Ми частенько сидимо там. Що це ви надумали, Джейн? Глянувши на годинник, міс Марпл підвелася з-за столу.
— Та, мабуть, мені пора вже додому, якщо я більше нічим не можу вам допомогти.
— Не йдіть іще, — попрохала місіс Бентрі. — Я знаю, мапйже всі поліцейські, фотограф і ті, які брали відбитки вальців, уже пішли, але мені й досі здається, ніби от-от має щось статися. А ви не повинні нічого пропустити.
Задзвонив телефон, і місіс Бентрі вийшла з кімнати. Повернулася вона весела, усміхнена.
— Я ж вам казала — щось має бути! Дзвонив полковник Мелчетт. Він везе сюди двоюрідну сестру тієї дівчини.
— Навіщо? — здивувалася міс Марпл.
— Ну... щоб вона подивилася, де це сталось, і таке інше.
— Мабуть, не тільки для цього, — проказала міс Марпл.
— Що ви маєте на увазі, Джейн? — Гадаю, він хоче звести її з полковником Бентрі.
— Побачити, чи вона часом не впізнає його? — різко кинула місіс Бентрі. — Ну, звісно, вони змушені підозрювати Артура.
— Боюсь, що так воно і є.
— Ніби він причетний до цього! Міс Марпл мовчала. Місіс Бентрі накинулася на неї із звинуваченнями:
— І не розказуйте мені про якогось нікчемного старигана, що жив із своєю покоївкою. Артур не такий! — Ні, ні. Звичайно ж, ні.
— Він справді не такий. Просто часом він заграє з молоденькими дівчатами, що приходять на тенісний корт. Він до них такий великодушний і поблажливий! У цьому немає нічого поганого. А чом би й ні? Зрештою, якось похмуро завершила місіс Бентрі, — у мене є сад.
Міс Марпл усміхнулася.
— Вам не варто хвилюватися, Доллі, — заспокоїла вона подругу.
— Та ні, я не хвилююсь. А втім, трохи є. Артур теж хвилюється. Його це пригнічує. Всі ці поліцейські, що нишпорять тут... Він пішов на ферму.
Подивитись худобу. Його це. завжди заспокоює. О, а ось і вони! До будинку під'їхала машина начальника поліції. Полковник Мелчетт вийшов разом із гарно вбраною молодою жінкою.
— Місіс Бентрі, це — міс Тернер. Двоюрідна сестра... е-е... вбитої.
— Здрастуйте, — привіталася місіс Бентрі й подала Джозі руку. — Уявляю, як вам, бідолашній, мабуть, недобре.
— Так, це правда. Якось усе це не вкладається... Наче кошмарний сон, — щиро відказала міс Тернер.
Місіс Бентрі відрекомендувала міс Марпл. Мелчетт, ніби між іншим, спитав:
— А чоловік ваш удома? — Подавсь на якусь ферму. Скоро повернеться.
— О-о! — тільки й мовив розгублено Мелчетт. І — Може, ви хочете поглянути, де... де це статося? — запитала місіс Бентрі у Джозі. ~ Чи не хочете? — Та, мабуть, подивлюсь, — якусь мить повагавшись, відказала Джозефіна.
Разом із міс Марші і Мелчеттом, що йшов позаду, місіс Бентрі повела її до бібліотеки.
— Вона лежала он там, — театральним жестом показала місіс Бентрі. — На килимку.
— Ох! — Джозі вся тремтіла. Вона була вкрай приголомшена. Нарешті, звівши брови, сказала: — Я просто нічого не можу зрозуміти! Нічого! — Ми теж, — мовила місіс Бентрі.
— Не те це місце... — поволі почала Джозі й замовкла.
Міс Марпл легенько кивнула на знак згоди головою і прошепотіла:
— Щоб бути в захваті.
— Міс Марпл, — добродушно підхопив полковник Мелчетт, — ви, здається, хочете щось пояснити? — Так, я хочу дещо пояснити, — відповіла міс Марпл. — І цілком серйозно. Але, певна річ, це всього лиш мій здогад. Томмі Бонд, — провадила вона, — і місіс Мартін, наша нова шкільна вчителька. Вона підійшла до настінного годинника й зібралася його завести, а звідти вискочила жабка.
Джозефіна Тернер стояла приголомшена. Коли всі вийшли з бібліотеки, вона прошепотіла до місіс Бентрі:
— Ця стара леді, мабуть, трохи той?..
— Аж ніяк, — обурено відказала місіс Бентрі.
— Вибачте, — похопилася Джозі. — Мені здається, що вона вважає себе жабкою чи ще чимось.
З бічних дверей увійшов полковник Бентрі. Мелчетт привітався з ним і відрекомендував йому Джозефіну Тернер, уважно стежачи за її реакцією. Але на обличчі в дівчини він не побачив ні зацікавленості, ні ознаки того, що вона впізнала полковника. Мелчетт із полегкістю зітхнув. "А щоб він луснув, той Слек, з його підозрами"! Відповідаючи на запитання місіс Бентрі, Джозі мимоволі розповіла, як зникла Рубі Кіні.
— Уявляю собі, люба, як ви за неї перехвилювалися, — поспівчувала їй місіс Бентрі.
— Тоді я більше сердилася, ніж хвилювалася, — відповіла Джозі. — Бо ще нічого не знала.
— Однак у поліцію заявили, — зауважила міс Марпл. — Даруйте, але чи не передчасно це було? — Я не заявляла, то містер Джефферсон! — рішуче заперечила Джозі.
— Джефферсон? — перепитала місіс Бентрі.
— Так, він каліка.
— Невже Конвей Джефферсон? Але ж я добре його знаю. Він із нами давно дружить... Артуре, послухай-но, Конвей Джефферсон живе у "Меджестіку", і це він заявив у поліцію! Який збіг! — Торік містер Джефферсон відпочивав теж там, — додала Джозефіна Тернер.
— Неймовірно! А ми й не знали. Я його вже давно не бачила. — Місіс Бентрі обернулася до Джозі. — А як... як він тепер? Джозі замислилась.
— Та нівроку ніби... Навіть чудово. Відносно, звичайно. Завжди веселий, завжди в нього жарти.
— А сім'я з ним? — Ви маєте на увазі містера Гаскелла, молоду місіс Джефферсон і Пітера? Так, вони з ним.
Джозефіна Териер, що викликала симпатію, була відверта, вочевидь, не до кінця.
Щось неприродне з'явилося в її голосі, коли вона розповідала про Джефферсонів.
— Вони обоє дуже милі, правда? — промовила місіс Бентрі. — Молоді, я маю на увазі. Джозі відказала якось невпевнено:
— О звичайно, звичайно. Я... ми... вони справді такі.
— Що вона хотіла сказати отим: "Вони справді такі"? — спитала місіс Бентрі, спостерігаючи у вікно, як від'їздить машина начальника поліції. — Вам не здається, Джейн, що в цьому щось є? — Є. Щось є! — Міс Марпл одразу вхопилась за слова місіс Бентрі. — Так, сумніву немає. Коли згадали про Джефферсонів, голос у неї вмить змінився. Доти вона трималась досить природно.
— Але що це може бути, Джейн? — Ну, люба моя, ви ж їх знаєте. Як на мене, то в тих Джефферсонів щось, як ви кажете, є. Щось таке, що непокоїть цю молоду жінку. Але річ не в тім. Ви пригадуєте її відповідь на ваше запитання, чи вона переживала, коли дівчина зникла? Джозефіна Териер сказала, що була тоді сердита. Але ж вона, кажучи це, була справді сердита! І це дуже цікаво. Може, я помиляюсь, але в мене таке враження, що це — її головна реакція на смерть двоюрідної сестри, їй до дівчини байдуже, я певна. Вона зовсім не побивається. Але я цілком переконана, що думка про Рубі Кіні її дратує. А найцікавіше — чому? — Ми це розкопаємо! — заявила місіс Бентрі. — Поїдемо вдвох до Дейнмута й поселимось у готелі "Медхесгік"... Так, Джейн, ви теж. Після всього, що сталося, мені треба перемінити місце й заспокоїти нерви. Кілька днів у "Меджестіку" — ось що нам треба. Там ви познайомитеся з Конвеєм Джефферсоном.
Він милий, напрочуд милий чоловік. Сумнішої долі, ніж у нього, важко собі й уявити. Мав сина й дочку і нестямно їх любив. Обоє були одружені, але частенько навідували батька й матір. Конвеи був відцаний своїй чарівній дружині. Кілька років тому вони летіли з Франції додому і сталася катастрофа.
Місіс Джефферсон, Розамунда і Френк загинули. Обидві ноги Конвеєві так покалічило, що їх довелося ампутувати. Джефферсон справжній герой — сміливий,.
мужній. Такий був енергійний, а тепер став безпорадним калікою... Але він ніколи не скаржиться. З ним живе невістка — вона була вдова, коли Френк одружився з нею, і від першого шлюбу в неї є син — Пітер Кармоді. Вони обоє живуть із Конвеєм. І Марк Гаскелл, Розамундин чоловік, теж біля нього. Це така трагедія...
— А тепер іще одна трагедія, — додала міс Марші.
— О так, звичайно. Але це не має ніякого відношення до містера Джефферсона.
— Гадаєте? — мовила міс Марпл. — Але ж у поліцію заявив саме містер Джефферсон.
— Ай справді... Знаєте, Джейн, це вже цікаво.
6 Полковник Мелчетт сидів навпроти дуже роздратованого власника готелю. З полковником був старший поліційний офіцер Гарпер із Гленшіра і невідчепний інспектор Слек — цей трохи невдоволений тим, що начальник поліції свавільно узурпував усю справу. Гар-пер був схильний утішити містера Прескотта, який мало не плакав; полковник Мелчетт дотримувався методів рішучих і грубих.
— Що сталося — те сталося, — різко промовив він. — Дівчина мертва — її задушено. І хваліть Бога, пю не у вашому готелі. Через це розслідування проводитиметься в іншому графстві і завдасть вашому закладу незначної шкоди.
Але дещо треба з'ясувати й тут; і чим швидше ми це зробимо, тим краще. Можете нам повірити — ми будемо обережні й тактовні. Отож я пропоную перейти від слів до діла. Що ви знаєте про дівчину? — Я нічого про неї не знаю, нічогісінько, її привела сюди Джозі.
— Джозі давно тут працює? — Два роки... ні, три.
— І вона вам подобається? — Так, Джозі славна дівчина. Знає своє діло. Вміє підійти до людей, погасити будь-яку суперечку. Бридж, знаєте, гра нервова.
Полковник Мелчетт згідливо кивнув головою. Його дружина затято, але дуже погано грала в бридж. Містер Прескотт розповідав далі:
— Джозі нічого не варто залагодити будь-які неприємності. Вона легко знаходить з людьми спільну мову. Одне слово, дівчина здібна й надійна, якщо ви розумієте, що я маю на увазі.
Мелчетт знову кивнув головою. Тепер він знав, кого йому нагадує міс Джозефіна Тернер. Незважаючи на косметику й модний одяг, в ній чітко прозирала здача бонни.
— Я залежу від неї, — провадив містер Прескотт. Голос його зробився сумний. — І чого її понесло на оті слизькі валуни, коли у нас такий чудовий пляж? Чом було не купатися тут? Послизнулась, упала й ушкодила коліно! Це було з її боку нечесно щодо мене! Я плачу їй за танці, за гру в бридж, за те, що вона розважає людей, а не за те, що купається між валунами й ушкоджує собі коліно! Танцівниці слід бути обережнішою зі своїми колінами й не ризикувати. Я дуже гнівався на неї. Це так нечесно щодо готелю.
— І тоді вона запропонувала, — урвав його розповідь Мелчетт, — щоб ця дівчина, її двоюрідна сестра, приїхала сюди? — Саме так, — неохоче погодився Прескотт. — То була непогана ідея. Зважте, я не збирався йти на додаткові витрати. Я пообіцяв дівчині харчування, а щодо платні, то це була їхня справа — її й Джозі. Так усе й улаштувалось. Я нічого про дівчину не знав.
— Але вона виявилася здібною? — О, звичайно.