"Тож: я чекаю", — гукнув він Карлові, що, позаяк вуйко нічого більше не казав, мерщій пішов. Повернувшись незабаром, уже готовий у дорогу, він застав у бюрі самого тільки пана Полюндера, вуйко кудись пішов. Пан Полюндер радісно потис Карлові обидві руки, ніби намагаючись з усіх сил пересвідчитися, що тепер уже Карл справді їде. Карл, іще розпашілий від поспіху, і собі потис руки пана Полюндера, він тішився, що вирушає на прогулянку. "А вуйко не розсердився, що я їду?" "Та ні! Все це він говорив не так поважно. Просто він бере Ваше виховання близько до серця". "Він сам Вам сказав, що то не було так поважно?" "О, так", — сказав пан Полюндер протягло, на підтвердження того, що не вміє брехати. "Дивно, як неохоче він дозволив мені відвідати Вас, попри те, що Ви його приятель". Пан Полюндер, хоч і не визнав цього відверто, теж не міг знайти цьому пояснення, і обидва вони ще довго, їдучи в автомобілі пана Полюндера крізь теплий вечір, про це розмірковували, хоч і відразу завели мову про інші речі.
Вони сиділи близько один коло одного, і пан Полюндер, розповідаючи, тримав Карла за руку. Карлові кортіло якомога більше почути про панну Клару, так ніби він нетерпеливився від довгої їзди й прагнув потрапити на місце за допомогою розповіді раніше, ніж у дійсності. Попри те, що він іще ніколи не їздив увечері нью-йоркськими вулицями, а на хідниках і дорогах щомиті, як у вихорі, змінюючи напрям, носився галас, спричинений ніби не людьми, а чужою стихією, Карл, намагаючись докладно сприймати слова пана Полюндера, переймався нічим іншим, як тільки його темною камізелькою, на якій навскоси спокійно звисав золотий ланцюжок. Із вулиць, на яких публіка летіла у великому неприхованому страху запізнитися, а авта на якнайвищій швидкості напирали на театр, вони крізь перехідні дільниці виїхали в передмістя, де кінні поліцаї знову й знов скеровували їхній автомобіль у бічні вулички, бо великі вулиці були заповнені демонстраціями працівників металургії, що оголосили страйк, і на перехрестях було дозволено лише найнеобхідніший рух. Коли ж автомобіль, виїздячи із цих темних, лунких завулків, перетинав одну із цих схожих на площу вулиць, із обох боків відкривалася перспектива, яку ніхто не був у змозі простежити очима до кінця, тротуари, переповнені натовпом, що рухався малесенькими крочками, чий спів був злагодженіший, ніж поодинокий людський голос. Натомість на дорозі, яку тримали вільною, тут і там виднівся поліцай на непорушному коні, або люди, що несли прапор або ж обписані, натягнені через вулицю полотнища чи були оточені співпрацівниками і звістовими робітничих ватажків, або вагон електричного трамвая, що не встиг вчасно втекти, а тепер стояв порожній і темний, а водій і кондуктор сиділи на платформі. Невеличкі гуртки цікавих стояли на великій віддалі від справжніх демонстрантів, не покидаючи своїх місць, хоч і нічогісінько не тямили в тому, що насправді відбувається. Зате Карл радо прихилився до руки, якою пан Полюндер обійняв його, переконаність, що він незабаром уже буде бажаним гостем ув освітленому, оточеному мурами заміському будинку, що його стерегли пси, дуже добре на нього діяла, і навіть якщо через сонливість, що помалу напливала на нього, він і не сприймав усього, що говорив пан Полюндер, непомильно чи принаймні без розривів, то час від часу таки брав себе в руки, протирав очі, щоби знову на мить пересвідчитися, чи зауважив пан Полюндер його сонливість, бо будь-якою ціною хотів цього уникнути.
3. Заміський дім під Нью-Йорком
"Приїхали", — сказав пан Полюндер саме в один із тих непритомних Кардових моментів. Автомобіль стояв перед заміським будинком, що, на манір заміських будинків багатих людей в околицях Нью-Йорка, був більший і вищий, ніж зазвичай потрібно заміським будинкам, покликаним служити тільки одній родині. Та оскільки освітлено було лише нижню частину дому, то взагалі годі було оцінити, який він заввишки. Перед домом шуміли каштани, між якими — ґратяна брама була вже відчинена — коротка доріжка вела до парадних сходів. Щойно зі своєї втоми Карл, висідаючи, зауважив, що їзда потривала таки доволі довго. В темряві каштанової алеї він почув, як якийсь дівочий голос поряд сказав: "Ну, ось нарешті й пан Якоб". "Мене звати Росман", — сказав Карл, беручи простягнуту йому руку дівчини, яку він тепер розгледів у загальних обрисах. "Він просто Якобів небіж, — пояснив пан Полюндер, — а його самого звати Росман". "Це аніскілечки не применшує нашої радости вітати його тут", — сказала дівчина, якій не надто залежало на іменах. Попри те, Карл, крокуючи між паном Полюндером і дівчиною в бік дому, ще встиг запитати: "А Ви панна Клара?" "Так, — сказала вона, і ось уже з дому впало трохи більше світла на її обличчя, яке вона повернула до нього, — просто не хотіла знайомитися в темряві". Невже вона чекала нас при брамі? — подумав Карл, поступово прокидаючись від ходи. "До речі, в нас сьогодні ще один гість", — сказала Клара. "Ні, тільки не це!" — невдоволено скрикнув пан Полюндер. "Пан Ґрін", — сказала Клара. "Коли він приїхав?" — спитав Карл, наче охоплений якимось передчуттям. "Тільки-но. Хіба ви не чули його автомобіля перед вашим?" Карл подивився на Полюндера, щоби довідатися, як він оцінює всю цю справу, але той, запхавши руки в кишені штанів, лише трохи важче ступав, ідучи. "Якщо мешкати недалеко за Нью-Йорком, це нічого не дає, тут не сховаєшся від небажаних гостей. Ми конче мусимо переселитися ще далі. Хай навіть мені доведеться пів ночі добиратися додому". Вони зупинилися на парадних сходах. "Але ж пан Ґрін уже давно в нас не бував", — сказала Клара, що, вочевидь, цілком поділяла батькову думку, просто хотіла трохи його заспокоїти. "Але чому він приїздить саме сьогодні увечері", — сказав пан Полюндер, і гнівна промова вже ладна була скотитися з його товстої нижньої губи, що звисала важким кавалком м'яса, а тому й напрочуд легко урухомлювалася. "От власне!" — сказала Клара. "Може, він незабаром піде", — докинув Карл і сам здивувався, в якій згоді перебуває з цими ще вчора цілком незнайомими людьми. "О, ні, — сказала Клара, — він має якусь важливу справу до тата, і її обговорення, імовірно, потриває довго, бо він уже жартома погрозив мені, що якщо я хочу бути ввічливою господинею, то муситиму слухати до рання". "Цього ще бракувало. Таж він залишиться на ніч", — зойкнув Полюндер, наче підтвердивши цим свої найгірші побоювання. "Мені справді хочеться, — сказав він, розпогоджуючись від нової думки, — мені справді хочеться знову посадити Вас, пане Росман, в авто й відвезти назад до вуйка. Сьогоднішній вечір уже від початку перебитий, а хто знає, коли найближчим часом Ваш вуйко знову зволить Вас нам відступити. Але якщо я вже сьогодні завезу Вас назад, тоді він не зможе найближчим часом Вас не відпустити".
І він уже вхопив Карла за руку, щоби здійснити свій план. Однак Карл не зрушив із місця, та й Клара попросила залишити його, бо ж принаймні їй із Карлом жодною мірою не зможуть перешкодити, врешті-решт, і Полюндер помітив, що навіть його власне рішення не таке вже й тверде. До того ж — і це, мабуть, було вирішальним — із найвищого сходового майданчика вже зненацька почулося, як пан Ґрін гукає в сад: "Та де ж ви запропастилися?". "Ходіть", — сказав Полюндер, ступаючи на сходи. За ним ішли Карл і Клара, розглядаючи одне одного при світлі. "її червоні уста", — сказав собі Карл і подумав про губи пана Полюндера і про те, як гарно вони відтворилися в доньці. "Після вечері, — так сказала вона, — ми, якщо лише Ви не заперечуєте, відразу підемо до моєї кімнати, аби принаймні позбутися цього пана Ґріна, якщо вже тато змушений ним займатися. І тоді Ви не відмовите мені в люб'язності заграти щось на фортепіяні, бо тато вже розповідав, як добре Ви це вмієте; я натомість, на жаль, геть нездарна до музики і навіть не торкаюся фортепіяна, хоча, власне кажучи, дуже люблю музику". Карл ще й як погодився на Кларину пропозицію, хоча йому й хотілося залучити до їхнього товариства і пана Полюндера. Втім, перед велетенською постаттю Ґріна, — до Полюндерових розмірів Карл власне щойно звик, — що поволі виростала перед ними, спускаючись східцями, у Карла розчинилася будь-яка надія якось звільнити пана Полюндера від цього чоловіка.
Пан Ґрін зустрів їх дуже поквапливо, так ніби належало чимало надолужити, взяв пана Полюндера за лікоть, а Карла з Кларою пропхав поперед себе до їдальні, що, передусім завдяки квітам на столі, які напівздіймалися з оберемків свіжого листя, виглядала дуже святково і тому подвійно змушувала пошкодувати про присутність перешкоди в особі пана Ґріна. Не встиг іще Карл, чекаючи при столі, доки посідають решта, втішитися, що великі скляні двері в сад залишаться відчинені, бо крізь них, мов до альтанки, долинали сильні пахощі, як пан Ґрін, сопучи, вже заходився їх зачиняти, нахилився до нижньої засувки, потягнувся до верхньої, і все це так по-молодечому прудко, що прислужникові, який кинувся був допомагати, вже не було що там робити. Першими словами пана Ґріна за столом були вирази здивування, як це Карлові вдалося дістати вуйків дозвіл на ці відвідини. Підносячи до рота ложку за ложкою, повні юшки, він узявся витлумачувати направо Кларі, а наліво пану Полюндеру, чому він так дивується, і як вуйко чуває над Карлом, і яка велика вуйкова любов до Карла, так що її ледве вже можна назвати просто любов'ю вуйка. "Не досить, що він непотрібно сюди втручається, то ще й пхає свого носа між мною і вуйком", — думав Карл і не міг проковтнути ані ложки золотистої юшки. А тоді не захотів, щоби помітили, який він невдоволений, і взявся німо вливати в себе ту юшку. Вечеря тяглася поволі, як тортури. Лише пан Ґрін і, можливо, ще й Клара були жваві й вряди-годи знаходили нагоду коротенько засміятися. Пан Полюндер лише кілька разів долучився до розмови, коли пан Ґрін заводив мову про справи. Втім, скоро він припинив і ці розмови, і пан Ґрін знову і знову мусив заставати його зненацька. До речі, йому залежало на тому, — і тоді сталося так, що Кларі довелося звернути увагу Карлові, який прислухався, ніби зачув якусь небезпеку, що печеня вже перед ним і що він на вечері, — аби наголосити, що він від початку не мав наміру складати цей несподіваний візит.