А чом би й ні? — відворкнув Блор. — Усі ми чули цей обвинувальний акт учора ввечері. Може виявитися, звичайно, що це маячня божевільного! А з другого боку, хіба це не може бути правдою? Уявімо собі на якусь мить, що Роджерси справді ухекали стару хазяйку. Що з цього випливає? Вони відчували себе я цілковитій безпеці, й раптом…
Віра перебила його.
— Мені здається, що місіс Роджерс ніколи не відчувала себе в безпеці, — тихо промовила вона.
Блор докірливо подивився на Віру — мовляв, що з жінки візьмеш.
— Воно, може, й так, — вів далі. — Та в усякому разі, вони були певні, що їм нічого не загрожує. І раптом учора ввечері цей загадковий псих виказує їхню таємницю. Що відбувається далі? У жінки здають нерви. Пригадуєте, як чоловік припадав біля неї, коли вона опритомніла; і справа тут не в чоловічій турботі, ні! Він відчувався, мов лин на сковороді. Аж трусився, що вона обмовиться. Отже, вони вчинили вбивство. І коли слідчі органи почнуть доскіпуватися, як з ними буде? Десять шансів проти одного, що жінка розколеться. В неї не вистачить нахабності заперечувати все, брехати, доки не відчепляться. Вона — жива небезпека для свого чоловіка. Он що. З ним же — все гаразд. Він байдужо брехатиме аж до страшного суду, та ось у жінці він не певний: розколеться, і йому каюк, І він підсипає велику дозу снотворного в її чашку — тепер певен, вона замовкне назавше.
— На нічному столику не було чашки, — сказав Армстронг, — я спеціально подивився.
— Ще б пак, — презирливо пирхнув Блор. — Тільки-но вона випила зілля, він прибрав чашку, блюдце й ретельно вимив їх.
По короткій паузі втрутився в розмову Макартур.
— Може, й так, — промовив невпевнено, — але мені важко повірити, що чоловік здатний отруїти свою дружину.
Блор глузливо реготнув:
— Коли загрожує зашморг, хіба тоді до сентиментів?
Настала тиша. По хвилині розчинилися двері й увійшов Роджерс.
— Я можу вам бути корисним? — мовив, обводячи всіх поглядом. — Дуже шкодую, що було замало грінок, але ж у нас скінчився хліб. Човен ще не прибув, а запасу немає.
— А коли звичайно прибуває моторний човен? — завовтузився в кріслі суддя Уоргрейв.
— Між сьомою і восьмою, сер. Іноді трохи пізніше. Не розумію, куди подівся Фред Нарракотт. Якщо захворів, то мав би прислати свого брата.
— Котра година? — запитав Філіп Ломбард.
— Без десяти десять, сер.
Ломбард прикро похитав головою. Роджерс зачекав ще хвилину-другу.
— Мене дуже засмутила смерть вашої дружини, Роджерсе, — з несподіваною проникливістю звернувся до нього генерал Макартур. — Доктор щойно повідомив нам цю сумну звістку.
Роджерс уклонився.
— Дякую вам, сер, — сказав і, взявши порожнє блюдо, вийшов з кімнати.
Знову запанувала тиша.
3
Крокуючи по терасі, Філіп Ломбард прорік:
— Що стосується моторного човна…
Блор подивився на нього й ствердно хитнув головою:
— Я знаю, що ви хочете сказати, містере Ломбард, човен мав прибути цілих дві години тому, але не прибув. Чому?
— Можете відповісти? — уїдливо спитав Ломбард.
— Ось моя відповідь: так було задумано заздалегідь. Це кільця одного ланцюга.
— Отже, ви вважаєте, моторка не прийде? — спитав Ломбард.
— Моторки не буде, — пролунав роздратований голос у нього за спиною.
Блор трохи повернув до нього свій могутній тулуб і роздумливо подивився на останнього промовця:
— Ви теж вважаєте так, генерале?
— Аякже, — різко продовжив генерал Макартур. — Звичайно, моторки не буде. Ми розраховуємо на те, що вона забере нас з цього острова. Насправді ж ми нікуди звідси не поїдемо — ось у чім заковика! Це кінець, ви розумієте, кінець… — Він на хвилину замислився, потім несподівано тихо додав — Тут панує спокій — цілковитий спокій… Це кінець… Безвихідь…
Він круто повернувся й покрокував геть. Обійшов терасу, зійшов положистою стежкою до моря, до самого краю острова, туди, де скелі виступали просто в море. Він ішов, ледь погойдуючись.
— Ще один з глузду з'їхав! — сказав Блор. — Схоже, всі ми тут збожеволіємо.
— Щось не віриться мені, що це торкнеться вас, — сказав Ломбард.
Колишній інспектор поліції посміхнувся:
— Мене ж бо звести з глузду нелегко буде. — І вже серйозно додав: — Втім, не думаю, щоб і вам це загрожувало, містере Ломбард.
— Дякую. В даний момент я почуваю себе цілком нормальним, — відповів Ломбард.
4
З невеселими думками, вийшов на терасу доктор Армстронг. Ліворуч розмовляли Блор і Ломбард. Праворуч туди-сюди неквапливо крокував Уоргрейв. Армстронг нерішуче попростував до нього. Саме тієї миті з будинку квапливо хтось вийшов:
— Пробачте, сер…
Армстронг обернувся й сторопів: до нього підійшов Роджерс, але в якому вигляді! Ще кілька хвилин тому він був уособленням стриманості, Тепер же його обличчя сіпалось, він весь позеленів. Контраст був такий разючий, що Доктор Армстронг на мить остовпів.
— Будь ласка, сер, мені конче потрібно побалакати з вами віч-на-віч. Прошу до будинку.
Армстронг зайшов. Знавіснілий дворецький плентався слідом.
— Що скоїлося, друже? — нарешті запитав доктор. — Постарайтеся взяти себе в руки.
— Сюди, сер, проходьте. Сюди.
Він прочинив двері їдальні, пропустив доктора, потім Увійшов сам, ретельно зачинивши за собою двері.
— Ну, — вже нетерпляче запитав Армстронг, — то в чім річ?
У Роджерса ходором заходив кадик, розкритим ротом хапав він повітря, не в змозі вимовити жодного слова. Зрештою він насилу видушив із себе:
— Тут відбуваються такі події, сер, які я не можу збагнути.
— Події? Які ще події? — різко урвав його Армстронг.
— Тут щось нечисте, сер. Може, ви вважатимете, що я з глузду з'їхав? Може, ви скажете, що це все дурниця?
— Заспокойтеся, друже. Скажіть же нарешті, в чому річ? Облиште шаради.
Роджерс проковтнув слину.
— Я маю на увазі фігурки, сер. Оті, що посередині столу. Фарфорові індійчата. Їх було десять. Можу присягнути — десять.
— Так, справді десять, — спокійно мовив Армстронг, — ми полічили їх учора за обідом.
Роджерс підійшов ближче.
— В тому-то й річ, сер. Минулої ночі, коли я прибирав зі столу, їх було вже дев'ять, сер. Мені це здалося дивним, але особливої уваги на це я не звернув. Сьогодні вранці, сер, коли я накривав на стіл для сніданку, я й не глянув на них — не до того було… А зараз я зайшов прибрати зі столу… Та погляньте самі, коли не ймете віри. Їх стало вісім, сер! Тільки вісім. Це якась нісенітниця, чи не так? Тільки вісім!..
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
1
Після сніданку Емілі Брент запросила Віру Клейторн піднятися на вершину острова, подивитися, чи йде човен. Віра не заперечувала.
Вітер свіжішав. На хвилях з'явились білі баранці. Рибальські човни не вийшли в море. Не видно було й моторки. Вирізнявся лише високий пагорб — червона скеля, що виступала далеко в море, затуляючи маленьку бухту Стикльхевена.
— Моряк, що привіз нас учора, справив на мене вельми позитивне враження, — мовила міс Брент. — Дивно, що він так запізнюється сьогодні.
Віра не квапилася відповідати. "Зберігай спокій, — невпинно повторювала собі. — Не панікуй, тримайся. Не втрачай рівноваги. Адже ти завжди відзначалася міцними нервами".
Уголос же Віра сказала:
— Коли б він швидше приїхав! Я не бажаю далі залишатися тут!
— Не тільки ви, — сухо сказала Емілі Брент.
— Усе сталося так несподівано, — поскаржилась Віра… — І так безглуздо.
Міс Брент промовила буркотливо:
— Я собою дуже невдоволена: отак просто спійматися на гачок! Адже, коли поміркувати, лист зовсім дурний, абсолютно непереконливий. Та тоді й крихти сумніву не виникло в мене.
— Авжеж, — механічно погодилася Віра.
— Ми ж бо звикли сприймати все за щиру правду, — продовжила Емілі Брент.
Віра тужно зітхнула.
— А ви справді вірите… тому, що сказали за сніданком? — спитала.
— Висловлюйтесь точніше, моя люба. Що саме маєте на увазі?
— Ви певні, що Роджерс і його дружина порішили оту стареньку? — прошепотіла Віра.
— Особисто я цілком певна, — відповіла міс Брент, задумливо вдивляючись у далечінь. — А ви як вважаєте?
— Не знаю, що й думати.
— Всі обставини підтверджують це звинувачення, — вела далі міс Брент. — Пам'ятаєте, вона зразу ж знепритомніла, а він уронив піднос із кавою. Та й обурення в нього вийшло якесь ненатуральне. Либонь, вони-таки вбили її.
— У мене створилося враження, що вона всього боїться, навіть власної тіні, — сказала Віра, — певно, її картали муки сумління. За все життя не бачила переляканішої людини…
Міс Брент промимрила:
— В моїй дитячій кімнаті висіло речення: "Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою…" Вельми правильне речення. "Стережися, бо гріхи твої повсюди йтимуть за тобою!"
Віра, яка оце присіла на камінь, враз скочила, мов ужалена:
— Але ж, міс Брент, у такому разі…
— Що, моя люба?
— Як же інші?..
— Я вас не розумію.
— Всі інші обвинувачення — адже вони несправедливі? Якщо ж вважати, що обвинувачення проти Роджерсів справедливі, то… — і не наважилася довершити свою думку.
Обличчя міс Брент, що від здивування почало було збиратися зморшками, одразу проясніло.
— Розумію… — сказала вона. — Але ж містер Ломбард, приміром, сам визнав, що прирік на смерть двадцять чоловік.
— То були якісь чорношкірі тубільці, — відказала Віра.
— Негри або білі, однаково наші брати, — розгнівалася міс Брент.
"Наші чорні брати, наші чорні брати, — повторювала до себе Віра. — Господи, та я зараз дико зарегочу. В мене починається істерика".
А Емілі Брент тим часом задумливо вела далі:
— Певна річ, деякі обвинувачення просто смішні. Наприклад, проти судді — він тільки виконував службовий обов'язок. Та й у моєму випадку… Мені незручно було сказати про це вчора — я не так вихована, щоби про таке розмовляти при чоловіках.
— Он як? — зацікавлено вигукнула Віра.
Міс Брент безтурботно вела далі:
— Беатрис Тейлор згодилася до мене служницею. На жаль, я ошукалася в ній. Чепуруха, працьовита, послужлива — вона відразу мені сподобалась. Та, виявилося, вона вміло прикидалася. Насправді ж була розбещеною дівкою, без сорому й. совісті. Яка бридота! Ба, я навіть не відразу, зрозуміла, коли вона… як то кажуть, уклепалася. — Емілі Брент гидливо зморщила свого худорлявого носа. — Це мене приголомшило. Її батьки — порядні люди — суворо виховували її. І я надто задоволена, що вони відмовилися прикрити її гріх.
Віра втупилася поглядом у міс Брент:
— І що було далі?
— Певна річ, я не схотіла тримати її під своїм дахом.