Бембі

Фелікс Зальтен

Сторінка 3 з 20

Це була маленька хижка, така тісна, що матері й Бембі ледве вистачало в ній місця, така низька, що, коли мати стояла, голова її впиралася в гілки, які були за стелю. Густе плетиво ліщини, дроку й терну не впускало в хижку навіть того мізерного світла, що проникало в ліс крізь верховіття дерев. Тут, у цій хижці, Бембі побачив світ, тут було його і материне житло.

Зараз утомлена мати лежала на землі й спала. Бембі й сам трохи був задрімав, та зненацька прокинувся, сповнений свіжих сил. Він підвівся і озирнувся навколо. В хижці стояв присмерк. Ледь чутно шелестів ліс. Як і досі, щебетали синиці, зрідка лунав дзвінкий сміх дятла або сумний крик ґави. Але все це тонуло в загальній тиші. Коли ж уважно прислухатись, то можна було почути, як повітря ніби кипить від нестерпної спеки. В хижці було страшенно жарко.

Бембі нахилився до матері:

– Ти спиш?

Ні, мати вже не спала. Вона прокинулась тієї ж таки миті, як підвівся Бембі.

– А що ми зараз робитимемо? – спитав Бембі.

– Нічого, – відповіла мати. – Нам нічого робити. Лягай і спи.

Та Бембі зовсім не хотілося спати.

– Ходімо на луг, – попросив він.

Мати підвела голову:

– На луг? Зараз... на луг?

Вона говорила з таким подивом і страхом, що Бембі аж злякався.

– Хіба зараз не можна на луг? – несміливо спитав він.

– Ні, – рішуче відповіла мати. – Зараз не можна.

– Чому? – Бембі відчув, що за цим криється щось зловісне. Йому стало ще страшніше, та водночас ще дужче захотілося про все дізнатись. – Чому не можна йти на луг?

– Про все це ти дізнаєшся, як підростеш, – заспокоїла його мати.

– А я хочу зараз, – наполягав Бембі.

– Згодом дізнаєшся, – повторила мати і ніжно додала: – Ти ще дитя, а з дітьми про таке не говорять. – В її голосі знов почувся страх: – Зараз... на луг! Подумати тільки. Серед білого дня...

– Але ж ми вже були сьогодні на лузі, – заперечив Бембі.

– То зовсім інша річ. – сказала мати. – Ми були рано-вранці.

– Хіба туди можна ходити лише рано-вранці?

Бембі був надто цікавий, але мати терпляче відповідала йому.

– Так, рано-вранці або пізно ввечері... Чи вночі, – мовила вона.

– А вдень не можна? Ніколи?

Мати завагалася.

– Не завжди. Інколи... дехто з нас ходить туди і вдень, – сказала вона нарешті. – Та то лише за особливих обставин... я не можу тобі цього пояснити, ти ще занадто малий... Ті, хто туди ходить, наражаються на велику небезпеку.

– А що значить "наражатися на небезпеку"?

– Тепер ти сам бачиш, що не можеш ще зрозуміти цього, – ухилилась од відповіді мати.

Бембі здавалося, що він міг би все зрозуміти, якби мати захотіла йому пояснити як слід. Але він замовк.

– Нам треба жити так, – вела далі мати, – як живуть усі олені. Ми любимо день, особливо в дитинстві. Проте нам доводиться вдень ховатися. Лише з вечора до ранку ми можемо вільно гуляти. Розумієш?

– Так.

– От тому ми й повинні зараз сидіти дома. Тут нам безпечно. А тепер лягай і спи.

Проте Бембі не хотілося лягати.

– А чому тут нам безпечно? – спитав він.

– Тому що нас охороняють кущі, хмиз і сухе торішнє листя, тому що вгорі вартують сойка і сорока. Ніхто не може зненацька напасти на нас. Вже здалеку ми будемо чути, якщо хтось ітиме: шарудітимуть гілки на кущах, тріщатиме тонкий хмиз, шелестітиме сухе торішнє листя – всі вони подаватимуть нам знак про небезпеку.

– А що таке торішнє листя? – поцікавився Бембі.

– Іди-но ляж біля мене, – сказала мати. – Я все розповім тобі.

Бембі слухняно ліг поряд з матір'ю, щільно пригорнувшись до неї, і мати почала розповідати йому, що дерева не завжди зеленіють і не завжди ллє з неба своє тепло щедре сонце. Настає холоднеча, листя від морозу жовкне, буріє, червоніє і поволі опадає. Осиротілі дерева й кущі простягають до неба голе віття. А сухе листя встеляє землю і шелестить від кожного кроку, даючи знати, коли хтось іде. О, це добре, сухе листя! Яку послугу робить воно лісовим жителям, пильнуючи їхній спокій! Навіть тепер, серед літа, сховавшись під свіжою травою, воно здалеку попереджає про будь-яку небезпеку.

Бембі зовсім забув про луг. Йому було так приємно лежати й слухати матір.

Коли мати скінчила розповідь, він глибоко задумався. У нього прокинулась любов до чудового старого листя, яке так пильно їх охороняє, хоч само давно зів'яло, змерзло і скільки всього перетерпіло. Але що ж означає ота "небезпека", про яку весь час говорить мати? Однак роздуми втомили Бембі; навкруги стояла тиша, тільки чутно було, як кипіло від спеки повітря. І він заснув.

Якось увечері Бембі знов прийшов з матір'ю на луг. Малий думав, що вже досконало знає його, бачив там усе, що можна побачити, чув усе, що можна почути. Проте виявилося, що світ багатший і різноманітніший, ніж він гадав.

Спочатку все було так само, як і першого разу. Бембі довго бігав з матір'ю наввипередки. Він шалено мчав лугом, сп'янілий від широкого простору, високого неба й вільного повітря, аж поки не помітив, що мати зупинилася. Тоді він і собі зупинився – так раптово, що його ноги роз'їхалися врізнобіч, і йому довелося високо підскочити, щоб стати як слід. Мати нібито з кимось розмовляла, проте за високою травою не видно було з ким. Зацікавлений Бембі підійшов ближче. Поряд з матір'ю, серед стебел трави, ворушились двоє довгих вух, сіро-бурих, гарно обведених чорними смужками. Бембі трохи зніяковів, але мати сказала:

– Ходи-но сюди, це наш друг заєць. Та підійди, не бійся, хай він на тебе подивиться.

Бембі відразу ж підійшов і побачив зайця. Той стояв і ввічливо дивився на нього. Великі зайцеві вуха то раптово підіймалися, то мляво опускались, наче від несподіваного нападу слабкості.

Він повернувся і пострибав геть, прищуливши вуха, що сягали йому аж до плечей.

Бембі збентежили вуса, що стирчали навколо рота в зайця. Проте він помітив, що обличчя зайцеве лагідне, доброзичливе, а його блискучі круглі очі дивляться на світ скромно і відкрито. Страх у Бембі як рукою зняло, але, на його подив, не стало й поваги, що її він був спершу відчув до зайця.

– Добрий вечір, юначе, – привітав його заєць з вишуканою чемністю.

Бембі тільки злегка кивнув головою й мовив: "Добрий вечір". Він і сам не знав, чому обмежився таким привітанням – дуже люб'язним, дуже ввічливим, однак дещо поблажливим. Інакше він не міг. Очевидно, це було в нього в крові.

– Який гарний юний принц, – сказав заєць матері. Він уважно розглядав Бембі, піднімаючи то одне вухо, то друге, то обоє разом; часом вуха мляво опускалися.

Ця манера не сподобалася Бембі. Йому здавалося, що заєць хоче сказати: "Не вартий він того, щоб тримати при ньому вуха сторч".

А заєць усе лагідно розглядав Бембі великими круглими очима. При цьому його ніс і рот з пишними вусами ворушились, ніби він силкувався не чхнути. Бембі засміявся.

Відразу ж засміявся й заєць, тільки очі його лишились замислені.

– Поздоровляю, – сказав він матері, – щиро поздоровляю вас із таким сином. Авжеж, авжеж... з нього буде чудовий принц... авжеж, це добре видно.

Заєць випростався і, на великий подив Бембі, сів на задні лапи. Поставивши вуха сторчма, він уважно прислухався, потім понюхав своїм рухливим носом повітря і знов манірно став на всі чотири лапи.

– Ну, моє шанування, панове, – сказав він. – У мене ще стільки роботи сьогодні ввечері... Уклінно прошу вибачити мені.

– До побачення! – гукнув навздогінці Бембі.

Мати всміхнулася.

– Славний заєць... Такий простий і скромний. Йому теж не солодко живеться. І її словах чулася глибока симпатія.

Поки мати вечеряла, Бембі гуляв на лузі. Він сподівався зустріти когось із своїх знайомих, а може, познайомитись ще з кимось. Не те щоб у нього була в цьому особлива потреба – просто Бембі завжди чекав чогось нового. Раптом до нього долинув якийсь шелест і тихий тупіт. Він придивився. Вдалині, на узліссі, щось промайнуло в траві. Якась істота... ні... дві! Бембі зиркнув на матір, проте вона, анітрохи не турбуючись, низько опустила голову в траву. А там, на узліссі, невідомі істоти бігали кружка точнісінько так, як щойно бігав Бембі. Він збентежився і мимоволі ступнув назад, ніби лаштуючись тікати. Це привернуло увагу матері, і та підвела голову.

– Що з тобою? – гукнула вона.

Але Бембі від хвилювання не міг і слова вимовити до ладу, він тільки бурмотів: – Там... там...

Мати глянула туди, куди показував Бембі.

– Он воно що! То моя кузина. Ну звісно, в неї теж маля... ні, аж двоє. – Мати досі говорила весело, та раптом споважніла. – Ось тобі й маєш... у Ени двоє... Справді двоє...

Бембі пильно дивився на узлісся. Тепер він помітив там істоту, дуже подібну до його матері. Досі він її не помічав. А в траві все ще хтось гасав, проте нічого не було видно, крім двох рудуватих спинок, двох червонястих тоненьких смужок.

– Ходімо, – сказала мати. – Нарешті знайшлося товариство якраз для тебе.

Бембі охоче побіг би, та мати йшла поволі, щокрок озираючись навсібіч, і йому доводилося стримуватись, хоч він просто знемагав від цікавості й нетерплячки.

Мати міркувала вголос:

– Я була певна, що ми зустрінемо Ену. "Де це вона поділася?" – думала я. Звісно, я здогадувалась, що й у неї дитина. Але що їх аж двоє...

Тим часом родичі давно їх побачили і йшли назустріч. Бембі мав би привітати тітку як годиться, проте він нічого не помічав, крім своїх нових товаришів.

– Ну, – ласкаво мовила тітка, – оце Гобо, а це Фаліна. Будете разом гратись.

Діти стояли, розгублені й притихлі, не зводячи один з одного погляду. Гобо біля Фаліни, Бембі навпроти них. Мовчали й дивилися.

– Облиш їх, – сказала мати. – Самі познайомляться.

– Який гарний у тебе син! – сказала тітка Ена. – Дуже гарний. Такий міцний і стрункий!

– Звичайно, скаржитись мені не випадає, – задоволено сказала мати. – Але ж у тебе аж двоє, Ено...

– Це так, це так! – підхопила Ена. – Ти ж знаєш, люба, що мені на дітей завжди таланило.

– Бембі мій первісточок... – сказала мати.

– Бачиш, – мовила Ена, – не завжди однаково виходить. Може, в майбутньому...

Діти все ще стояли, втупившись одне в одного очима. Ніхто не промовив жодного слова. Раптом Фаліна підстрибнула й гайнула вбік. Їй набридло стояти стовпцем на одному місці.

Бембі кинувся за нею. А за ним і Гобо. Вони мчали, наздоганяючи одне одного, перетинаючи луг уздовж і впоперек, виписуючи півкола.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(