"Понад усе на світі я хочу повернутися додому. Я радо колись приїду до Вас знову, бо де Ви, пане Полюндер, там і я радо буваю. Ось тільки сьогодні не можу залишитися. Ви знаєте, вуйко неохоче дав згоду на ці відвідини. Звісно, він мав на це свої підстави, як і на все, що він робить, а я дозволив собі, супроти його найкращої волі, просто-таки вичавити з нього цю згоду. Я просто зловжив його любов'ю до мене. Що в нього були за заперечення проти цих відвідин, тепер уже не має ані найменшого значення, знаю лише напевно, що в цих сумнівах не було нічого, що могло би скривдити Вас, пане Полюндер, бо ж Ви найкращий, найнайкращий вуйків приятель. Ніхто навіть близько не може зрівнятися з Вами щодо дружби мого вуйка. І це єдине вибачення моєї неслухняносте, однак недостатнє. Можливо, Ви не знаєте всіх особливостей наших із вуйком стосунків, тому говоритиму тільки про найпоказовіше. Доки моє навчання англійської не завершене, доки я не набрався необхідного досвіду в справах практичних, я цілковито залежу від вуйкової ласки, на яку, втім, як родич смію розраховувати. Тож не думайте, що я вже тепер здатний хоч якось порядно — а від чогось іншого хай мене Бог боронить — заробляти собі на хліб. Для цього моє виховання було, на жаль, недостатньо практичне. Я дуже посередньо закінчив чотири класи європейської гімназії, а для зарібку це означає набагато менше, ніж нічого, бо що стосується навчального плану, то тут наші гімназії вкрай відсталі. Ви сміялися б, якби я розповів Вам, чого навчився. Коли ж навчатися далі, закінчити гімназію, вступити до університету, все воно, правдоподібно, якось і зрівноважується, і врешті маєш порядну освіту, з якою можна на щось розраховувати і яка дає людині рішучість для зарібку. Мене ж, на превеликий жаль, життя висмикнуло з цих взаємопов'язаних студій, іноді мені здається, що я взагалі нічого не знаю, та й, зрештою, все, що я міг би знати, для Америки й так виявилося би недостатнім. Останнім часом у мене на батьківщині подекуди запроваджують реформовані гімназії, де вивчають сучасні мови, може, й торговельну справу, але коли я закінчував народну школу, цього ще не було. Батько, щоправда, хотів дати мене на англійську, але, по-перше, тоді я й гадки не мав, що мене спіткає таке лихо і як мені придасться англійська, а по-друге, доводилося багато вчитися в гімназії, так що на інші заняття в мене не залишалося аж надто багато часу. Все це я згадую, щоби показати Вам, який я залежний від вуйка, а відтак і який йому вдячний. І Ви, звичайно ж, погодитеся, що за таких умов я не можу дозволити собі робити нічогісінько проти його волі — хай навіть гаданої. І тому, аби хоч якоюсь мірою виправити помилку, якої я супроти нього припустився, негайно мушу повернутися додому". Під час цієї довгої промови пан Полюндер уважно слухав, раз по раз, особливо при згадці про вуйка, хай навіть непомітно пригортав до себе Карла, а декілька разів поважно й ніби очікувально дивився на Ґріна, що й далі порядкував у своєму гаманці. Та Карлові, чим виразніше він упродовж своєї промови усвідомлював своє становище супроти вуйка, ставало все неспокійніше, несамохіть він спробував вирватися з Полюндерових обіймів, тут усе його гнітило, шлях до вуйка крізь ці скляні двері, сходами, через алею, сільськими дорогами, крізь передмістя до великої магістралі, що впадала просто у вуйків будинок, здався йому чимось суворо цілісним, що лежало порожнє, рівне, наготоване для нього й сильним голосом вимагало його. Доброта пана Полюндера й огидність пана Ґріна десь розчинилися, і з цієї прокуреної кімнати він не хотів для себе нічого, крім дозволу попрощатися. Він хоч і почувався закритим супроти пана Полюндера і готовим поборотися з паном Ґріном, та звідусіль на нього все ж наповзав якийсь нез'ясовний страх, припливи якого затуманювали йому очі.
Він на крок відступив і тепер опинився на однаковій відстані від пана Полюндера й пана Ґріна. "Ви нічого не хочете йому сказати?" — запитав пан Полюндер пана Ґріна, наче прохально беручи його за руку. "Не знаю, що я мав би йому сказати?" — сказав пан Ґрін, котрий нарешті витяг із кишені й поклав на стіл якогось листа. "Дуже похвально, що він хоче повернутися до вуйка, і за всіма людськими міркуваннями слід було би сподіватися, що тим він справить вуйкові особливу приємність. Хіба що сталось би так, що своєю неслухняністю він уже встиг надто розсердити вуйка, що, зрештою, цілком можливо. Тоді, однак, було би краще, якби він залишився тут. Бо ж важко сказати щось певне, ми хоч обидва й вуйкові друзі, і було би складно помітити якусь різницю у ранзі моєї та пана Полюндера дружби, але ж ми не можемо зазирнути всередину вуйка, тим паче за стільки кілометрів, що відділяють нас від Нью-Йорка". "Прошу Вас, пане Ґрін, — сказав Карл і, долаючи спротив, підійшов до пана Ґріна, — з Ваших слів я розумію, що Ви теж вважаєте за найліпше, аби я негайно повернувся". "Цього я зовсім не сказав", — відповів пан Ґрін і заглибився у вивчення листа, проводячи двома пальцями по його краях. Здавалося, цим він хоче дати зрозуміти, що його спитав пан Полюндер, і він йому відповів, а з Карлом, по суті, він не має нічого спільного.
Тим часом пан Полюндер підійшов до Карла, м'яко відвів його від пана Ґріна до одного з великих вікон. "Любий пане Росман, — сказав він, нахиляючись до Карла, і, наче готуючись до чогось, витер лице хустинкою, а дійшовши до носа, зупинився і висякався, — Ви ж не подумаєте, що я хочу затримати Вас тут проти Вашої волі. Про це не може бути й мови. Автомобіля я, щоправда, Вам надати не можу, бо він стоїть далеко звідси в громадському ґаражі, бо я ще не мав часу облаштувати ґараж тут, де все ще перебуває в становленні. Та й водій ночує не в цьому домі, а неподалік від гаража, не знаю навіть до пуття, де саме. До того ж у його обов'язки не входить бути тепер удома, його обов'язком є під'їхати сюди вчасно вранці. Та навіть це не було би жодною перешкодою для Вашого негайного повернення, бо якщо Ви наполягаєте, я негайно відпроваджу Вас до найближчої станції приміського потяга, яка, втім, так далеко звідси, що Ви не набагато раніше дістанетеся додому, ніж коли вранці — а ми виїздимо вже о сьомій — поїдете моїм автомобілем". "І все ж, пане Полюндер, я волів би поїхати приміським потягом, — сказав Карл. — Про нього я й не подумав. Ви самі кажете, що потягом я приїду швидше, ніж уранці автомобілем". "Але різниця зовсім невеличка". "Все одно, все одно, пане Полюндер, — сказав Карл, — пам'ятаючи про Вашу гостинність, я завжди радо приїздитиму, за умови, звичайно, що після моєї сьогоднішньої поведінки Ви ще захочете мене запросити, і, можливо, колись я зможу краще висловити, чому мені сьогодні така важлива кожна хвилина, на яку я побачу вуйка раніше". І так, наче вже діставши дозвіл їхати, додав: "Але в жодному разі не відпроваджуйте мене. Це зовсім зайве. В коридорі стоїть служник, він радо відведе мене на станцію. Тепер залишилося тільки знайти капелюх". На останніх словах він уже рушив через кімнату, щоби поспіхом іще зробити останню спробу таки відшукати той капелюх. "Чи міг би я запропонувати Вам натомість шапку, — сказав пан Ґрін і витягнув із кишені шапку, — може, якраз випадково підійде". Карл ошелешено зупинився і сказав: "Не можу ж я забрати у Вас шапку. Я цілком можу піти із непокритою головою. Мені нічого не потрібно". "Це не моя шапка. Беріть!" "Ну, тоді дякую", — сказав Карл, лише щоби не затримуватися, і взяв шапку. Він надягнув її і спершу засміявся, бо шапка пасувала, як улита, а потім знову взяв її в руку і розглядав, але так і не зміг знайти того особливого, чого в ній шукав; то була цілком нова шапка. "Як гарно пасує!" — сказав він. "Атож, пасує!" — вигукнув пан Ґрін, ляснувши по столу.
Карл уже підходив до дверей, щоби покликати служника, коли пан Ґрін раптом підвівся, потягнувся після ситної вечері й довгого неруху, гепнув себе в груди і сказав тоном, що був чимось середнім між порадою і наказом: "Перш ніж піти, мусите попрощатися з панною Кларою". "Так, мусите", — сказав і пан Полюндер, також підвівшись. Було чутно, що ці слова не йдуть із його серця, він кволо ляснув руками по швах штанів, безперервно застібаючи і розстібаючи сурдут, відповідно до панівної моди геть короткий, який ледве сягав йому до стегон, що зовсім не личило таким огрядним людям, як пан Полюндер. До речі, коли він отак стояв поряд із паном Ґріном, складалося виразне враження, що огрядність пана Полюндера не була здоровою, спина від усієї тієї маси була ледь викривлена, черево здавалося м'яким і розлізлим, справжнім тягарем, а лице — блідим і виснаженим. А на противагу йому стояв пан Ґрін, мабуть, навіть іще товстіший від пана Полюндера, зате це була зв'язна, злагоджена огрядність, стопи по-солдатському зведені, голову він носив прямо і ледь похитуючи нею; він виглядав як великий гімнаст, гімнаст-наставник.
"Тож спершу підіть, — продовжував пан Ґрін, — до панни Клари. Без сумніву, це справить Вам приємність, до того ж досконало вписується в мій розрахунок часу. Бо ж я, перш ніж Ви звідси поїдете, і справді маю сказати Вам щось цікаве, що, ймовірно, виявиться вирішальним для Вашого повернення. Ось тільки я, на жаль, зв'язаний вищим наказом нічого не зраджувати Вам до півночі. Можете собі уявити, як мені самому прикро, бо це порушує і мій нічний спокій, та я все одно виконую це доручення. Тепер чверть на дванадцяту, тож я зможу ще до кінця обговорити з паном Полюндером справи, при цьому Ваша присутність лише перешкоджала би, а Ви тим часом зможете провести приємну часину з панною Кларою. А ось рівно о дванадцятій Ви з'явитеся тут, щоби довідатися все необхідне".
Хіба ж міг Карл відхилити цю вимогу, що потребувала від нього справді не більше як крихти ввічливости й вдячности супроти пана Полюндера і яку до того ж висунув досі байдужий невихований чоловік, у той час як пан Полюндер, якого це стосувалося, вкрай ощадливо поводився зі словами і поглядами? І що воно таке, оте цікаве, яке він може довідатися щойно опівночі? Якщо воно не прискорить його повернення бодай на три чверті години, на які все тепер відсунулося, то воно мало його цікавить.