Переслідуваний або Людина, що біжить
У 1977—1984 рр. Стівен Кінг опублікував п'ять романів під псевдонімом Річард Бечмен,
що згодом вийшли окремим великим томом. До них належить і, певно,
вже знайомий декому по однойменній екранізації із уславленим Арнольдом Шварцнеггером
у головній ролі, роман "Переслідуваний", що його ми пропонуємо увазі читача.
Як і в багатьох інших творах письменника, тут тісно переплітаються
вигадка і реальність, фантастика і детектив, мораль і політика.
А все разом становить досить похмурий погляд у не таке вже й далеке майбутнє,
і читач, безперечно, не раз завважить виразний перегук порушуваних
автором гострих моральних, соціальних, екологічних та інших проблем і з
нашою сьогоденною дійсністю.
З англійської переклав Віктор РУЖИЦЬКИЙ
100
Вона стояла біля вікна і, повернувши термометра до блідого світла, що йшло знадвору, скісно дивилася на шкалу. За вікном, мов сірі тюремні вежі, здіймалися серед мжички інші висотні будинки Південного району. Внизу, наче в колодязі, метлялася на вітрі розвішана драна білизна. На смітнику сновигали пацюки й бездомні коти.
Шійла перевела погляд на чоловіка. Той сидів за столом, бездумно втупившись в екран безплатного телебачення — БТБ. Це тривало вже не перший тиждень і було на нього зовсім не схоже. Загалом Бен ненавидів БТБ — завжди ненавидів. На масивах, де здебільшого жили безробітні, в кожній квартирі був такий телевізор — так належало. Щоправда, екран ще дозволялося вимикати, бо законопроект 2021 року про обов'язкові блага не набрав потрібних двох третин голосів (не вистачило шести). Звичайно Річардси нічого й не дивилися. Та відколи їхня донька Кеті захворіла на грип, Бен не відривавсь од програм, учасники яких мали шанс одержати великі грошові призи. Це наганяло на Шійлу млосний страх.
Навіть пронизливий голос диктора, що читав останні вісті, не міг заглушити безугавного хрипкого плачу Кеті.
— Як, дуже висока? — спитав Бен.
— Та ні, не дуже...
— Не бреши.
— Тридцять дев'ять і п'ять.
Він грюкнув кулаком об стіл. Пластмасова тарілка підлетіла вгору.
— Викличемо лікаря. Не треба так хвилюватися. Ось послухай... — квапливо заговорила Шійла, силкуючись відвернути чоловікову увагу від передачі. Та він уже знову втупився в екран. Вісті закінчились, пішла розважальна програма. Дешевенька денна програма, покликана розворушити глядача. Вона називалася "Доларове колесо". До участі в програмі допускалися лише люди з хронічними хворобами серця, печінки чи легенів. Іноді для сміху запрошували і просто каліку. За кожну хвилину учасник передачі, безперестанку переступаючи ногами на колесі й водночас підтримуючи розмову з ведучим, одержував десять доларів. Щодві хвилини ведучий ставив призове запитання з обраної учасником галузі знань (якраз у цю хвилину він питав сердечника з Гакенсака про щось із історії Америки), і за правильну відповідь давали винагороду — п'ятдесят доларів. Та якщо захеканому гостеві, в якого вже голова йшла обертом, а серце мало не вискакувало з грудей, не щастило нічого сказати у відповідь, то з виграного ним доти вираховували півсотні, а колесо починало крутитися ще швидше.
— Усе буде гаразд, Бене, повір мені. Я... я...
— Що "я"? — Він із злістю глянув на дружину. — Тілом торгуватимеш? Годі, Шійло. Дитині потрібен справжній лікар, а не п'яненька дільнична фельдшерка з брудними руками. Потрібні сучасні ліки. І я про це подбаю.
Не зводячи очей з екрана, що висів на облізлій стіні над раковиною, він перейшов у дальший кінець кімнати й роздратовано зняв з вішалки свою дешеву джинсову куртку.
— Ні! Ні, я не дозволю... не дозволю тобі... — сказала Шійла.
— Чому ж? У найгіршому разі ти одержиш якусь допомогу як мати й дружина, що втратила чоловіка. Так чи так, але матимеш досить грошей, аби дати раду дитині.
Шійла ніколи не була справді гарною, а відколи Бен утратив роботу, ще й страшенно схудла. Але в цю хвилину обличчя її стало рішучим і майже вродливим. — Я цього не допущу. Та я на ту подачку і глянути не схочу, з ходу відішлю їм назад. Хіба ж можна заробляти на смерті власного чоловіка?
Бен похмуро обернувся до неї, підсвідомо вже вхопившись за те, що враз вирізнило його з-поміж інших,— оте невловне щось, на яке так жорстоко розраховувала Мережа БТБ. Він став наче динозавром. Не те щоб справді чимось нагадував оту велетенську потвору — просто в ньому здіймалося щось предковічне, бентежне. А може, й небезпечне. Грозова хмара виростає не зразу.
Він кивнув на спальню.
— Ти хочеш, щоб її поховали в загальній бідняцькій могилі? Як тобі таке?
Приголомшена Шійла болісно скривилась, і по її щоках розпливлися
сльози.
— Бене, вони тільки цього й чекають, щоб такі, як ми, як ти...
— Може, мене ще й не візьмуть,— сказав він, відчиняючи двері. — Може, не знайдуть у мені того, що їм потрібне.
— Якщо ти підеш туди, вони вб'ють тебе. А я бачитиму, як вони це роблять. Невже ти справді хочеш, щоб я сиділа перед екраном і дивилася на все те?.. — Її душили сльози.
— Я хочу, щоб дитина була жива. — Бен спробував зачинити двері, але Шійла стала на порозі.
— Хоч поцілуй мене на прощання.
Бен поцілував її. У коридорі прочинилися сусідські двері й виглянула місіс Дженнер. До Річардсів долинув дражливий дух капусти із солониною. Місіс Дженнер велося добре — вона мала роботу контролера в районному розподільнику, де майже непомильно розпізнавала власників фальшивих карток.
— То ти не відмовишся від тих грошей? — спитав Бен Річардс. — Не наробиш ніяких дурниць?
— Не відмовлюся,— прошепотіла Шійла. — Ти ж сам знаєш, що не відмовлюся.
Бен незграбно обійняв її, потім, різко повернувшись, кинувся вниз ледь освітленими стрімкими сходами.
Шійла стояла на порозі, здригаючись від безгучних ридань, аж поки на першому поверсі глухо грюкнули двері. Лише тоді притулила до обличчя краєчок фартуха, й далі тримаючи в руці термометра, яким міряла дитині температуру.
Місіс Дженнер скрадливо підступила до неї і сіпнула за фартуха.
— Голубонько,— прошепотіла вона,— як матимеш гроші, я дістану тобі пеніциліну... Недорого... і якість добра...
— Забирайтесь геть! — крикнула Шійла.
Місіс Дженнер сахнулася й злякано вишкірилась, показавши пеньки почорнілих зубів.
— Я ж тільки хотіла допомогти,— пробурмотіла вона й хутенько подріботіла до своєї кімнати.
Крізь тонкі пластикові стіни чути було плач Кеті, а в кімнаті місіс Дженнер ревів та гикав телевізор. Учасник "Колеса" не зміг відповісти на призове запитання і в нього стався серцевий напад. Його винесли зі студії на ношах під оплески глядачів.
Місіс Дженнер, так само шкірячись, вписала Шійлу Річардс до свого записника.
— Побачимо,— промовила вона сама до себе. — Ми ще побачимо, якої ти заспіваєш згодом, чепурухо.
Вона з виляском згорнула записника й умостилася дивитись наступний тур змагання.
99 проти 100...
Коли Річардс вийшов на вулицю, мжичка перейшла в рівномірний дощ. На тому боці, під рекламою "Покуриш нашої травички — побачиш різні небилички", величезний термометр показував десять градусів. Отже, вдома у них, мабуть, градусів п'ятнадцять. А Кеті грипує...
Через порепаний, пухирчатий асфальт вулиці ліниво перебіг огидний пацюк. Потойбіч світив голими осями поїдений іржею "Гамбер" випуску 2013 року. Він був геть обдертий, зняли навіть підшипники з коліс і моторну раму, одначе поліція не поспішала прибирати це залізяччя. Вона взагалі рідко заглядала на південь від Каналу, в комунальний район, забруднений радіацією рай для пацюків, з безліччю автостоянок, покинутих магазинів, усіляких закладів і асфальтованих дитячих майданчиків. Тут хазяйнували ватаги мотоциклістів, а всі оті повідомлення в останніх вістях про подвиги дільничних полісменів були розраховані на наївних дурнів. Безгомінні вулиці видавалися примарними. Той, хто з'являвся тут, мусив одразу сідати у пневмоавтобус або надягати респіратор.
Річардс ішов швидко, не розглядаючись навколо й ні про що не думаючи. Повітря було насичене сірчаними випарами. Повз нього з ревінням пронеслись чотири мотоцикли, один мотоцикліст жбурнув у нього шматком асфальту. Річардс вчасно присів. Потім проїхали два пневмоавтобуси, обдавши його пругкими хвилями стисненого повітря, але він не зупинив їх. З двадцяти старих доларів, що їх він одержав на тиждень як безробітний, нічого не лишилось. Отож не було за що їхати. Мабуть, розбишаки на мотоциклах здогадувалися, що він злидень, і через те до нього не чіплялись.
У цьому районі жили безробітні. Висотні будинки, огорожі з металевої сітки, порожні автостоянки, на яких можна було побачити хіба що покинуті машини, накарлючені крейдою на асфальті і вже напівзмиті дощем непристойності. Вибиті вікна, пацюки, намоклі мішки від сміття, розкиданого по хідниках та водостічних рівчаках. На шолудивих сірих стінах — кривулясті написи: "Блідолиций, не вилазь на світ, чуєш?.. У кого є своя хата, той на "Доукси" багатий... Кому кортить?.. Виймай свого лома... Томмі — бахур... Гітлер був хлопець хоч куди... Мері... Сід... Бий жидів!.. Побиті вуличні ліхтарі, встановлені ще в сімдесятих роках минулого століття компанією "Дженерал атомікс". Електрики тут не з'являлися, бо ніхто не збирався заміняти ті ліхтарі. Для цього потрібні були нові долари. Електрикам вистачало роботи й у Північному районі. Там усе мало бути в порядку. Тишу довкола порушувало тільки то дужче, то слабше сичання пневмоавтобусів та відлуння Річардсових кроків. Це поле бою оживало, власне, лише вночі. А вдень його повивало сіре безгоміння, у якому все завмирало, крім котів, пацюків та жирної білої черви у смітті. Всюди панував дух гнилизни, що просякнув усі пори 2025 року — ще одного ступеня розквіту цивілізації. Кабелі безплатного телебачення були надійно заховані під землею, і спробувати пошкодити їх міг хіба що заплішений дурень чи революціонер. БТБ — це машина мрії, це щоденний хліб. За пакетик героїну треба віддати дванадцять старих доларів, "колеса із Фріско" йдуть по двадцять за штуку, а БТБ зробить тебе наркоманом задарма. Трохи далі, на тому боці Каналу, "машина мрії" працювала двадцять чотири години на добу, але... платити доводилося новими доларами, а вони були лише в тих, хто мав роботу. Проте майже всі чотири мільйони, що мешкали на південь від Каналу, були безробітні.
Коли Річардс подолав три милі, почали дедалі частіше траплятися міцно заґратовані магазини, що торгували спиртними напоями та наркотиками.