їхав якийсь старий, — підтримав розмову Блор. — Він увесь час твердив, що насувається шторм. Разюче, як вони, ці моряки, завбачають погоду.
Роджерс обійшов гостей, зібрав брудні тарілки. Раптом він зупинився посеред кімнати з купою посуду в руках.
— Хтось біжить сюди, — перелякано вимовив він.
Тієї ж миті всі почули тупіт ніг. І зразу ж зрозуміли — зрозуміли, хоч їм ніхто нічого не казав… Мов домовившись, усі підвелися зі своїх місць, поглядами вп'ялися в двері.
До кімнати вбіг захеканий доктор Армстронг.
— Генерал Макартур… — почав він.
— Мертвий! — вихопилося у Віри.
— Так, він мертвий…
Запала тиша.
Сім чоловік мовчки дивилися один на одного, не в змозі вимовити бодай слово.
4
Гості збилися у вестибюлі, спостерігаючи, як уносять до будинку тіло старого генерала. В цю мить розляглося виття й свист вітру — почався шторм, на дах будинку обрушилася страшенна злива.
Блор і Армстронг прямували з ношею до сходів, коли Віра Клейторн нараз рвучко повернулася й кинулася до їдальні.
Там усе залишилося на своїх місцях. Віра наблизилася до столу. Мовчки стояла вона там хвилину-дві, коли до кімнати нечутними кроками ввійшов Роджерс. Побачивши Віру, Роджерс від несподіванки остовпів. Швидко отямившись, він запитливо подивився на неї й сказав:
— Я… я… зайшов тільки подивитися, міс.
Віра відповіла несподівано для самої себе хрипким голосом:
— Ви не помилилися, Роджерс. Дивіться: їх тільки сім…
5
Тіло Макартура поклали на ліжко. Востаннє обслідувавши мерця, Армстронг вийшов з генералової спальні й спустився вниз. Решта гостей чекали на нього у вітальні. Міс Брент в'язала. Віра Клейторн стояла біля вікна й спостерігала зливу, що скаженіла на острові. Блор сидів у кріслі, важко опустивши руки на коліна. Ломбард нервово ходив туди-сюди по кімнаті. У віддаленому кутку кімнати суддя Уоргрейв потонув у старовинному кріслі. Очі в нього були напівзаплющені. Коли доктор зайшов до кімнати, суддя трохи підняв повіки й запитав:
— Як справи, докторе?
Армстронг був блідий.
— Макартура вдарили по потилиці кийком або якимось іншим важким предметом.
Всі загомоніли, а суддя вдруге подав голос:
— Ви знайшли знаряддя вбивства?
— Ні.
— І незалежно від цього ви цілком певні, що смерть генерала настала саме від удару по потилиці?
— Так!
— Тепер нам зрозуміло, — спокійно мовив суддя.
Увесь ранок Уоргрейв просидів у кріслі млявий, байдужий. Тепер він без особливих зусиль захопив керівництво — позначалася вироблена роками звичка керувати. Він поводився так, наче головував у суді.
— Сьогодні вранці, джентльмени, — тут він одкашлявся, — я сидів на терасі й мав можливість спостерігати вашу діяльність. Мета ваша була мені зрозумілою. Ви обшукали острів, намагаючися знайти нашого невідомого вбивцю — містера А. Н. Оуена.
— Так точно, сер, — сказав Філіп Ломбард.
— І ви, безперечно, дійшли такого ж висновку, як і я, — вів далі суддя, — що Марстон і місіс Роджерс не позбавили себе життя і не вмерли випадково. Ви, безперечно, зрозуміли й те, для чого містер Оуен заманив нас на цей острів?
— Він божевільний! Псих! — прохрипів Блор.
— Певно, ви маєте рацію, — сказав суддя, відкашлявшись. — Та це навряд чи має якесь значення зараз. Наше головне завдання тепер — урятувати своє життя.
Армстронг сказав тремтячим голосом:
— Але ж на острові нікого, крім нас, немає! Запевняю вас, абсолютно нікого!
— У певному розумінні ви маєте рацію, — лагідно сказав суддя. — Я дійшов такого ж висновку сьогодні вранці. Я міг би заздалегідь сказати вам, що ваші пошуки будуть марними. І попри все це я дотримуюся такої думки, що містер Оуен (називатимемо його тим ім'ям, яке він сам собі обрав) перебуває на острові. Годі сумніватися в цьому. Він поставив собі за мету покарати осіб, що скоїли злочини, за які їх не можна притягнути до відповідальності за законом. Є лише один спосіб здійснити цей план: містер Оуен має бути серед запрошених. Звідси випливає, що містер Оуен — це один із нас…
— Ні… ні… ні, — зі стогоном вихопилося у Віри.
Суддя підозріливо оглянув її і промовив:
— Моя юна леді, ми повинні дивитися фактам у вічі, бо всі ми перебуваємо в надто небезпечному становищі. Один із нас — А. Н. Оуен. Хто саме нам невідомо. Із десяти осіб, що приїхали на острів, троє поза підозрою: Ентоні Марстон, місіс Роджерс та генерал Макартур. Залишається сім чоловік. Із цих семи один, так би мовити, — "липове" індійча, — він обвів поглядом аудиторію. — Ви згодні зі мною?
— Це неймовірно, але, я гадаю, ви маєте рацію, — сказав Армстронг.
— Не маю в цьому жодного сумніву, — підтвердив Блор. — І коли хочете знати мою думку…
Суддя Уоргрейв різким жестом спинив його і спокійно вів далі:
— Свого часу ми повернемося до цього. А тепер мені важливо знати: чи всі згодні зі мною?
— Ваші міркування здаються мені цілком логічними, — не припиняючи в'язання, промовила Емілі Брент. — Я теж вважаю, що в одному із нас поселився диявол.
— Я не можу повірити цьому… не можу, — прошепотіла Віра.
— Ломбард?
— Цілком згодний з вами, сер.
Суддя задоволено кивнув.
— А тепер, — мовив він, — нумо вивчати доводи. Для початку з'ясуємо, чи є підстави підозрювати якусь певну особу. Містер Блор, ви начебто хотіли щось повідомити?
— У Ломбарда є пістолет, — важко дихаючи, сказав Блор. — Опріч того, він учора збрехав усім нам. Сам же зізнався в цьому.
Філіп Ломбард зневажливо посміхнувся.
— Ну що ж, доведеться, либонь, удруге пояснити.
І він стисло повторив свою розповідь.
— А як ви це доведете? — грубо спитав Блор. — Чи ви можете підтвердити правдивість вашої нинішньої версії?
Суддя кахикнув.
— На жаль, ми всі в такому ж становищі. Усім нам доводиться вірити на слово. На мою думку, можливий лише один шлях: з'ясувати, чи є серед нас хоч одна людина, яку ми можемо звільнити від підозри на підставі свідчень.
— Я — відомий спеціаліст, — сказав Армстронг, — і сама лише думка про те, що я…
І знову суддя різко урвав доктора, не давши йому навіть скінчити фразу.
— Я й сам не безвісна людина, — сказав він. — Та це, друже мій, ще не доказ. Лікарі, судді, бувало, божеволіли… Та й полісмени теж, — додав він, дивлячись на Блора.
Втрутився Ломбард:
— Сподіваюся, на жінок ваші підозріння не поширюються?
Суддя підвів свої рухливі брови й відповів тим єхидним тоном, якого так не полюбляли адвокати:
— Якщо я вас правильно зрозумів, ви вважаєте, що жінки не здатні на вбивства?
— Зовсім ні, — роздратовано відповів Ломбард, — але я вважаю за неможливе… — і затявся.
Суддя тим-таки єхидним тоном звернувся до Армстронга:
— Як ви вважаєте, докторе Армстронг, чи могла б жінка вбити бідолаху Макартура?
— Цілком, мала 6 тільки відповідне знаряддя — гумового кийка, наприклад, чи палицю.
— І це не вимагало б од неї надмірного напруження сил?
— Зовсім ні.
— Дві інші смерті сталися внаслідок отруєння, — сказав суддя, його карк увесь час рухався. — Я вважаю, ніхто не заперечуватиме, що отруювачем може бути людина, навіть фізично квола.
— Та ви з глузду з'їхали! — закричала Віра.
Суддя, не кваплячись, перевів на неї свій погляд. Це був байдужий погляд людини, котра звикла вершити долю інших.
"Він дивиться на мене, як на цікавий експонат, — подумала Віра. І раптом у неї сяйнула думка: — Не дуже-то я йому подобаюся".
— Моя люба юна леді, — спокійним тоном почав суддя, — постарайтеся стримати свої почуття. Я не обвинувачую вас. Сподіваюся, що ви, міс Брент, — він уклонився старій діві, — не ображаєтеся на мене, коли я наполягаю, що всі ми однаково перебуваємо під підозрінням?
Міс Брент продовжувала в'язання, навіть не удостоївши суддю поглядом.
— Сама думка, що я можу зазіхнути на життя людини, не кажучи вже про життя трьох людей, — холодно вимовила вона, не підводячи погляду, — здасться чистим безглуздям кожному, хто мене знає. Але ж ми не знаємо одне одного, і я розумію, що за таких обставин жодний із нас не може бути вільний від підозри, доки не буде доведено його невинність. Повторюю: в одному із нас поселився диявол.
— На цьому й закінчимо, — мовив суддя. — Ніхто не вільний від підозри: ні моральні якості, ані становище в суспільстві не беруться до уваги.
— А як же з Роджерсом? — запитав Ломбард. — На мою думку, його можна зі спокійною совістю викреслити зі списку.
— Це на якій же підставі? — поцікавився суддя.
— По-перше, в нього на це розуму не вистачить, а по-друге, однією з жертв стала його дружина.
— За час мого суддівства, молодиче, — підвівши важкі брови, повчально сказав Уоргрейв, — мені довелося розглядати кілька справ про жінковбивство, і суд, уявіть собі, визначив чоловіків винними.
— О, безперечно! — вигукнув Ломбард. — Ну, звичайно ж! Вбивство дружини — справа цілком імовірна, коли хочете, навіть природна! Та не в даному випадку! Я можу повірити, що Роджерс убив свою дружину, побоюючись, що вона розколеться й викаже його, або тому, що зненавидів її, чи тому, що йому закортіло поєднатися з іншою жіночкою — молодшою і не з такими довгими зубами, як у неї. Але я не можу уявити собі Роджерса в ролі збожеволілого містера Оуена, котрий чинить своє ідіотське правосуддя і як першу жертву обирає свою власну дружину, покаравши її за їхній спільний злочин!
— Ви приймаєте чутку за довід, — заперечив суддя Уоргрейв. — Ми не знаємо, чи справді навмисне вбили Роджерс і його дружина свою господарку. Це може бути й брехнею, щоб поставити Роджерса в однакове становище з усіма нами. Ми не знаємо, чому вчора ввечері місіс Роджерс пойняв жах; можливо, тому, що вона усвідомила, що чоловік її схибнувся.
— Що ж, хай буде по-вашому, — погодився Ломбард. — А. Н. Оуен — один із нас; жодного винятку — підозра до всіх.
Суддя Уоргрейв повів слідство далі:
— Тож я наполягаю, що тут не може бути винятків, які грунтувалися б на суспільному становищі, характері або ймовірності. Тепер необхідно встановити, хто з нас може бути звільнений від підозріння на підставі фактів. Коротше кажучи, чи є серед нас одна чи кілька осіб, які аж ніяк не мали змоги підсипати отруту Марстонові, дати завелику дозу снотворного місіс Роджерс, вбити генерала Макартура?
Щира посмішка пом'якшила грубуваті риси Блорового обличчя.
— Отепер ви діло кажете, сер, — мовив він, — нарешті ми підійшли до самої суті! Спробуємо розібратися.