Коли будеш голодний, приходь до мене і побачиш, чи правду я кажу. У мене є деяка вправність ось тут, — він простягнув уперед руки, — і якщо ти коли-небудь попадеш у пастку, я зумію сплатити свій борг тобі, Багірі, Балу. Щасливого полювання всім вам, мої повелителі!
— Добре сказано, — пробурмотів Балу, бо Мауглі й справді досить гарно висловив подяку. Пітон легко поклав свою голову на плече Мауглі і потримав її хвилину.
— Хоробре серце і ввічлива мова, — сказав він. — Вони далеко поведуть тебе в Джунглях, дитинча! А тепер швидше йди з своїми друзями. Йди і лягай спати, бо місяць уже заходить. Не треба, щоб ти дивився на те, що зараз тут відбудеться…
Місяць ховався за гори, і перелякані мавпи висіли скрізь по стінах і зубцях, ніби клоччя подраної торочки. Балу пішов до водоймища напитись, а Багіра почала прилизувати своє хутро, коли Каа вислизнув на середину тераси і лунко ляснув щелепами. Очі мавп звернулися на нього.
— Місяць сховався, — мовив він. — Чи видно вам? Чи бачите мене?
Зі стін долинув жалібний стогін, ніби вітерець війнув по верхівках дерев:
— Ми бачимо, о Каа!
— Гаразд. Тепер починається танець — Танець Голоду Каа. Сидіть тихо й дивіться!
Спочатку він зробив два чи три великі кола, нахиляючи голову то праворуч, то ліворуч, потім його тіло почало скручуватись у вузли та кільця. Ці кільця і вузли то сходились докупи, то розходились, то здіймалися один над одним, змінялися в якісь фантастичні форми, то зовсім щезали. І ні на хвилину не затихала його глуха, одноманітна, дзюркітлива пісня. Надворі темнішало й темнішало, і, нарешті, безкраї рухливі кільця зникли в темряві, тільки чутно було шелест лускатої шкіри.
Балу й Багіра стояли нерухомо, як кам'яні. Вони тихо гарчали, і шерсть ставала сторч їм на шиях; а Мауглі дивився і дивувався.
— Бандар-Логи! — почувся, нарешті, голос Каа. — Чи можете ви поворухнути рукою або ногою без мого дозволу? Відповідайте!
— О Каа, без твого дозволу ми не можемо поворухнути ані рукою, ані ногою!
— Гаразд! Ступіть до мене крок!
Ряди мавп безпорадно гойднулися вперед, і Балу з Багірою ступили разом з ними затерплими ногами.
— Ближче! — просичав Каа, і всі посунули знову.
Мауглі поклав руки на Балу і Багіру, щоб відтягти їх геть, і ці два великі звірі здригнулись від його дотику, немовби прокидаючись після важкого сну.
— Тримай руку на моїм плечі,— прошепотіла Багіра. — Тримай, а то я рушу вперед, туди, до Каа… Ах!
— Та це ж просто старий Каа виписує кола в поросі! — сказав Мауглі. — Ходімо!
І всі троє вибрались у Джунглі крізь пролам у стіні.
— Ху! — зітхнув Балу, коли вони вже стояли під тихими деревами. — Ніколи не стану більше зв'язуватися з цим Каа, — і він обтрусився з голови до ніг.
— Він знає більше, ніж ми, — тремтячим голосом сказала Багіра. — Коли б я ще трохи постояла, то сама пішла б йому в пащу.
— Багато хто так і зробить, поки знову зійде місяць, — промовив Балу. — Каа добре пополює… на свій лад.
— Але що це все значить? — спитав Мауглі, який не знав про могутні чари пітона. — Я нічого не бачив, крім величезного змія, що по-дурному звивався, аж доки стемніло. Тільки от ніс він собі розбив. Ну, ну!
— Мауглі! — гнівно сказала Багіра. — Коли у Каа розбитий ніс, то винен у цьому ти; мої вуха, боки і лапи, а також шия і плечі Балу покусані також через тебе. Ані Балу, ані Багіра багато днів тепер не зможуть полювати собі на втіху.
— Не біда, — сказав Балу. — Зате Людське дитинча знову а нами!
— Твоя правда, але воно дісталося нам ціною часу, який ми могли б витратити на добре полювання, ціною ран, шерсті — у мене майже півспини вискубли, а головне, ціною честі, бо пам'ятай, Мауглі: через тебе я, чорна пантера, була змушена звернутись по допомогу до Каа, а потім ми з Балу подуріли, як маленькі пташки, зачаровані його Танцем Голоду. Ось, дитинча, що вийшло з твоїх забавок з Бандар-Логами!
— Так, це правда, — сумно відповів Мауглі. — Я погане Людське дитинча, і мені болить душа!
— Гм! Як велить Закон Джунглів, Балу?
Балу не хотів, щоб Мауглі зазнавав нових неприємностей, але він не міг перечити Закону Джунглів і процідив крізь зуби:
— Каяття не рятує від кари. Але пам'ятай, Багіро, він ще дуже малий!
— Я це пам'ятаю, але він накликав біду і повинен дістати кару. Що ти на це скажеш, Мауглі?
— Нічого. Я зробив негарно. Ти і Балу поранені. Це справедливо.
Багіра одважила йому півдесятка стусанів, звичайно, з погляду пантери, ніжних (вони, напевно, не збудили б її власних дітей), але для семирічного хлопчика це була досить важка кара. Коли все було скінчено, Мауглі чхнув і встав, не кажучи ані слова.
— Ну, — сказала Багіра, — стрибай мені на спину, Братику, та подамося вже додому!
Звичаї Джунглів тим гарні, що коли винного покарано, то про Його вчинок вразу ж забувають, і ніхто ні на кого не дметься. Мауглі поклав голову на спину Багіри і заснув так міцно, що не прокинувся навіть тоді, коли друзі принесли його до рідної печери під бік Матері Вовчиці.
ДОРОЖНЯ ПІСНЯ БАНДАР-ЛОГІВ
Як граціозно ми лісом нічним
Просто під місяцем заздрим летим!
Правда, хотіли б ви в коло до нас?
Правда, бракує вам рук повсякчас?
Правда, бажали б ви мати, крім рук,
Хвіст отакий, мов амурів лук?
Сердишся, любий? Та ти постривай…
Брате, хвостом веселіше махай!
Ось посідали ми й диспут ведем,
Голови сушимо, нігті гризем:
Плани складаємо — добрі, корисні,
Мудрі, величні та ще й славнозвісні!
їх неодмінно нам треба здійснить —
Всі… лиш єдиним бажанням і вмить!..
Ах, ми й забули!.. Та ти постривай…
Брате, хвостом веселіше махай!
Все, що ми чули за мандри свої
Бід звіра, від птаха, а чи від змії —
Бід товстошкірих, пернатих, лускатих, —
Все те відтворимо
Дружно,
Завзято!
Браво! Чудесно!
Повторимо знов!
Людям би вчитися з наших розмов!..
Ну й замололи!.. Але постривай!..
Брате, хвостом веселіше махай!
Ось ми які, всі побачать нехай!
Тож не гайтесь, до нас приставайте
І за нами чимдуж поспішайте
Верховіттям дерев, де сплелися в гірлянди ліани!
Сміття, кинуте нами, покаже вам путь,
Співи наші чудові до нас доведуть;
Вірте, вірте, нам вдасться здійснити омріяні плани!
ЯК СТРАХ ПРИЙШОВ
Замовкли струмки, пересохла земля –
Віднині ми друзі — і ти, і я;
Запалені очі, сухі язики
В усіх, що зібрались на берег ріки.
Нема тут ловців, позабуті двобої –
Всі жертвами стали посухи страшної.
Он хижа пантера, і дика свиня,
І тигр, і ведмідь, і мале оленя,
І вовк зголоднілий, і сарна худюща
З одної ковбані п'ють воду цілющу.
Замовкли струмки, пересохла земля –
ми друзями будемо — ти і я,–
Аж поки хмарки не прилинуть сюди
І дощ не розіб'є наш Мир Води.
Закон Джунглів, що набагато старіший за всі інші закони світу, передбачає всі несподіванки, які можуть спіткати мешканців Джунглів. Він і досі такий довершений, який має бути закон, створений часом і звичаями. Якщо ви читали інші оповідання про Мауглі, то, мабуть, пам'ятаєте, що він довго жив серед Сіонійської Вовчої Зграї і вивчив Закон а допомогою Балу, бурого ведмедя. І коли хлопчикові набридало зубрити нескінченні правила, Балу говорив йому, що Закон схожий на гігантську ліану, 6g обвиває кожного, і ніхто не може від нього утекти.
— Коли ти проживеш стільки, скільки прожив я, Братику, то побачиш, що всі Джунглі підкоряються принаймні одному Закону. Але то буде невеселе видовище, — додав Балу.
Його слова влітали в одне вухо Мауглі і вилітали в друге, бо хлопчик, у якого тільки й роботи, що їсти і пити, не думає про біду, аж поки зіткнеться а нею віч-на-віч. Та настав рік, коли слова Балу справдилися, і Мауглі переконався, що всі Джунглі перебувають під владою одного Закону.
Це почалось після тієї зими, коли майже не було дощів, і Сагі, дикобраз, зустрівшися з Мауглі в бамбукових хащах, сказав, що починають сохнути дикі ямси. А всі ж знають — Сагі на диво примхливий до їжі і їсть тільки найкраще і найдостигліше. Мауглі засміявся у відповідь:
— А мені яке діло?
— Тепер тобі немає діла, — сказав Сагі, неприємно потріскуючи своїми голками, — а згодом побачимо. Скажи, Братику, чи можна пірнати у глибокому озері за Бджоляними Скелями?
— Ні, Дурна вода вся втекла, а я не збираюсь розтрощити собі голову, — промовив Мауглі, переконаний, що знає більше, ніж п'ятеро мешканців Джунглів укупі.
— Тим гірше для тебе: через маленьку тріщину в твою голову попало б трохи розуму, — сказав дикобраз і згорнувся, аби Мауглі не смикнув його за вуса. Хлопчик переказав Балу, що говорив Сагі. Балу вислухав дуже серйозно і півголосом пробурмотів:
— Коли б я був сам, то перемінив би місце полювання зараз же, перш ніж похопляться інші. Але полювання на чужих землях закінчується бійкою, в якій можуть поранити моє Людське дитинча. Почекаймо: побачимо, як зацвіте мохва.
Цієї весни мохва — дерево, квіти якого дуже любив Балу, — не цвіло зовсім. Зеленувато-жовті, ніби восковиті квіти спека вбила раніше, ніж вони порозпукувалися, і коли Балу, зіп'явшись на задні лапи, труснув дерево, на нього впало всього-на-всього кілька пелюсток, що неприємно пахли. Поступово, крок за кроком, спека пробиралася в саме серце
Джунглів, забарвлюючи все в жовтий, коричневий і, нарешті, чорний колір. Зелені кущі понад ярами вигоріли і стали наче дріт, укритий скрученим мертвим листям; сховані в хащах озера спадали і висихали; а найлегші сліди край берега, здавалося, були куті з металу; соковиті ліани, що обвивали дерева, упали до підніжжя і там умирали; бамбук висох і дзвенів на гарячому вітрі; мох осипався із скель у глибині Джунглів, і вони ставали такі ж голі й гарячі, як і сині валуни у річищі струмка.
Птахи і мавпи цього року рано переселилися на північ: вони знали, що насувається. Олені та дикі свині втекли далеко на вигорілі селянські поля, і деякі гинули на очах людей, які так ослабли, що не могли їх убивати. Чіль, шуліка, залишився на місці і погладшав, тому що було дуже багато падла; кожного вечора він приносив звірам, надто знесиленим, щоб іти на нові місця, вісті, що сонце вбило Джунглі на три дні льоту навколо.
Мауглі, який не знав досі справжнього голоду, почав їсти трирічний дикий мед, вишкрябуючи його із спустілих вуликів у скелях, — мед був чорний, наче терен, і зверху весь зацукрувався. А ще хлопчик полював на жучків, що жили під корою, і поїдав личинки ос.