Він з'явився на світ у дрімучій гущавині, в одному з тих невеличких лісових сховків, які нелегко помітити сторонньому оку, хоч вони начебто й відкриті з усіх боків.
Тут було так тісно, що ледь вистачало місця для нього та для його матері.
Він непевно стояв на тонких ніжках, втупившись поперед себе ще незрячими каламутними очима й схиливши голову: навколишній гомін заглушив його, він весь тремтів.
– Яке чудове маля! – вигукнула сорока. Вона летіла кудись у своїх справах, але, побачивши його, забула все і сіла поблизу на гілці. – Яке чудове маля! – повторила вона.
Їй ніхто не відповів, проте сороку це не збентежило.
– Як дивно! Воно вже може стояти й ходити! Це просто надзвичайно! Зроду такого не бачила. Правда, я ще молода, – як вам, мабуть, відомо, я лише рік, як із гнізда. Але це мені здається справді надзвичайним. Таке мале, щойно з'явилося на світ і вже стоїть на ногах. По-моєму, це чудово. А втім, я вважаю, що у вас, оленів, усе гідне подиву. Скажіть, а бігати воно теж уміє?..
– Звісно? – тихо відповіла маги. – Але вибачте, будь ласка, я зараз не можу вести розмову. У мене стільки роботи... Крім того, я ще не зовсім добре себе почуваю.
– Прошу вас, не турбуйтеся, – сказала сорока, – я й сама не маю часу. Але ж таке не завжди побачиш. Подумати лишень, як довго й тяжко це відбувається в нас. Діти вилуплюються з яйця такі безпорадні, що навіть поворухнутися самі не можуть. За ними треба догляду та й догляду. Ви, звичайно, й не уявляєте собі, скільки зусиль треба докласти, щоб їх вигодувати, скільки страху натерпітись, щоб їх виглядіти. І подумайте тільки, як тяжко добувати для них їжу й водночас стежити, щоб з ними нічого не трапилось. А самі собі вони не можуть дати ради. Ну скажіть, хіба це не правда? Скільки треба чекати, поки вони зможуть рухатися, увіб'ються в пір'я і стануть на щось схожі.
– Вибачайте, – сказала мати, – але я не слухала.
Сорока полетіла. "Дурне створіння! – думала вона. – Благородне, але дурне".
Мати навіть не помітила, що сороки вже немає. Вона старанно мила свого маленького. Вона мила його язиком, і тут було все: і купіль, і масаж, і тепло, й ласка.
Маля трохи похитувалось. Від ніжних дотиків материного язика воно щулилося, але не рушало з місця. Його червоняста, ще трохи скуйовджена шубка була всіяна чистими білими цяточками; по-дитячому безтурботне обличчя мало сонний вираз.
Навколо росли ліщина, кизил, терен і бузина. Високі клени, буки й дуби накинули над хащею зелений дах; з твердого темно-бурого ґрунту пнулися вгору папороть, лісовий горох і шавлія. А зовсім унизу горнулися до землі листочки фіалок, які вже відцвіли, і суниць, що тільки-но починали цвісти. Світло ранкового сонця снувалося поміж густим листям золотими нитками. Ліс дзвенів на тисячі голосів, він весь був сповнений їхнім веселим хвилюванням. Радісно кричала іволга, безупинно туркотіли голуби, свистіли дрозди, видзвонювали зяблики, цінькали синиці. Крізь їхній спів пробивався сварливий крик сича, веселий сміх сорок, тріскуче, з металевим відтінком сокотання фазанів. Іноді всі голоси заглушав пронизливий, радісний зойк дятла. А вгорі, над верховіттям дерев, дзвінко й наполегливо лунав клич сокола і чувся хрипкий хор ґав.
Маля не розрізняло цих співів, не розуміло жодного слова з лісових розмов. Воно ще просто не слухало їх. Не сприймало ще й запахів, якими дихав ліс. А чуло тільки, як шарудів материн язик по його шубці, коли її мили, гріли й цілували, і відчувало лише запах материного тіла. Воно щільно пригорнулось до цього теплого тіла і в голодному шуканні знайшло джерело життя.
А поки маля пило з цього джерела, мати пестила його і тихо шепотіла: "Бембі".
Вона часто підводила голову, щулила вуха і сторожко втягала повітря.
Потім, заспокоєна й щаслива, знов цілувала своє дитя.
– Бембі, – повторювала вона, – мій маленький Бембі!
Раннє літо. Дерева стоять нерухомо, простягнувши руки-гілки до блакитного неба, з якого сонце ллє на них свою життєдайну силу. Жива стіна кущів укрита цвітом ніби червоними, білими й жовтими зірочками. На деяких уже вдруге з'явилися пуп'янки; ніжні міцні й рішучі, вони густо сидять на тонких гілочках, схожі на маленькі стиснуті кулачки. Зелений килим на землі теж усіяний розмаїтими квітками і вабить багатством барв. Усюди пахне свіжим листям, квітами, вогкою землею й зеленим пагінням. Від світання до заходу сонця ліс дзвенить на тисячу голосів – бринять бджоли, дзижчать оси, гудуть джмелі.
Це перші дні життя Бембі, його дитинство.
Він ішов за матір'ю вузькою стежкою, що пролягла крізь чагарник. Це була приємна подорож. Густе листя розсувалося, даючи дорогу, і ніжно гладило по боках. Усюди Бембі ввижались нездоланні перешкоди, проте, підійшовши ближче, він упевнявся, що стежкою можна спокійно йти далі. Таких стежок було безліч, вони вздовж і впоперек перетинали весь ліс. І всі їх знала його мати; коли Бембі часом зупинявся перед суцільною зеленою стіною кущів, мати щоразу вмить знаходила прохід.
Бембі весь час запитував про щось матір. Він дуже любив запитувати. Для нього не було нічого любішого, ніж ставити матері запитання й вислухувати її відповідь. Бембі не дивувався з того, що йому на думку спадають усе нові запитання. Це здавалося йому цілком природним і дуже захоплювало. Захоплювало його також почуття, з яким він чекав на відповідь. Хоч би яка була ця відповідь, він щоразу був задоволений. Правда, іноді Бембі не розумів її, але й це було чудово, бо можна було запитувати далі, якщо він хотів. Іноді Бембі намагався сам збагнути незрозуміле, і це теж було чудово. Часом він відчував, що мати дає йому неповну відповідь, навмисне дечого не доказуючи. І це також було прекрасно, бо сповнювало його чуттям таємничості й незвіданості життя; щось солодко завмирало в ньому, вся його істота проймалася щасливим острахом перед величчю і неосяжністю світу, який розкрився перед ним.
Ось і зараз він спитав:
– Кому належить ця стежка, мамо?
Мати відповіла:
– Нам.
Бембі знов спитав:
– Тобі й мені?
– Так.
– Самим лише нам?
– Ні, – сказала мати. – Нам, оленям.
– А що це таке – олені? – сміючись, спитав Бембі.
Мати глянула на нього і теж засміялася:
– Ти – олень, я – олень, ми – олені. Розумієш?
Бембі аж підскочив від радості.
– Авжеж, розумію. Я – маленький олень, ти – великий олень. Так?
Мати кивнула головою:
– Так.
Бембі знов споважнів:
– А є ще олені, крім тебе й мене?
– Звичайно, – сказала мати. – Багато є.
– А де ж вони? – вигукнув Бембі.
– Тут, скрізь.
– Але... я їх не бачу.
– Ти їх ще побачиш.
– Коли? – страшенно зацікавлений, Бембі спинився.
– Скоро, – відповіла мати. Вона спокійно йшла собі далі.
Бембі рушив слідом за нею. Він мовчав, розмірковуючи над тим, що могло означати "скоро". Він дійшов висновку, то "скоро" – це не "зараз". Але коли саме це "скоро" настане, Бембі так і не зрозумів.
Раптом він спитав:
– А хто зробив цю стежку?
– Ми, – відповіла мати.
Бембі здивовано глянув на неї.
– Ми? Ти і я?
Мати відповіла:
– Ну, ми... олені.
Бембі спитав:
– Які?
– Ми всі, – відповіла мати.
Вони пішли далі.
Бембі розвеселився, йому хотілося стрибнути вбік від стежки, проте він слухняно тримався матері. Зненацька він почув у траві якесь шарудіння. Щось швидко пробігло під листям папороті й латука. Пропищав тонкий як нитка, голосочок, потім настала тиша. Лише травинки ще злегка тремтіли в тому місці.
Це тхір полював на мишу. Ось він шаснув повз них, умостився збоку і взявся за здобич.
– Що це було? – схвильовано запитав Бембі.
– Нічого, – сказала мати.
– Але... – Бембі тремтів, – я ж бачив...
– Не бійся, – заспокоїла мати. – То тхір убив мишу.
Проте Бембі був страшенно наляканий. Незнане, жахливе почуття стисло його серце. Він довго не міг промовити жодного слова. Нарешті спитав:
– Навіщо він убив мишу?
– Бо... – Мати вагалася, – Ходімо швидше, – сказала вона згодом, наче їй щось спало на думку, і вона забула про синове запитання. Вона почала бігти. Бембі ледве встигав за нею.
Минуло чимало часу, поки вони знов перейшли на звичайний крок.
Тоді Бембі тривожно спитав:
– А ми теж коли-небудь уб'ємо мишу?
– Ні, – відповіла мати.
– Ніколи? – спитав Бембі.
– Ніколи.
– А чому це так? – з полегкістю спитав Бембі.
– Тому що ми нікого не вбиваємо, – просто сказала мати.
Бембі знов повеселішав. Коли вони минали молодого ясена, згори почувся пронизливий крик. Мати спокійно пішла собі далі. А Бембі, сповнений цікавості, зупинився. Високо на гіллі дві сойки сварилися за гніздо, яке вони щойно пограбували.
– Тікай звідси геть, негіднице! – кричала одна.
– Не дуже задавайся, недотепо! – відповідала друга. – Не таких бачили!
– Пошукай собі десь іншого гнізда, злодійко! – скаженіла перша. – Я розтрощу тобі череп! Така підлота! Така підлота!
Друга, помітивши Бембі, злетіла на нижню гілку і гримнула:
– А ти чого тут ґав ловиш, телепню? Забирайся геть!
Бембі відскочив, догнав матір і побіг слідом за нею, принишклий і наляканий, гадаючи, що вона не помітила його хвилинної відсутності.
За якийсь час він спитав:
– Мамо... що таке підлота?
Мати відповіла:
– Я не знаю.
Бембі подумав, потім почав знов:
– Мамо, а чому ті двоє так сварились між собою?
– Вони полаялися за їжу, – пояснила мати.
– А ми теж лаємося за їжу? – спитав Бембі.
– Ні, – сказала мати.
– А чому ні?
– Бо тут вистачає їжі нам усім.
Бембі хотілося ще дещо дізнатись.
– Мамо... А ми коли-небудь сердимось одне на одного?
– Ні, дитино моя. У нас цього не буває.
Вони йшли далі.
Раптом спереду пояснішало. Скінчилася зелена плутанина чагарників, скінчилась і стежка. Ще кілька кроків, і перед ними відкрився залитий сонцем простір.
Бембі хотілося стрибнути вперед, але мати стояла непорушно.
– Що це? – нетерпляче спитав він, зачарований новою, небаченою красою.
– Луг, – відповіла мати.
– А що таке луг? – не вгавав Бембі.
– Це ти скоро сам побачиш, урвала його розпитування мати.
Вона споважніла й насторожилася. Високо підвівши голову, сувора, вона ніби завмерла, до чогось напружено дослухаючись і глибоко втягуючи ніздрями повітря.
– Все гаразд, – сказала вона врешті. – Нам можна вийти.
Бембі стрибнув уперед, але мати заступила йому дорогу.
– Чекай, поки я тебе не покличу.
Бембі слухняно зупинився.
– Отак, молодець, – похвалила мати.