ПіноккІо пішов прямо до будинку Феї з твердим наміром постукати в двері й попросити, щоб йому відчинили.
Та біля самого будинку дерев'яний хлопчик завагався, рішучість покинула його, і, замість постукати, він відбіг назад кроків на двадцять. Потім удруге повернувся до дверей і знову не наважився, так само і втретє. На четвертий раз він тремтячою рукою узявся за залізне кільце і тихенько стукнув у двері.
Чекав, чекав, нарешті, через півгодини, на останньому поверсі (будинок мав їх аж чотири) відчинилося віконце, і ПіноккІо побачив великого Слимака з лампою на голові, який спитав:
— Хто там стукає о такій порі?
— Фея вдома? — обізвався дерев'яний хлопчик.
— Фея спить, і її не можна турбувати. А ти хто такий?
— Це я.
— Хто "я"?
— Піноккіо.
— Який Піноккіо?
— Дерев'яний хлопчик, що живе в цьому будинку разом з Феєю.
— Ага, зрозуміло,— сказав Слимак.—-Почекай там, зараз я зійду вниз і відчиню.
— Швидше тільки, будь ласка, бо я вмираю від холоду.
— Мій хлопчику, я Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
Минула година, дві, а двері все не відчинялися. Піноккіо, який тремтів від холоду, дощу і страху, наважився постукати вдруге, на цей раз дужче.
Після другого удару відчинилося вікно поверхом нижче і показався в ньому той же Слимак.
— Любий Слимачку,— гукнув Піноккіо з вулиці,— я чекаю вже .дві і години! А дві години в таку негоду тягнуться довше, ніж два роки. Поквапся, будь ласка.
— Мій хлопчику,— байдужісінько відповів з вікна Слимак,—мій хлопчику, я—Слимак, а Слимаки ніколи не поспішають.
І вікно зачинилося.
Пробило північ, потім годину ночі, потім другу годину після півночі, а двері все не відчинялися.
Тоді Піноккіо урвався терпець, розлючений, він схопив кільце з наміром постукати так, щоб луна пішла по всьому будинку. Але залізне калатало раптом перетворилося на живого в'юна, який вислизнув з рук і зник у рівчаку посеред, вулиці.
— Он як! — вигукнув украй розлючений Піноккіо.— Якщо молоток зник, то я битиму в двері ногами.
Відступивши трохи назад, він розмахнувся і щосили вдарив у двері ногою. Удар був такий сильний, що нога застряла в дверях. Дерев'яний хлопчик спробував висмикнути її, але марно: нога сиділа в дошках, як забитий цвях.
Уявіть собі розпач нещасного Піноккіо! Він мав до світанку простояти одною ногою на землі, тимчасом як друга, задерта догори, стирчала в дверях.
Надворі був білий день, коли двері нарешті розчинилися. Бравий Слимак спустився з четвертого поверху вниз усього за якихось дев'ять годин. До речі, він аж спітнів від такого поспіху.
— Навіщо ти встромив ногу в двері? — спитав він, посміхаючись, у дерев'яного хлопчика.
— Ой, біда. Поглянь, любий Слимачку, чи не зможеш ти звільнити мене від цих мук?
— Мій хлопчику, тут потрібен тесля, а я ніколи не працював теслею.
— Попроси за мене Фею...
— Фея спить, і її не можна будити.
— А що ж я робитиму тут цілісінький день, прибитий до дверей?
— Лічи мурашок, що повзають по вулиці...
— Принеси мені хоча б чогось попоїсти, бо я вже знемагаю від голоду.
— Зараз! — сказав Слимак.
Справді, через три з половиною години Слимак повернувся, несучи на голові срібну мисочку. В ній лежали хліб, смажене курча і чотири спілих абрикоси.
— Ось сніданок, посилає тобі Фея,— сказав Слимак.
Побачивши такі ласощі, дерев'яний хлопчик страх як зрадів. Та який його взяв жаль, коли, почавши їсти, він побачив, що хліб виліплено з крейди, курча зроблено з картону, а чотири абрикоси — з пофарбованого алебастру.
Йому хотілося плакати від розпачу, кинути на землю мисочку з усім, що в ній було, та чи від мук, яких він зазнав, чи від голоду він зомлів.
Опритомнівши, Піноккіо побачив, що лежить у м'якому ліжку, а поряд сидить Фея.
— І на цей раз я тобі прощаю,— сказала Фея,— та горе тобі, якщо ти знову не послухаєшся мене.
Піноккіо поклявся, що буде вчитися й поводитися добре. і дотримав свого слова аж до кінця навчального року. На екзаменах, перед канікулами, він виявився найкращим учнем у школі. І його поведінку було оцінено як досить пристойну. Фея дуже раділа і сказала:
— Завтра нарешті сповниться твоє бажання.
— Яке?
— Завтра ти вже не будеш дерев'яною лялькою, а станеш справжнім хлопчиком.
Ох, яка ж була радість Піноккіо, коли він почув цю довгождану звістку. Всі його друзі мали бути запрошені наступного дня на великий бенкет у будинку Феї з нагоди такої урочистої події. Фея приготувала двісті чашок кави з молоком і чотириста булочок, намазаних маслом з обох боків.
Свято було б дуже гарне і дуже веселе, але...
На жаль, у житті дерев'яних хлопчиків завжди трапляється "але", яке зводить усе нанівець.
XXX. ЗАМІСТЬ СТАТИ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ, ПІНОКІО ПОТАЙ ВИРУШАЄ ЗІ СВОЇМ ДРУГОМ ҐНОТИКОМ У КРАЇНУ РОЗВАГ
Звичайно, Піноккіо негайно попросився у Феї піти в місто, щоб передати запрошення на бенкет товаришам. Фея сказала:
— Іди і запроси товаришів на завтра, але пам'ятай, що тобі треба повернутися додому ще завидна. Зрозумів?
— Обіцяю повернутися через годину,— відповів дерев'яний хлопчик.
— Гляди, Піноккіо! Діти легко обіцяють, але дуже часто не виконують обіцянок.
— Але ж я не такий, як інші. Якщо я даю слово, то дотримую його.
— Побачимо. Як будеш неслухняний, тим гірше для тебе.
— Чому?
— Тому що дітей, які не слухають порад тих, хто знає більше від них, завжди може спіткати лихо.
— Я це перевірив на собі! — сказав Піноккіо.—Я вже навчений.
— Побачимо, чи ти кажеш правду.
Не гаючи часу на зайві розмови, Піноккіо попрощався з Феєю, яка була йому за маму, і, наспівуючи й пританцьовуючи, вибіг з дому.
Не минуло й години, як він обійшов усіх своїх товаришів. Одні погоджувались, охоче, інші спочатку трохи комизились, щоб їх припрошували, та, почувши про каву з молоком, булочки, намащені з обох боків маслом, кожен відповідав:
— Прийду, прийду, щоб зробити тобі приємність.
Треба згадати, що серед товаришів-школярів Піноккіо мав одного найулюбленішого і найближчого друга на ім'я Ромео, правда, всі називали його Ґнотик, бо він був худенький і сухенький, як новий ґнотик у лампадці.
Це був найбільший ледар і бешкетник у школі, але Піноккіо його дуже любив і теж хотів запросити. Не заставши його вдома, зайшов удруге—Ґнотика, не було, зайшов і втретє, та все дарма.
Де його шукати? Піноккіо заглянув і туди й сюди І нарешті знайшов друга в якомусь дворі.
— Що ти тут робиш? — спитав Піноккіо.
— Чекаю дванадцятої години ночі, щоб вирушити в мандрівку.
— Куди ти помандруєш?
— Далеко-далеко.
— А я тричі заходив до тебе і не застав.
— А чого ти від мене хочеш?
— Хіба ти не чув про велику подію? Не знаєш, яке щастя мені випало?
— Яке?
— Завтра я вже буду не дерев'яний, а справжній хлопчик, такий, як ти і всі інші.
— Вітаю тебе.
— Отже, завтра я чекаю тебе на бенкет.
— Але я тобі сказав, що сьогодні ввечері я від'їжджаю.
— Коли?
— Опівночі.
— Куди саме?
— Я переселяюсь, в найпрекраснішу країну на цьому світі, в справжню країну нероб і ледарів.
— А як вона називається?
— Вона називається Країна розваг. Слухай, а чому б тобі не поїхати зі мною?
— Мені? Ніколи в світі!
— Даремно, Піноккіо! Повір мені, ти пожалкуєш, якщо не поїдеш. Де ти ще знайдеш країну, яка ніби створена для нас та інших хлопців? Там немає ні шкіл, ні вчителів, ні книжок. У цій благословенній країні ніхто не вчиться. Там не вчаться у четвер, а кожний тиждень складається з шести четвергів І однієї неділі. Уяви собі, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня. Така країна мені до вподоби! Ось якими мають бути всі порядні країни!
— А що ж там роблять цілісінький день?
— Розважаються з ранку, до вечора. Увечері лягають . спати, а вранці знову до розваг. Як це тобі подобається?
— Гм! — промовив Піноккіо, злегка похитавши головою, ніби кажучи: "Не завадило б і мені так пожити".
— Ну що, їдеш зі мною? Так чи ні? Вирішуй.
— Ні, ні і ще раз ні! Я пообіцяв своїй добрій Феї, що буду хорошим хлопчиком, і хочу дотримати своєї обіцянки. До речі, он уже сонце заходить. Я мушу вже йти. Отже, прощай, щасливої дороги.
— Куди це ти так біжиш?
— Додому. Моя добра Фея сказала, щоб я повернувся ще завидна.
— Почекай ще дві хвилини.
— Вже дуже пізно.
— Тільки дві хвилини.
— А якщо Фея мене гукатиме?
— Хай гукає. Накричиться досхочу та й заспокоїться, — сказав цей поганець Ґнотик.
— А ти мандруватимеш сам чи в гурті?
— Сам? Та нас набереться аж сотня.
— А ви поїдете чи підете пішки?
— Скоро сюди під'їде фургон, він забере мене і дове аж до цієї найщасливішої країни.
— Як би я хотів, щоб фургон під'їхав зараз!
— Чому?
— Щоб побачити, як ви .вирушите в подорож.
— Почекай трошки і побачиш,
— Ні, ні, я йду додому.
— Почекай ще дві хвилини.
— Я й так уже забарився. Фея турбуватиметься.
— Бідолашна Фея! Може, вона боїться, що тебе з'їдять кажани?
— То ти напевно знаєш, що в тій країні немає шкіл?
— Навіть не чули про них.
— І вчителів нема?
— Жодного.
— І там зовсім не треба вчитися?
— Зовсім.
— Яка чудесна країна! — промовив Піноккіо, ковтаючи слинку.— Яка чудесна країна! Я там ніколи не був, але уявляю собі.
— Чому ж ти не хочеш зі мною поїхати?
— Дарма ти мене вмовляєш! Я пообіцяв моїй добрій Феї стати порядним хлопчиком і не хочу ламати свого слова.
— Тоді прощай і привітай від мене всі школи, гімназії й ліцеї, що трапляться тобі по дорозі.
— Прощай, Ґнотику, щасливо тобі. Розважайся і згадуй інколи своїх товаришів.
І Піноккіо ступив уже два кроки, щоб піти собі, та раптом зупинився і, повернувшись до приятеля, спитав:
— А ти певний, що в цій країні всі тижні складаються з шести четвергів і однієї неділі?
— Голову закладу.
— І точно знаєш, що канікули там починаються першого січня і кінчаються в останній день грудня?
— Авжеж.
— Яка чудесна країна!—повторив Піноккіо ще раз і аж цмокнув від захвату. Потім наважився і рішуче промовив, пориваючись іти: — То прощавай насправді! Щасливо!
— Прощавай.
— Коли від'їжджаєте?
— Скоро.
— Шкода! Якби до від'їзду лишалась одна година, то я б, може, й зачекав.
— А Фея?
— Тепер уже пізно, тож однаково, чи повернуся додому на годину раніше чи на годину пізніше.
— Бідний Піноккіо! А якщо Фея тебе лаятиме?
— Нічого! Хай кричить. Накричиться досхочу та й заспокоїться.
Тим часом стало темно, зовсім темно.