Алідоро хотів зупинитись, але не зміг і з розгону теж булькнув у воду. Нещасний пес не вмів плавати й одразу відчайдушно
забив лапами, щоб утриматися на поверхні. Та що більше він брьохався, то частіше голова пірнала під воду.
Пес на мить виткнув голову з води І прогавкав, вирячивши від страху очі:
— Я тону, тону!
— Туди тобі й дорога,— відповів здаля Піноккіо, який відчув себе в безпеці.
— Допоможи мені, любий Піноккіо! Врятуй мене від смерті!
Почувши розпачливі зойки, Піноккіо, який усе-таки мав добре серце, пожалів собаку і гукнув:
— А якщо я тебе врятую, ти обіцяєш, що не гнатимешся за мною?
— Обіцяю! Обіцяю! Швидше, ради бога, ще півхвилини — І мені кінець!
Піноккіо якусь мить вагався, та, згадавши батьківську примовку, що той, хто робить добре діло, нічого не втрачає, поплив до Алідоро. Схопив його обома руками за хвоста і витяг на прибережний пісок.
Бідний пес не міг навіть звестися на ноги. Він так наковтався води, що роздувся, як м'яч. Але дерев'яний хлопчик не хотів занадто ризикувати і мерщій плигнув назад у море. Відпливши від берега, гукнув урятованому:
— Прощай, Алідоро! Щасливої дороги і на все добре!
— Прощай, Піноккіо,—відповів пес,— щиро дякую тобі за порятунок од видимої смерті. Ти зробив мені величезну послугу, я твій боржник. Може, ми ще й зустрінемось.
Піноккіо плив понад берегом. Нарешті йому здалося, що він дістався до безпечного місця. На березі між скель темнів отвір печери, з якого йшов дим.
— В цій печері,— промовив хлопчик сам до себе,— є вогонь. Тим краще! Я обсушусь і обігріюсь, а потім... А потім — хай буде, що буде.
Піноккіо повернув до скель. Він уже збирався видертися по кам'яній стіні, коли намацав ногами щось таке, що піднімалося, піднімалося і врешті витягло його з води. Він хотів тікати, та було пізно, тому що, на свій превеликий подив, опинився у величезній сітці серед купи риби різної форми/і величини, яка била хвостами і відчайдушно борсалася.
І тут ПІноккіо побачив, як з печери вийшов рибалка, такий, бридкий, такий огидний, що скидався на якесь морське, чудовисько. Замість волосся на голові в нього ріс кущ зеленої трави, шкіра теж була зелена, зелені були очі й довжелезна борода, що сягала землі. Ну справжнісінька величезна зелена ящірка, що стала на задні лапи.
Витягши з моря сітку, рибалка задоволено вигукнув:
— Мені щастить! І сьогодні я досхочу попоїм риби!
— Добре, що я не риба,— сказав сам до себе ПІноккіо і трохи підбадьорився.
Рибалка заніс сітку з рибою в темну й закурену печеру, посеред неї шипіла величезна сковорода з олією І смерділа так, що аж дух забивало.
— А зараз подивимося, що за рйбка наловилася сьогодні,— мовив зелений рибалка і, засунувши в сітку величезну руку, схожу на лопату, якою садовлять хліб у піч, витяг жменю барбульок.
— Які чудові барбульки! — промовив рибалка, задоволено розглядаючи й обнюхуючи рибку. Обнюхавши, він кинув її у ночви без води.
Так зробив він кілька разів. І щоразу, витягаючи нових рибин, він аж плямкав від насолоди й вигукував:
— Яка гарна тріска!
— Яка вишукана кефаль!
— Яка апетитна камбала!
— Який чудовий окунь!
— Яка славна сардинка!
— Звичайно, і тріска, і кефаль, і камбала, і окуні, і сардинки полетіли в ті ж ночви, де вже борсалися барбульки.
У неводі лишився тільки ПІноккіо.
Витягши його, рибалка витріщив очі від подиву І вигукнув майже перелякано:
— А це шо за риба? Не пам'ятаю, щоб я колись їв таке.
Він уважно, з усіх боків, оглянув дерев'яного хлопчика і сказав:
— Зрозуміло. Це морський рак.
Піноккіо, образившись, що його мають за якогось рака, сердито одказав:
— Ніякий я вам не рак! Як ви зі мною поводитеся! До вашого відома, я дерев'яний хлопчик.
— Дерев'яний хлопчик? — перепитав рибалка.— Їй-богу, я ше не бачив такої риби. Тим краще, я з'їм тебе з великою насолодою.
— З'їсте? Та зрозумійте ж, що я не риба! Хіба ви не помічаєте, що я говорю І міркую так само, як і ви?
— Еге ж,— погодився рибалка.—І саме через те, шо ти рибина, якій випало щастя говорити І міркувати, я вшаную тебе на славу.
— Як саме?
— На знак моєї дружби й особливої до тебе поваги дозволяю тобі самому вирішити, яким чином тебе приготувати. Бажаєш підсмажитися на сковороді чи хочеш, щоб я зварив тебе в горщику з томатним соусом?
— По правді кажучи,— відповів Піноккіо,— коли вже я можу вибирати, то найкраще було б, якби ви мене відпустили додому.
— Ти жартуєш! Невже ти думаєш, що я відмовлюся посмакувати такою рідкісною рибою? Не щодня трапляється в тутешніх водах риба — дерев'яний хлопчик. Дозволь мені зробити так: я засмажу тебе на сковороді разом з іншою рибою. Ти будеш задоволений. Підсмажитися в гурті завжди приємніше, ніж самому.
Нещасний Піноккіо, почувши такий вирок, заплакав, заблагав:
— Ох, краще б я пішов до школи!.. Але я послухався приятелів, І ось мене покарано! Уу-у-у!
А що Піноккіо звивався, як в'юн, щосили пручався, силкуючись вирватися з лап зеленого рибалки, той узяв пучок міцного очерету, зв'язав хлопчика за руки й за ноги, як ковбасу, і кинув у ночви до іншої риби.
Потім він дістав величезну миску з борошном і висипав туди всю рибу. Обкачуючи кожну рибину в борошні, рибалка кидав її на сковороду.
Перші помандрували в киплячу олію бідні барбульки, потім окуні, потім тріска, кефаль і сардинки. Надійшла черга й Піноккіо. Побачивши близький кінець (і який страшний кінець!), він так затремтів від жаху, що не міг більше вимовити жодного слова задля свого порятунку.
Нещасний хлопчик благав очима! Та зелений рибалка навіть не звернув на це уваги. Обкачав Піноккіо п'ять чи шість разів у борошні так, що той став схожий на гіпсову ляльку.
Потім схопив його за тулуб і...
XXIX. ПІНОККІО ПОВЕРТАЄТЬСЯ В БУДИНОК ФЕЇ, ЯКА ОБІЦЯЄ, ЩО НАСТУПНОГО ДНЯ ВІН СТАНЕ СПРАВЖНІМ ХЛОПЧИКОМ, А НЕ ДЕРЕВ'ЯНОЮ ЛЯЛЬКОЮ. НА ЧЕСТЬ ЦІЄЇ УРОЧИСТОЇ ПОДІЇ МАЄ ВІДБУТИСЯ ВЕЛИКИЙ БЕНКЕТ
Саме в ту мить, коли рибалка хотів уже кинути ПіноккІо на сковороду, до печери зайшов великий собака, якого принадив сюди гострий, спокусливий запах смаженої риби.
— Іди геть!— загрозливо крикнув на пса рибалка, все ще тримаючи в руках дерев'яного хлопчика, обкачаного в борошні.
Але пес був голодний-голоднющий, він завивав і крутив хвостом, ніби благав: "Дай мені шматок смаженої риби".
— Іди геть, кажу тобі! —повторив рибалка і замахнувся на пса ногою.
Поліцейський собака не звик до такої гостини і люто вишкірив зуби.
В цю мить почувся тонесенький голосочок:
— Врятуй мене, Алідоро! Якщо ти мене не виручиш, я пропав!
Пес одразу впізнав голос Піноккіо і, на свій превеликий подив, побачив, що йде він з обкачаного в борошні оцупка, який рибалка тримав у руці.
І що ж, ви думаєте, він зробив? Високо підстрибнув, схопив той оцупок і, обережно тримаючи його в зубах, вибіг з печери і помчав як вітер.
Рибалка розлютився, що ласа здобич вислизнула з його рук, і погнався за собакою, але пробіг кілька кроків, закашлявся й повернув назад.
Тим часом Алідоро вибіг на стежку, що вела в село, зупинився і обережно поклав на землю Піноккіо.
— Чим же я тобі віддячу?! — мовив дерев'яний хлопчик.
— Не варто про таке й думати,— відповів собака.— Ти врятував мене, а я тебе—і ми квити. Адже всі на цьому світі повинні допомагати один одному.
— Як ти опинився в печері?
— Я лежав ледь живий на березі, коли вітер доніс до мене пахощі смаженої риби. Це роздратувало мій апетит, І я побрів туди. Якби я прийшов на хвилину пізніше...
— Не кажи мені про це! — закричав Піноккіо, який усе ще тремтів від страху.—Не згадуй мені про це! Якби ти прийшов на хвилину пізніше, мене б уже засмажили, з'їли й перетравили. Бррр... На саму згадку про це мене дрижаки б'ють.
Алідоро, всміхаючись, простягнув дерев'яному хлопчикові праву лапу, яку той міцно-міцно потиснув. На цьому вони й розійшлися.
Пес побіг додому, а Піноккіо, лишившись наодинці, подався до ближньої хатини. Там він спитав у дідуся, що сидів у дверях і вигрівався на сонці:
— Скажіть, будь ласка, добродію, чи не чули ви якихось новин про бідного хлопчика на Ім'я Евдженіо, пораненого в голову?
— Того хлопчика рибалки принесли в цю хатину, і тепер він...
— Мертвий?—перебив Піноккіо із слізьми в голосі..
— Ні. Живий і повернувся додому.
— Справді? — вигукнув дерев'яний хлопчик, підстрибуючи від радості.—Значить, рана була не смертельна?
— Могло бути гірше, він міг і померти,— відказав дідусь.— Бо йому влучили в голову великою книгою, оправленою в картон.
— І хто це зробив?
— Його товариш по школі, якийсь Піноккіо.
— А хто цей Піноккіо? — спитав дерев'яний хлопчик, прикидаючись, що нічого не знає.
— Кажуть, шибеник, волоцюга, справжній шибайголова.
— Брехня, все-все брехня!
— А ти знаєш цього Піноккіо?
— Бачив його якось,— відповів дерев'яний хлопчик.
— І якої ти думки про нього? — спитав дідусь.
— Мені здається, що це чудовий хлопець, він охоче вчиться, слухняний, дуже відданий своєму батькові і родині...
Отак безсоромно брешучи, дерев'яний хлопчик торкнувся свого носа і помітив, що він став довший на цілу долоню. Страшенно переляканий, він закричав:
— Не вірте мені, добрий чоловіче, не зважайте на всі хороші слова, які я сказав про Піноккіо. Я чудово знаю його і можу заприсягтися, що він справді шибеник і ледацюга, який, замість ходити до школи, гуляє з приятелями і бешкетує.
Тільки-но він вимовив ці слова, його ніс поменшав.
— А чому ти весь такий білий? — спитав його раптом дідусь.
— Знаєте... я ненароком притулився до щойно побіленої стіни,— відповів Піноккіо; він соромився признатися, що його обкачали в борошні, як рибу, щоб засмажити потім на сковороді.
— А де ж твоя курточка, штанці й ковпачок?
— Мене перестріли злодії і роздягли. Скажіть, будь ласка, чи не можете ви дати мені якусь одежинку, щоб я дійшов додому?
— Мій хлопчику, в мене немає нічого для тебе, крім маленького мішечка з-під квасолі. Коли хочеш, можеш узяти, он він там.
Піноккіо не змусив себе просити двічі, узяв мішечок, прорізав ножицями маленьку дірку внизу і дві по боках і надяг на себе, як сорочку. В такій одежині він попрямував до села.
Та дорогою він завагався, ступав то крок уперед, то назад, розмовляючи сам з собою:
— Як я з'явлюсь перед очі моєї доброї Феї? Що вона скаже, коли мене побачить? Чи простить мені вдруге? Мабуть, що не простить, напевно, не простить! І я цього заслужив, бо я, поганець, усе обіцяю виправитись і ніколи не дотримую слова.
Коли він дістався до села, була вже ніч, знялася буря, полив рясний дощ.